Принадливий Тернопіль. Так, як відчуваєш

Писати про місто, в якому живеш тривалий час – це, як розмовляти з близькою людиною тет-а-тет. Хочеш сказати так, як відчуваєш, при цьому не образивши. Не завжди вдається, а потім ніяковієш під час наступної зустрічі.

А вона обов’язково відбувається. Інших доріг просто немає, всі вони ведуть до драму. Якщо в різних частинах Тернополя встановити лічильники, то саме тутешній під кінець дня підрахує найбільше число тих, хто пройшов повз. Рідко зупиняюсь на Театральному майдані, минаючи його по периметру. А на Будного, Львівській, поблизу Збаразького кільця та КПП повертаюсь на 180 градусів, опиняюсь знову тут. За день можна зробити так у кожному з цих місць. Не знаю, люблю своє місто за цю компактність і передбачуваність чи не дуже, заглядаючи на багатолюдніші і активніші.

Тернопіль не задає темп, а створює фон для будь-чого. Він не заважає і не допомагає, не змушує ні до чого, не підштовхує, він просто є. А що з такою можливістю робити – вибирай. Загострення цього відчуття припадає на свята і світанки – місто безлюдніє, свіжішає. Найбільш щасливим воно має вигляд о 6-7 вечора, коли повертає усіх додому. У вихідні не знає чим себе зайняти.

В один з таких днів воно зіштовхнуло мене з місцем, яке певний час було улюбленим – звідти відкривалась одна з найкрасивіших панорам. Це зараз там при вході посадили охоронця, встановили високу браму і повісили на неї замок. Розумію прагнення мешканців багатоповерхівки створити свою зону комфорту, та не розумію прагнення будувати навколо себе стіни. Я ж навіть не палю, щоб по собі недопалки залишати. Та є те, шо є – мене звідти вигнали. Двічі. Третій я просто не прийшла. Знайшла інші місця – двори на Опільського і Камінній. Будинки там подекуди оздоблені ліпниною, багато квітів, а брами і двері завжди відкриті.

Часто ловлю себе на думці, що хочеться виїжджати за межі Тернополя. Чи через його малі розміри і як наслідок – концентрованість, чи через запаморочливі пейзажі навколо. Особливо ті, що на захід і південь. Напрямки Бережан і Борщева захоплюють мінливістю ландшафтів. Словом, Тернопіль хочеться залишати з якоюсь ціллю, їхати за тим, чого тут немає. Мені бракує краси. Не ставом єдиним.

Тут дерева можуть прикрашати пасхальні яйця під час новорічно-різдвяних свят; об 11 вечора вимикати ліхтарі на малолюдних вулицях; дерева можуть рости на тротуарах; можуть курсувати тролейбуси, обклеєні папером; можуть сірі будинки малювати у рожевий, а сходи – у червоний; або може з’являтись щось у таких місцях, що мимоволі запитуєш себе «як?». Заспокоюєш себе – місто так бореться зі своєю нормальністю. А воно: «Зверни нарешті на мене увагу і вийди зі стану спокою!» І знову по колу.

Знайду безліч причин, за що Тернопіль посварити, як і похвалити. Та тих, кого любимо – не сваримо, а показуємо їм, як можна по-іншому. Ну от. Знову доведеться ніяковіти.

Мар’яна Коломієць.