«У державі запанував би порядок, якби Ющенко був президентом, а я — прем’єром», — жартує 100-річна бабуся Юля і молиться за Україну
Вона прокидається раненько, стає, опираючись на паличку, біля свого іконостасу, запалює свічки… Стоячи слухає радіотрансляцію служби Божої, а ближче до полудня випиває горнятко аж густої меленої кави і бере до рук вервичку. Два дні тому цій жінці виповнилося сто років — і не було в них дня без молитви.
— Сяду й балакаю з Господом, — каже, — і здається мені, що з гуртом людей. Майте і ви надію в Бозі, бо тільки вона тримає людину на світі. Я втрачаю слух, зір, але в моєму слабенькому тілі тріпоче здорова душа і голова на в’язах сидить.
«…але хрунькати не буду, бо не маю рила»
Юлія Лук’янівна Гринчук народилася і вік прожила в Кутузові на Теребовлянщині, а 12 останніх літ мешкає в Домаморичі Тернопільського району із 72-річною дочкою Любою Ізидорівною. Має четверо внуків і семеро правнуків. У молитовнику тримає світлини померлих рідних. Молиться за упокій душ їхніх. Розповідає, що сама важко хворіла. Може, багатьох із тих хвороб, що її мучили, вже й на світі нема, а її Господь тримає. Зате забрав сина в розквіті сил і внучку 28-річну… І чоловік був міцний, як цвях, прожив 88 літ і жодного укола не отримав.
— Кажу, як на сповіді, — ділиться, втираючи сльози, — якби мені зараз сказали, що я можу стати знову молодою, то попросила би собі кулю в лоб. Не хочу вдруге пережити те, що пережила. Я й нині собі думаю, що я — то не я. Якби борше мені сказали, що поховаю сина і зостануся при розумі — не повірила б.
В її батьків було восьмеро дітей, але не всі вижили. Вона закінчила тільки чотири класи, бо, щоби вчити дитину далі, батько мусив перенести метрику до костьола. На слізні доччині прохання він відповів, що нічим не може їй допомогти. Нині бабуся Юля згадує про це жартома:
— Вийшло, як у тім віршику: «Та щоби я цілу днину в голоді ходила, але хрунькати не буду, бо не маю рила». Батько був відданим українцем, тому я так і залишилася з чотирма класами освіти.
Але люди тоді вчилися самі. Поки в селі не було народного дому, винаймали то одну, то другу хату під читальню і збиралися там. Юлія перебувала в серцевині культурно-просвітницького життя на селі, займалася в драмгуртку. Одного разу аматори ставили в Тернополі п’єсу невідомого автора «Про що Тиса шелестить». Юля грала Оксану — і її майстерність захопила одного поважного театрала. Після вистави він просив дівчину переїхати до Тернополя грати в його театрі. Відмовилася, хоч обіцяв заплатити 300 золотих за кожну гру. Тоді, зізнається Юлія Лук’янівна, вона втратила свій шанс… Хтозна, як би склалася її доля, коли б вона не відмовила тому добродієві. Може, була би міською панею.
«Радянська влада забрала моє здоров’я»
— То правда, — запитую, — що ви переховували колись католицьких священиків?
У відповідь — мовчанка.
— Не бійтеся, — прошу, — говоріть…
— А я і не боюся, — сміється. — Якби навіть семеро жандармів стояли наді мною, я би однаково говорила без страху, бо моя душа накипіла великим горем. Можу багато чого оповісти про своє дитинство, юність, але найбільше — про радянську владу, що забрала моє здоров’я. Ви тільки вдумайтеся: з 1944-го по 1958 рік жодної ночі спокійно не спала через неї. Там когось убили, там щось підпалили, там уже люди кричать. 48 хлопців і 20 одружених чоловіків із нашого села пішли до лісу, 44 з них, молодого цвіту, вбили.
Тільки й радості зблиснуло в цій жіночій долі, що дитинство й заміжжя. Віддалася в 22 роки за кутузівського коваля Ізидора. Він був, за її ж словами, великим чоловіком і великим патріотом. До початку 40-х років подружжя жило спокійно, а потім кожен світанок народжував новий день у муках і сльозах, кожне смеркання сковувало людей страхом. У селі засновували колгосп, відбирали в родин останні пожитки й харчі. Гринчуки сховали трохи зерна у вуликах, мололи на жорнах — і так пхали біду, сподіваючись, що колгоспна упряж їх мине. Та якось на подвір’я до Юлії Лук’янівни (вона саме молотила гречку, бо вимагали здати до колгоспу контингент) увійшов один енкаведист і сказав: «Гречку сховай, а натомість занеси заяву, бо витягнуть тебе, як струну, й однаково змушена будеш вступити до колгоспу. Чи буде Україна коли, чи не буде, а ви вмрете з голоду. Знаю, що кажу. Троє моїх братів загинули в партизанах, батька заслали поміж білі ведмеді, бо він мав 70 десятин поля. Я виріс у дитбудинку… Знаєш, як мені в тім МДБ ходити? Але мушу такої гуляти, якої грають…»
І Юлія Гринчук вступила до колгоспу. А чоловік — у лісі з побратимами. Молилася за нього вдень і вночі.
