“Вона подивилась на мене і сказала: “У тебе ніколи не буде дітей”, — Лілія Мусіхіна

15 серпня — знаковий день для тернопільської письменниці, волонтера Лілії Мусіхіної, про це вона написала у соцмережах:
“16 років тому, коли вперше прийшла на прийом до дамського лікаря, вона подивилась на мене і сказала: “У тебе ніколи не буде дітей. А тоді почала називати якісь незрозумілі мені патології і ще щось там. Запамятала лише одне – Інфантилізм чогось-там…”
Постарівши за кілька хвилин на цілу вічність, вийшла з кабінету, подивилась на того, хто зовсім недавно став моїм чоловіком і не знала що сказати. Я не пригадую, плакала я, чи ні. Памятаю лише, що після того довгі місяці з заздрістю зазирала у чужі каляски, не пропускала поглядом жодного великого живота щасливої мами. Щось гірке жило в мені і не відпускало.
А потім – сталось! Хтось там, на небі, подивився на мене і вирішив: “Вироків нема!” І послав мені хорошого лікаря – Богдана Миколайовича Бегоша. Рік боротьби, коли практично жила в лікарні, рік уколів, таблеток, сліз. Новорічне свято, коли на весь відділ лежала лише я одна із томиком Фаулза у руках.
І ось 15 серпня народилась вона. Маленька дівчинка із чорнющими, як дві тернові ягідки очима, зі здоровенною вишневою плямою на лобі і смоляною куделею сплутаного волоссячка. Червона, більше схожа на жабенятко, ніж на людину.
Потім були ночі, коли боялась зімкнути очі і не вірила своєму щастю, колли не випускала її з рук, бо, здавалось, лише випущу з рук, і прокинусь, а її вже нема, що все це лише солодкий сон.
Завтра моїй крихітці уже 14. Велика дівчинка, з червоним волоссям, твердим, зовсім не дівчачим поглядом на світ, з часом незрозумілою мені музикою у навушниках. Вона ніколи не буде моїм продовженням, бо у неї – свій шлях, свої ідеали, свої мрії. Вона борець, бо борцем життя її зробило ще до народження.

Вона відкриває для себе Стуса і Забужко, зачудовано вчитується в рядки, які я так любила в її віці.
І якщо є у моєму житті щось безконечно правильне, добре, світле, то це вона – дівчинка із червоним волоссям, дзвінким сміхом, і чорними, як тернові ягідки, очима.
Я люблю тебе, доню. Люблю безмежно. Я дуже хочу, щоб ти була щасливою. Жила у своїй мирній країні, народжувала мені онуків, любила, працювала в радість і вчилась. Хочу, щоб ти досягла всього, чого прагнеш.
Знаю, ти в мене розумниця, і все розумієш. Пробачаєш мені вічну втому, пробачаєш дні, коли ми не бачимось. Знаю, звідки у твоїх очках отой затаєний страх. Знаю, що пережила, коли татко був там далеко, під ДАПом, коли я їхала туди, звіки… ну, ти знаєш. Бачу, як ти дивишся на мою зброю і відчуваю твій біль, коли беру її з собою. Тобі, може, хотілось би мати іншу маму – на підборах, напомадженц і все таке… Ні, не вірю. Ти – моя дитина, а тому все розумієш і знаєш. Я роблю все, щоб тобі не довелось жити так, як я живу зараз.
Я люблю тебе, моє маленьке кошеня.
Радості тобі. І миру.
Тут не буде твого фото, і ти сама знаєш чому. Натомість, для тебе, твоя улюблена пісенька”.