Спогади про “підземне місто” в тернопільському гетто

20 червня 1943 року було ліквідовано тернопільське гетто. Чомусь ця дата залишилась непомітною, хоча приховує вона в собі тисячі загублених душ та поламаних людських долей.

Спогад Жанетти Маргуліс про “підземне місто” в тернопільському гетто: “Талони в гетто мали в основному заможні люди, а бідним доводилося думати про хороші укриття. І повинна визнати, що деякі творці таких схованок були з дуже багатою уявою. Схрони були в основному підземними приміщеннями без вікон і дверей, куди спускалися через печі або підняті дошки в підлозі, десь під бочку з водою… Будували схованки в садах, облаштовували в підземних каналах і тунелях, захищених зелених насадженнях і т.д., і, якщо б не зрадницька єврейська міліція, німцям довелося б витратити з 10 років, щоб виявити ці притулки…”.

Зі спогадів тодішньої мешканки RÓŻA SPIESS: (…) Після “акції” [в листопаді 1942 р] був період розквартирування чоловіків. В гетто були створені бараки, де селили працівників окремих компаній. Людей з цих загонів не вивозили під час “акцій”. Таким чином, люди намагалися будь-що потрапити в ці загони на розквартирування, за що можна було домовитися за дуже великі гроші. (…) Я працювала на арійській стороні в поляка – п. Францішка Стеха. Він був дуже благородною людиною, який дивився з величезним обуренням на те, що німці роблять з жидами. Він нам завжди допомагав, не зважаючи на своїх сусідів. Всякий раз, коли ішов слух, що має бути “акція”, залишав нас на ніч у своїй майстерні. (…)

У червні 1943 року Тернопільське гетто було ліквідовано. Ця акція стосувалася і євреїв, які працювали на арійському боці. Я в той час не поверталася в гетто, бо над нами нависала загроза знищення. З початку акції п. Францішек прийшов дуже рано в майстерню, кажучи, що гетто оточено, і що будуть, ймовірно, шукати євреїв і тут. І запропонував мені та ще одному єврею, що в нього працював, заховатися в укритті під клітками для кролів, яке облаштував сусід Стеха (поляк) на його прохання і за обіцяну грошову винагороду. В тій схованці вже протягом кількох тижнів перебував мій чоловік після втечі з обозу. Туди ми й пішли. У той же день гестапівці прийшли до Стеха зі списком імен, запитуючи, «де євреї ваші?» Після того, як наш господар ухильно їм відповів, ті пішли ні з чим. У прихистку ми залишалися не довго, тому що ми боялися, що нас виявлять. Ми хотіли дістатися до лісу, але це було дуже важко. Таким чином, ми пішли до руїн якогось будинку. Але тут нас виявив якийсь поляк, якому ми віддали все що мали, щоб той нас не видав. По-тому ми втекли в очерети поблизу села Біла, що коло Тернополя. Так як у нас не було засобів, щоб вижити, то ми попросили майстра Стеха, щоб він нам позичив трохи продовольства на місяць, тому що ми сподівалися, що війна закінчиться через місяць (це був липень 1943 г.). Він приготував для нас цей пакунок і пообіцяв кожні 10 днів залишати його у визначеному місці, звідки його таємно забирав мій чоловік. На початку ми ховалися в сухих очеретах, тільки вночі мій чоловік виходив, щоб дістати їжу і воду. Учні мого чоловіка теж дуже допомагали нам, коли ми були в очеретах і в схованці. Ім’я однієї з них – Юзя Свідзинська(?). Прізвище іншого, що опікувався нами, було Гринкевич.

Незабаром ми були викриті кількома підлітками з української СС. Вони обшукували очерет, щоб виявити євреїв і шантажувати їх. Так як у нас не було нічого, ми пообіцяли, що вони будемо приносити їм речі в призначене місце. Звичайно, цього не сталося. Ми втікли в мочари в очерет вбрід водою до коліна. Ми вибрали найбільш підходяще місце в очереті. З тростини ми зробили дах і накрили цератою. В цьому місці ми пережили три місяці. Кожні десять днів ми виходили за їжею. Таким чином, ми перебули до перших снігів. Продовжувати так жити було неможливо. Тому, ми пішли в місто і тут знайшли схованку на подвір’ї у наших знайомих. Але скоро ми змінили місце проживання, були в різних криївках і коморах без відома наших друзів.

8 березня 1944 почалися бої за Тернопіль. Потім ми пішли до друзів поляків, які прихистили нас, тому що SS в місті тоді не було. 9 березня з’явилися перші радянські розвідники. Ми не ховалися, бо чекали, що в будь-який момент прийде Червона армія. Тим часом, після перших солдатів Червоної Армії знову прийшли німці. Кілька з них прийшли до нас, шукаючи радянських шпигунів. Мій чоловік, переляканий, що у ньому впізнають єврея, відкрив вікно, щоб втікти. Німці зловили його, вважаючи за партизана, і зрозумівши, що це єврей, застрелили його. Один з моїх сусідів сховав мене у своїй кімнаті. Після цього я вже не могла бути в тому будинку і пішла до інших сусідів, які дали мені притулок. Таким чином, я дочекалася визволення.