Єдине в країні бережанське підприємство Міноборони України буде виготовляти свистки

Нині, либонь, вже нікому не стає моторошно від того, що чимало колись успішних підприємств, образно кажучи, наказали довго жити, а висловлюючись економічними категоріями – просто стали банкрутами. Адже за роки незалежності ці процеси стали традицією, таким собі національним надбанням. І лише згадка про “старі добрі часи”, коли люди мали, нехай деколи з невеликими доходами, але стабільну роботу і хоч якусь перспективу на житло, неначе відкрита рана, ниє, нуртує, не дає про себе забути – тим більше, коли ледь не щодня хтось із влади сипне на неї пригорщу солі…

Прикро, але Бережани не тільки успішно вписалися у цей загальноукраїнський ландшафт господарсько-економічного безладу й абсолютної безпорадності та цинізму чиновництва, але й гордо та впевнено крокують в авангарді репресивних процесів. І свідчень тому – чимало.

Ще на зорі незалежності майже миттєво канув у Лету потужний завод “Мікрон”. Невідь-куди зникло високотехнологічне обладнання, ошатні виробничі й адміністративні приміщення нині виглядають як древній Київ після нашестя монголо-татарської орди. Та найбільша біда в тому, що втрачено унікальний кадровий потенціал: кваліфіковані інженери змушені були якщо не торгувати шкарпетками на ринках, то ?арувати на будовах у ближньому й далекому зарубіжжі. Далебі, вибір справді тоді був невеликий: або співати осанну “демократичним перетворенням” й водночас із соромом споглядати на напівголодних дітей в поношених штанятах із секунд-хендів, або ж, наступивши на горло власному гонору, все ж подбати про окраєць хліба для родини.

Рік минулий, попри запевняння чиновників владних структур усіх рангів про якісь “позитивні тенденції” в економіці, лише катастрофічно поглибив проблему. Після короткочасного відновлення роботи знову зупинився склозавод – за оцінками експертів, мабуть, остаточно. Фактично припинив діяльність завод “Керамік”. Сотні людей залишилися без роботи. Істотно знизилася доля власних надходжень до районного бюджету. Ось такі реалії, і це лише частинка загальних наших негараздів.

Можна, звісно, все списувати на приватизацію: мовляв, приватний менеджмент виявився неефективним. Виглядає, що в умовах жорсткої конкуренції і глобальної кризи згадані підприємства не зуміли знайти свою нішу, хоча ще вчора були відносно успішними. Однак і державні підприємства опинилися у схожій ситуації.

Державне підприємство Міноборони України “Другий ремонтний завод засобів зв’язку” – справді унікальне. По-перше, таких в українському військовому відомстві було лише два: у столиці і в Бережанах. По-друге, приміром, Бережанське підприємство має потужну виробничу базу, технологічне забезпечення і кваліфікованих фахівців, аби здійснювати не тільки ремонт усіх типових засобів зв’язку Збройних сил України, а й радіостанцій космічного та тропосферного зв’язку. А командно-штабні машини (так звані “кушетки”) ремонтують тільки у Бережанах.

Здавалося, такого рангу підприємства мали б процвітати, але… Не так давно припинив діяльність Київський завод: замовлень від Міноборони надходило обмаль, отож, через низькі зарплати працівники порозбігалися – наразі у столиці можна підшукати високооплачувану роботу. Відтак бережанське підприємство стало єдиним у галузі.

Утім, попри фактично монопольний статус, бережанський завод ніяк не може вибратися з фінансової ями: Міністерство оборони України, у підпорядкуванні якого перебуває підприємство, абсолютно не переймається його проблемами упродовж останніх шістнадцяти місяців.

Відтак, станом на 1 січня 2011 року ДП МОУ “Другий ремонтний завод засобів зв’язку” має борги у розмірі 2018,4 тис. грн., з яких 1052,5 тис. грн. – заборгованість з виплати заробітної плати. Понад шістдесят працівників більше року позбавлені засобів існування.

Причина банальна: держава не виконує своїх зобов’язань. Судіть самі: у вересні 2009 року підприємство уклало державний контракт з Головним управлінням зв’язку Генерального штабу Збройних сил України на послуги з ремонту техніки зв’язку спеціального призначення на суму 3576,8 тис. грн., а реально профінансовано лише 98,8 тис. грн. (2,8%). Тому у 2009 – 2010 рр. підприємство змушене було працювати в режимі неповного робочого тижня, а упродовж травня–липня 2010 р. взагалі простоювало.