— Кожен партизанець, крім криївки в лісі, мусив мати сохранище й удома, — розповідає. — Був такий сховок і на нашому подвір’ї. Якось, зачувши про облаву, я сховала Ізидора в ньому й бачу: йде «рубаха». Їх було 38, а я сама. Перекинули всю пивницю, перекопали тік, перевернули снопи в стодолі, камінці перекладали. А один став над самісінькою криївкою і штрикає землю. Я ж про себе кричу з усіх сил: «Боже, накрий його!».
Третього дня після цього прийшов наказ мельдуватися «лісовим» хлопцям із доброї волі. Хто прийде з повиною, той зостанеться з головою. Після тривалих вагань здався новій владі й Ізидор Гринчук і того ж дня отримав роботу в кузні. Але до нього і його родини ставилися в колгоспі, як до неблагонадійних.
Без Бога — ні до порога
Утім, вони такими й були. Їх змусили горбатитися за трудодні, але не змусили зректися віри в Господа й Україну. Коли католицька церква перебувала в підпіллі й один священик із Бучацького монастиря переховувався в Кутузові аж до 1967 року, він правив служби Божі в хаті Гринчуків. Туди сходилися люди, запинали вікна, а хтось завжди ходив довкіл хати й дивився, чи нема поблизу чужих.
— Голова терпла, як отець науку казав, — пригадує бабуся Юля. — Я спитала якось, чи не боїться. А він: «Мене однаково чекають тортури і смерть…» І його таки взяли, як повертався до Бучача. А на початку 70-х до нас прийшов отець Василь, котрий нині єпископом у Зарваниці…
Усі гнані священики, які переховувалися на цих теренах, шукали прихистку в Юлії Лук’янівни. Переказували один одному її надійну адресу. Якось прийшли вп’ятьох — голодні й холодні. Цю ніч жінка пам’ятає досі:
— То були Василь, Павло, нині вже покійний Йосафат і двоє студентів — Іван, що нині править у Підгородньому, і Митро, нині в Римі. Повиливали з черевиків воду, я напхала в них паперу й поставила сушити, а отців нагодувала і постелила на підлозі. О п’ятій розбудила, а отець Василь каже: «Ведіть нас такими стежками, де люди не ходять». То я без городи, без чужі подвір’я вивела їх. Дуже нога боліла, тому отець майже ніс мене…
Добрий чоловік — жіноче щастя
Розповідаючи про своє життя, ювілярка часто згадує добрим словом покійного чоловіка, бо прожила з ним у любові та злагоді 68 літ:
— Він жодного разу нігтем мене не дряпнув. Підтримував у прикрі години, не боронив ні вбиратися гарно, ні ночами на підпільні відправи ходити. Ми з ним 102 рази на весіллях гуляли — він був таким перебендею, що то всіх ураз розсмішить, то до сліз доведе. Ми ніколи не сварилися. А знаєте, чому? Я спостерігала за ним. Якщо в нього щось не виходило в справі, я легенько його обминала, щоби на його грубе слово не нарватися. Як я була сердитою, він лагідно питав: «Юлю, що сі стало?» І я мусила всміхнутися йому на те. Він жодного разу з хати не вийшов, щоби я сі гнівала. А ще нас єднала любов до України. Ізидор був аж під Збручем, як робили живий ланцюг, тішився, та не дожив до ладу, помер у 1999-му. Я думала, коли помру, то там уже розкажу чоловікові, як наша держава на ноги стала, а бачу, що відійду й не дочекаюся…
От дивлюся телевізор і думаю: в державі запанував би порядок, якби Ющенко був президентом, а я — прем’єром. Він патріот, а я би йому, як Юля Тимошенко, по п’ятах не ставала б. І ми вдвох розбудили б Україну. Бо ніхто до Ющенка не спімнув за Голодомор, за УПА, за прапор бандерівський, січових стрільців…
…І заспівала бабуся Юля «За байраком байрак», а потім читала Шевченкові вірші. Вона досі знає напам’ять ледь не весь «Кобзар». Колись декламувала зі сцени. Хоч «не була крепко вчена», але любила читати книги, добре знає історію, вільно філософствує про політику Мазепи, спираючись на однойменну трилогію Богдана Лепкого, цитує Біблію, пророцтва Михальди… Ось пишу про це — і сама собі не вірю. Тож зичу Вам, бабусю Юлю, дожити до ладу в Україні, аби було що чоловікові в засвітах розказати…
Ліля КОСТИШИН.
Коментарі вимкнені.