За що – любити Тернопіль, а чого – вимагати від влади?

…або знову про те, чи можна любити найрідніших за те, чого вони не можуть не робити

Критика гучних зізнань тернополян , котрі  намагаються переконати нас з десятків вуличних бордів у своїй «неупередженій любові» до рідного міста, неодноразово уже з’являлася на сторінках соціальних мереж. «Люблю за проїзди», «Люблю за зупинки», «Люблю за тротуари», «Люблю за годинник»,  –  запевняють нас щирі прихильники діяльності нинішньої міської влади. Вони – запевняють, а  ми – не віримо.

Не віримо, бо за звичною людською логікою, поняття «любов» не може йти поруч із побутовим і рутинним. Хіба маму люблять за те, що купила для доньки зубну пасту і надала змогу почистити зуби, а тата – за те, що придбав для сина зимові шкарпетки з черевиками? Батьки як відповідальні особи мають перед дітьми певні обов’язки, яких вони не можуть не виконувати: не можуть не годувати, не водити в школу, не купувати іграшки і одяг, не турбуватися про затишне і тепле житло.

Влада ж, яка, завдяки довірі тернополян, отримала батьківське право управління містом, набула разом із ним чималий вантаж відповідальності і обов’язків: зобов’язана будувати комфортні зупинки і міжбудинкові проїзди, дбати про міський транспорт, фонтани і парки… А міська громада аж ніяк не зобов’язана владу за це любити  – достатньо визнавати належне за належне, і контролювати виконання обіцянок.

А любити рідне місто можна: за те, що гарне, що – неповторне, що багате на щирих і відкритих людей. Любімо Тернопіль за шум озера, за шепіт каштанів, за аромат бузку… Любімо за пахощі смаколиків з улюбленої пекарні….

Любов – не матеріальна субстанція, і «любов за між будинкові проїзди»  – щонайменше нещирість, а швидше за все – просто обман.

 

Олена Абакумова, «Громадський рух «Народний контроль»