Як тернополянка залишила свого хлопця через львівського письменника
Провів сьогодні чудовий день у Тернополі.
Приємні люди, неочікувані зустрічі, продуктивно вирішені справи. Однак, найцікавіше очікувало мене на завершення.
Сиджу в «Коза-бар». До потяга година, тому я спокійно смакую своєю «карбонарою» та перечитую уривки улюбленого Ремарка.
Аж тут – вона. Довговолоса голубоока блондинка із широким спектром інших принад.
– Це ви!!! – кричить зненацька і з дещо божевільним поглядом прямує в мою сторону. Я відкладаю тарілку та про всяк випадок не опускаю ножа.
– Це ви! – повторила блондинка і вже з янгольською посмішкою (та таким же сатанічним поглядом) витягує мою книгу.
Простягнула і всілась навпроти. Я витягнув ручку і без зайвих питань взявся виводити власні ініціали.
– Через вас я кинула свого хлопця, – за мить шокує мене блондинка та ігноруючи мій безпорадний стан, продовжує:
Ви ж написали про стосунки на відстані. Ви говорите, що їх не існує. Я цілий рік зустрічалась із хлопцем з іншого міста, але коли прочитала вашу книгу, зрозуміла, що все – неправда, все – ілюзія. У нас все було так, як ви описали, а я ніколи і не задумувалась… Кохання на відстані немає. Дуже дякую вам…
Шок… Тихий жах…
Роблячи спроби оговтатись, я думаю переконувати нову знайому, що мою позицію не обов’язково приймати за істину останньої інстанції, що кохання – прекрасне почуття, у кожного різні обставини, сюжет стосунків, та й загалом не все так категорично…
Мій ступор, однак, завадив не те, що вимовити бодай слово, а й почути останні фрази її монологу.
Закінчилось все енними словами подяки та милим поцілунком у щоку, а вже в поїзді, відійшовши, відповідально собі постановив:
З таким «впливом» мені категорично заборонено писати про самогубство.
Довідково про письменника і його книгу
«Особисто я особисто тобі» — книжка з такою незвичайною назвою нещодавно потрапила мені до рук. На обкладинці — силует молодого чоловіка, який самотньо стоїть на залізничному полотні. Ні обличчя, ні погляду його не видно, але очевидно, що він вдивляється у даль, куди тільки що відійшов поїзд, який повіз, мабуть, щось дуже важливе і дороге серцю…
Автор книги — 23-річний Іван Байдак. Народився і виріс він у Гусятині. Після закінчення місцевої школи вступив у Львівський національний університет імені Івана Франка на факультет іноземних мов. Нині він — аспірант кафедри англійської філології. Цікавиться психологією стосунків. Есеїст, журналіст, перекладач.
«Особисто я особисто тобі» — це історія незвичного та бурхливого кохання, яке не знає меж, і вона вміло переплетена із роздумами головного героя. Йдеться про справжні та нелегкі стосунки між закоханими — залежно від вчинків, висловів, думок.
Що цікаво, книга написана нестандартною для сучасної української літератури формою— гіпертекстом, де текстовий матеріал представлений не в лінійній послідовності, а як окрема історія. Автор пропонує читачу чотири сюжетні лінії, в яких спільний початок і один кінець, а розвиток подій різний. Він також по-своєму тлумачить, що таке кохання. Чим далі заглиблюєшся у книгу, тим більше переконуєшся, що так написати може лише людина, яка в особистому житті чимало пережила і відчула смак найпотаємнішого. У такі моменти справді не говорять. «Тоді, — пише автор, — спустошують чашку, гасять світло і втрачають голову… Дивний присмак бразильської кави та кубинських сигар затьмарював есенцію її пустих слів, що розбивали на половину пусте серце, наче напівпорожню склянку свідомості, переливаючи міцне віскі, що дурманило розум, спалювало здоровий глузд і не давало спокою… Вона, мов мексиканський коктейль: гаряча, пристрасна, п’янка… Після чого болить у скронях, тремтить тіло і скручує судомами ноги…»
Можна багато наводити цитат із тексту, які тривожать і полонять душу. Але, як на мене, найкраще, коли книга цього зовсім молодого автора сама знайде свого читача.
Бути письменником для Івана Байдака — це мати можливість втілити усі мрії в житті. «Я навряд вже чи стану піаністом або виноробом, не опаную йогу, та й не матиму власної оранжереї, — пише він. — Але я в змозі стати будь-ким у своїх романах. Можу бути простим журналістом або зіркою Бродвею, власником іспанського ранчо чи навіть ватиканським монахом… Ким завгодно! Лише у творах… Але хто сказав, що там відсутнє життя…»
Марія МАЙДАНЮК, «Вільне життя плюс»
Коментарі вимкнені.