Зв’язкова УПА Марія Велещук доживає старість у злиднях на Тернопільщині

Життя Марії Василівни Велещук із хутора Занево у Трибухівцях – як червоно¬чорний візерунок на полотні. Тільки ось яскравої червоної барви на ньому – так мало.

Юність Марії припала на тривожні післявоєнні часи, коли тривала боротьба українських патріотів за самостійну державу. На хутір під самим  лісом повстанці навідувалися часто. Люди допомагали, чим могли, а Марія була зв’язковою. Передавала хлопцям записки, носила їсти, і не раз її життя висіло на волосині. Мама плакала, намагаючись відрадити доньку, пробувала не пускати на небезпечні завдання. Але дівчина дала клятву: «Здобудеш Українську державу або загинеш за неї…» Зв’язок тримала із жінкою, яка працювала секретаркою у місцевого кадебіста. Міля була цінним джерелом інформації і разом із Марією врятувала не одне життя повстанців. Найчастіше записки юнка переносила у косах. А одного разу замаскувала в розрізаній навпіл цибулі. Кинула у подолок кілька цибулин і рушила з Ріпинців, де отримала інформацію, додому. Дорогою перестрів «червонопогонник», почав жартувати, розпитувати, куди іде, чи є в селі молоді дівчата. «Та ось цьоця дала цибулі, несу додому. А дівчат у нас немає, лише старі лишилися», ­ відповіла, краєм ока зауваживши, що з лісу виходять ще двоє. «Возьмі лук, жрать охота», ­ каже один, а другий заперечує: «Хлєба нєт, што толку с лука». «Це ж вони могли взяти ту цибулину, в якій була замаскована записка», ­ ця думка наздогнала Марію дорогою і не давала спокою до ранку.

Одна записка, передана Мілею через Марію, була дуже тривожною. У ній ішлося про те, що у район прибуло 300 кадебістів, готується велика облава у Малозаліщицькому лісі. Хлопцям вдалося уникнути біди, а зв’язкова, передавши це повідомлення, аж злягла від пережиття.

Одного дня на обійстя прийшли хлопці і повідомили: у Жизномирі був бій, загинув повстанець. Тіло побратима заховали у конюшні попри дорогу, тож треба було його звідтіля забрати. Дорогою до Жизномира (із Занева туди через Стрипу – рукою подати) Марія сама ледь не загинула. Уночі не розгледіла кладки і впала у воду, ледве вибравшись зі стрімкої течії. Разом із подругою Настею завдання виконала, але опісля ще довго лежала у гарячці.

За цей вчинок Марію й заарештували. Це було 1946 року. Удосвіта дівчину забрали й у самій лише нічній сорочці повезли у Бучач. Перші допити й тортури були  у будинку, де нині «Меморіал». Із заарештованими поводилися дуже жорстоко: дверима пальці тиснули, босими ногами й колінами змушували ходити по гострому щебеню, гачками кололи п’яти… Тих, хто не витримував тортур і в муках помирав, з камер не виносили, від цього стояв нестерпний трупний запах. Те саме й у Чортківській тюрмі, де промучилася півтора року в очікуванні вироку. Сім років, п’ять місяців і двадцять два дні – такий термін Маріїних страждань у неволі, в Мордовії. Працювала на лісоповалі, розвантажувала вагони з вугіллям, а коли втратила здоров’я, перевели на фабрику, де шили бушлати, куфайки. У холоді і голоді дні переплелися в один клубок, що й відлік часу втрачався. Тут Марія захворіла на тиф.

Волосся вилізло до останньої волосини, а голова боліла так, що здавалося ­ лусне. П’ятдесятьох таких «тифозних» кинули у підвал з проломленою підлогою, де бігали щурі… Молодий організм переборов слабість. Черниця із Жизномира, яка теж відбувала покарання в таборі з Марією, дала їй свою білу косинку: «Бери, дитино, вона намолена, тож волосся під нею тобі швидко виросте». І справді, на голові з’явився пушок, як у дитини, невдовзі відновилося і волосся.

Після смерті Сталіна в’язнів почали відпускати додому. Дійшла черга й до Марії. «Нині посеред ночі згадую все, що довелося пережити, всі тортури, і не знаю, де сили бралися до життя», ­ по щоках 86­річної жінки течуть струмочками сльози. Не зазнала щастя замолоду, не має його й тепер. Повернувшись з таборів, 25 років працювала санітаркою в лікарні, потім пішла на ферму, яка була розташована близько коло будинку. Про чоловіка розповідає неохоче… У них на утриманні – хвора на церебральний параліч донька. Хвилюється старенька, що по її смерті не буде кому доглянути за Анною. Зараз до неї навідується соціальний працівник, але Марія Василівна потребує допомоги постійно, адже їй важко перейти через хату, бо дуже болять ноги, суглоби викручує, а ще ж треба опікуватися хворою дочкою…

Умови, в яких проживає зв’язкова УПА, важко назвати нормальними чи прийнятними для людини. У єдиній кімнатині – два ліжка, грубка з печею і стіл. Старій немічнй жінці важко навести тут лад, з кожного куточка виглядають злидні. Намагаються допомогти Марії Василівні бучацькі волонтери – щось із продуктів куплять, ліки принесуть, води доставлять, бо та, що тече з труби на подвір’ї, не годиться для споживання. Пообіцяли, що допоможуть бабці дров наколоти, а пластуни навідаються, аби навести лад в оселі. За свої поневіряння і зламану молодість пані Марія отримує півтори тисячі гривень пенсії. Цього вистачає, щоб придбати дрова (газу на хуторі немає), заплатити за світло і витратитись на ліки й харчі. Жінка не звикла, що хтось просто так, безкорисливо бажає їй допомогти, тож коли волонтери привезли ліки, дещо з продуктів, воду, щиро і наполегливо намагалася повернути гроші: «Діточки, я ж знаю, що це дорого…» З розбурханого ліжка за нами мовчки спостерігала 35­річна Анна, за якою найбільше щемить мамине серце.

…Ми покидали оселю Марії Василівни з великим сум’яттям і тягарем на душі. Їй дуже потрібні увага і найелементарніша допомога влади, односельців, кожного, хто не байдужий. Бо не заслужила зв’язкова УПА Марія Велещук такої злиденної старості. Не заслужила.

Оксана ЖУК.

Газета “Нова доба”