Торік у вересні знову укладено державний контракт з Міноборони на послуги з ремонту апаратури у сумі 9993,8 тис. грн., в тому числі за загальним фондом – на 1998,4 тис. грн. Упродовж ІV кварталу послуги виконано повністю, і всі документи стосовно оплати надіслано замовнику в особі начальника військ зв’язку ЗЗУ, однак й донині оплату не проведено. Отож, зараз підприємство на межі колапсу: за неоплату припинено подачу теплової й електричної енергії, відключено телефони, накладаються штрафні санкції за несплату внесків до Пенсійного фонду тощо.

Адміністрація та профспілковий комітет підприємства неодноразово надсилали листи в різні інстанції: і в Міноборони, і в Кабінет Міністрів України. Зверталися й персонально до колишнього й теперішнього прем’єр-міністрів Юлії Тимошенко та Миколи Азарова, до секретаря РНБО Раїси Богатирьової, але, крім канцелярських відписок й непереконливих обіцянок, по суті нічого не вирішено.

У голови профкомітету підприємства Володимира Демчишина таких шедеврів епістолярного жанру уже назбиралося, мабуть, на цілий том. Деякі з них варті того, аби їх процитувати.

Ось витяги з офіційної відповіді Департаменту економічної та господарської діяльності Міністерства оборони України від 13.07.2009 р. за підписом т.в.о. директора Департаменту В.В.Карпюка: “Відповідно до інформації Головного управління зв’язку та інформаційних систем Генерального штабу Збройних сил України питання ремонту техніки зв’язку є актуальним… Однак у зв’язку з обмеженим бюджетним фінансуванням потреб Збройних сил України та відсутнім замовленням на ремонт техніки зв’язку у 2009 році Міністерство оборони не має можливості завантажити ДП “2Р333″ за рахунок державного замовлення…”

Далі чиновник натякає, що підприємству варто скористатися правом “ведення власної господарської діяльності, освоювати випуск інших видів продукції, розширювати сферу надання послуг для народного господарства”. Мовляв, виробляйте самовари чи свистки…

В іншій відповіді (від 20.10. 2009 р.) директор Державного департаменту надлишкового майна та земель Міністерства оборони України П.Г.Неботов заявляє: “Інформую Вас, що мною направлено листа на адресу директора Департаменту фінансів Міністерства оборони України з пропозицією щодо фінансування…” в розмірі 3,5 млн. грн. за рахунок коштів спеціального фонду від здачі металобрухту”.

Коментувати ці канцелярські витвори немає потреби: і граматичне обрамлення, і змістовне навантаження переконливо віддзеркалюють загальний інтелектуальний рівень вітчизняного чиновництва. Але один висновок крутиться на думці: якщо в державі такі менеджери, то нічого дивуватися, що маємо таку державу, яку маємо (пробачте за цей каламбур, але, схоже, наша влада – не що інше як суцільний каламбур).

Відтак, працівники підприємства вже перестали вірити у бодай якісь перспективи. У такій ситуації перспектива, мабуть, одна: шість десятків фахівців високої кваліфікації змушені будуть шукати інше місце роботи. Але де цю роботу у Бережанах знайти – хіба що в офіційних звітах про створення нових робочих місць?..

Є на ремонтному заводі кілька працівників, котрі пам’ятають “старі” часи. І мимоволі охоплює ностальгія за ними. Приміром, у 70–80 рр. минулого століття на підприємстві працювало понад три сотні осіб. А місячна зарплата кваліфікованих робітників була удвічі більшою, ніж середня по Україні. Нині ж шістнадцять місяців – фактично без зарплати. Отакі метаморфози третього тисячоліття…

Замість епілогу

Коли цей матеріал було підготовлено до друку, працівники заводу повідомили редакцію, що на 1 лютого їхнім представникам призначено аудієнцію у самого першого заступника Міністра оборони України. Хоча, чесно кажучи, його відповідь вони вже передбачають: мовляв, викручуйтеся самі, бо грошей у державі немає.

Ще у давнину мудрі люди твердили: якщо не хочеш годувати свою армію, то неодмінно будеш годувати чужу. Важко заперечити цю майже аксіоматичну істину. Утім, стосовно українського суспільства потрібне уточнення. Спостерігаючи за компетентністю наших чиновників, а заодно – за їхньою розпорядливістю, варто порадити потенційним агресорам: навіть не подумайте нас завойовувати, бо потім ради з нами не дасте. Адже такого божевілля, як у нас, історія людської цивілізації ще, мабуть, не знала.

Прикро, що така ситуація виникла саме на державному підприємстві, до того ж – підпорядкованому військовому відомству, яке споконвіків славилося дотриманням дисципліни. І якщо такі порядки у нашому війську, то що ж твориться у цивільних структурах, тим паче – приватних?..
Микола ЛЮДКЕВИЧ, член Національної спілки журналістів України