Останній поцілунок мами заарештованого сина

Статтю створено на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

“16 грудня  1945 року. Село Загороддя, що коло Вишнівця. На дворі падав густий сніг, мело і було дуже холодно. Я розпалив у плиті, щоб нагріти трохи теплої води. Моя мама і сестричка гріли на вогні свої замерзлі руки. Раптом ми почули, що голосно почав гавкати наш маленький собачка і пролунав стукіт у двері. Мама відкрила і побачила, що там за дверима стояло троє військових. Вони швидко увірвались в хату і один з них витягнув папір та почав щось зачинувати. Мама зомліла. Адже таке вона вже пережила, коли від нас забрали совіти у червні 1941 року нашого батька. Забрали і пропав наш батько. Закатували катюги.

Я почув від них, що мене заарештовують тепер, як зрадника. Мені сказали збиратися і йти у Вишнівець. Я одягнувся, а мама з сестрою почали готовити щось мені їсти, але енкаведист який зачитував, сказав що там, куди мене заведуть добре харчують, і мені там буде не до їжі.

Мама так плакала, що ставала на коліна і молила їх мене не чіпати, бо я ще дитина. Так мені було тоді вже сімнадцять років і для мами я був ще дитиною. Вона на прощання міцно мене обняла і поцілувала та прошепотіла на вухо, що буде весь вільний час молитись за мене. А для мене це був останій материнський поцілунок і я почув її останні ніжні слова.

Сестричка підбігла до мене і я побачив на її очах сльоза, та почув дуже сумний голос. А її слова запам’ятав на все життя: “Братику, куди вони тебе забирають”. А що я міг тоді відповісти, адже і сам не знав, що хочуть від мене, такого молодого, і куди, на які муки вони ведуть.

Я вийшов на двір, тихо попрощався і мене повели до Вишнівця. На вулиці людей не було. І я почав чомусь згадувати свого батька.  Його так само у ночі вели до Вишнівця 2 червня 1941 року. Я біг за ним і плакав, просив тих страшних варварів відпустити мені його. А його у Вишнівці протримали три дні і відправили до Кременця. Мама через чотири дні добиралася пішки до Кременця ще з двома жінками, чоловіки яких були тими катами заарештовані. Вони несли в тюрму їжу і одяг. Мого батька їй не показали, а передачу забрали. А потім нам переказали люди, що мого тата закатували. І мого батька так само у вечері заарештували і пам’ятаю, як у нього появились сльози на очах коли він обняв мене і донечку Зіну. А мамі сказав, щоб берегла нас, бо від тих катів мало хто поверається живим.

І ось мене ці вандали забрали. Я зрадник. А що я зрадив? Кого я зрадив? Мене завели у Вишнівці в будинок, щось писали, питали, хто я такий, де живу, з ким, скільки мені років та все інше. А потім завели у підвал в якусь страшну камеру, де вже було декілька мені незнайомих, замучених людей.

На другий день, 17 грудня 1945 року мене вивели з камери і повели в кабінет, де я побачив рудого, прищатого з смердячою папіросою у військовій формі чоловіка. На вид він був дуже неакуратний і заглядав у якісь документи. Так тривало декілька хвилин. Він постійно перекидав цигарку з одного кутка рота в другий, а потім заговорив до мене по російському. Він сказав що зовсім не розуміє українських слів і я повинен відповідами російською мовою. Як я потім взнав, це був лейтенант Квасов. Він сказав мені, що я обвинувачуюсь в тому, що під час німецької окупації перебував у молодіжній бандитській  організації ОУН і збирав для бандинів продукти та читав бандитські націоналістичні листівки. А саме головне, одну повісив на плоті у свого сусіда. А це великий злочин проти радянської влади.

Я так і не міг зрозуміти нічого про злочин. Адже в цей час були у нас на Вишнівеччини німці. Тоді не було радянської влади. Та Квасов сказав ще раз, що я злочинець і повинен свій злочин визнати і підписати цей документ. Квасов сказав що він все знає про мою злочинну діяльність в період німецької окупації і знає що у бандитах я мав кличку “Грім”. Я відповів, що це неправда і ніякої клички я не мав і це чую перший раз. Мене не били, а повернули назад у камеру, а коли мене виводили з кабінету, то Квасов сказав, щоб я добре все обдумав. А якщо я на другий раз не підпишу, то мене так приласкають, що буду пам’ятати все життя і десятому закажу підписувати любий документ.

Коли я повернувся в камеру, то застав там четверо людей. Один з них був дуже побитий і тихо стогнав. Другий, похилого віку, що був коло мене, почав розповідати про тюрму. Ні, він мене не лякав, а розповідав про своє життя, що він тут вже не перший раз. І за Польщі декілька раз і совіти вже вдруге заарештовують. Я дуже добре запам’ятав його розповідь про страшні тюрми того часу: “За короткий час радянської влади він побував у різних тюрмах, а перед тим сидів в польській та німецькій у Кременці. Але сама страшніша, то совітська. Та треба не боятися цих страшних тюрем, не падати духом і надіятися на краще. Ніколи не зневірятися у своїй правоті, ради якої і життя можна віддати. Адже патріот завжди любить свій край, свою Батьківщину, свій народ. А за цю любов українці гинули тисячами і сотнями тисяч. Це кращі сини і дочки нашої  української землі”.

Й ще сказав мені, що від мене залежить, як складется моє життя, хоча тяжко передбачити все. Треба бути дуже обачним, обережним і старатися всіма силами, щоб вирватися на волю. Але у цій страшній комуністичній державі досить малого клаптика паперу щоб опинитися знову в цій загратованій смердюцій пастці.

Ось і я цій смердюцій камері, нас тут четверо, страшна сирість, темнота, холод та неприємний запах. Страшне пекло для затриманого. А кабінет слідчого кагебіста в келії монастиря, не пекло? Коли мене перший раз завели в кабінет,  то вперше що я побачив, це великий металевий гак на стелі. До нього чіпляли пристрій за допомогою якого здійснювали тортури над молюддю Вишнівеччини. Я також побачив там вбитті металеві прути, та призначення їх я не знав. Тоді все це так налякувало людину, яка весь час думала що її на цих страшних залізяках будуть катувати. І тоді я відчув на собі пильний погляд рудого та прищатого Квасова.

А на другий раз як мене вже викликали то був другий слідчий, що знав вже українську мову. Але у нього також був дуже якиїсь жорстокий погляд, він швидко підвівся і почав ходити по кабінеті коло мене, то зупинявся і пильно дивився мені в очі, наче хотів мене роздерти. Так тривало десь коло десяти хвилин. Я мовчав, а він мене нічого не питав. Потім підійшов до столу, витягнув папір та ручку і швидко сказав мені, щоб я все це підписав. Я переглянув листки і сказав, що це все брехня і підписуватися під брехнею я не буду. Тоді слідчий якось кисло усміхнувся, примружив зло очі і сказав, що я тепер можу скоштувати всіх тюремних ділікатесів, які він мені посприяє дістати та погодувати та приласкати, що я так запам’ятаю  на все своє життя. І приступить через декілька хвилин, якщо я не підпишу протоколу. Я відмовився  і мене конвоїри вивели та повели назад коридором в камеру.

Аж на слідуючий день під самий кінець вечора мене знову повели на допит, але у новий кабінет, вже третій. Там я зустрів нового слідчого, який різко запитав чому я не підписав протоколу. Адже я зробив злочин проти радянської влади і це повинен визнати. Влада робить велике добро для народу, а я є злочинець і повинен нести відповідальність. Тоді він мене сильно побив,  я втратив свідомість. Прийшов до тями вже у камері, все тіло мене сильно боліло і лице спухло і повернутися я не міг. Так мені хотілося випити холодної води, а тут в камері стояла глиняна, смердюча тепла як помиї.  Прийшовши до тями я вирішив що не підпишу, щоб вони варвари не робили, як не катували, не здамся.

Ось і суд. Жінка суддя. Вона швидко надала слово державному обвинувачувачу. І він зачитав, що я звинувачуюсь як зрадник батьківщини. Згідно з кримінальним кодексом просив винести мені вирок і засудити на 10 років позбавлення волі. Так за 20 хвилин суду я отримав 10 років каторжної  тюрми. А суд як конвеєр, заводять, судять і роздають, десять,  двадцять пять або кара смерті. Так судили українську патріотичну молодь.

ВОЛЯНЮК ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ 1928 року народження, село Загороддя Вишнівецького району, освіта 4 класи, член Юнацтва ОУН, Заарештований 16  грудня 1945 року Вишнівецьким РВ НКДБ. Засуджений 11 черваня 1946 року ВТ військ МВС у Тернопільській області на 10 років ВТТ із конфіскацією майна та 5 років позбавлення прав. Покарання відбував у місті Солікамськ  Пермської області (Росія) та в місті Ангарськ Іркутська область. Звільнений 03 вересня 1954 року, Проживав у Донецькій області. Реабілітований 25 липня 1990 року.

Батько Волянюка Володимира

ВОЛЯНЮК ІВАН КИРИЛОВИЧ 1903 року народення село Загороддя Вишнівецького району, освіта початкова, член ОУН, заарештований 02 червня 1941 року Вишнівецьким РВ НКДБ. Суд не відбувся. Ростріляний у червні 1941 року в Кременецькій тюрмі. Реабілітований 18 квітня 1966 року.

Мама Волянька Володимира

ВОЛЯНЮК ВІРА ОСТАПІВНА 1908 року народження  село Загороддя Вишнівецького району, освіта 2 класи. Симпатик ОУН.  Виселена 21 жовтня 1947 року в місто Осинники Кемеровської області (Росія). Трагічно загинула під час роботи в шахті 25 травня 1951 року.

Сестра Волянюка Володимира

ВОЛЯНЮК ЗІНАЇДА ІВАНІВНА 1936 року народження село Загороддя Вишнівецького району. Виселена розом з мамою у віці одинадцять років 21 жовтня 1947 року в місто Осинники Кемеровської області (Росія). Після трагічної загибелві мами виховувалася у дитячому будинку. В середині шестидесятих років переїхала на проживання  у Херсонську область.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

 

Коментарі вимкнені.