“Теребовля – десь по сусідству з Макондо”, — Ганна Улюра

В першому ж оповіданні – вказівка на те, як прості побутові дії в світі Заноза стають магічними. Юнак рятується від погоні, його переслідує з компанією інший молодик: обоє мають види на ту саму дівчинку. Поки один втікає, іншому відчайдушно телефонує та панянка. Троє біжать: за невдахою-коханцем слідує щасливий закоханий, якого переслідує перебірлива коханка. Питання: за ким в цій історії біжить той, хто очолює гонку? І головна ідея: хто потребує тебе, коли ти втікаєш?

В першому ж оповіданні – вказівка на те, як географічна близькість стає протистоянням двох світів. Один юнак походить із Теребовлі, другий – з Плебані. Один зазіхає на плебанівських дівчат, інший хоче собі теребовлянський віадук присвоїти. Місцеві пам’ятки культури, не інакше. Тіло жінки як тіло культури, в 2018-му це насправді кумедно.

В першому ж оповіданні – оманливо світла інтонація, за якою уже можна впізнавати не тільки оповідки Заноза, а й його публіцистику. Це оповідання з буцімто гепі-ендом. Бігуна у такий спосіб заманюють на вечірку, де на нього очікують повільні танці під Віктора Павлика – ні обіцянок, ні пробачень, все сталося само собою. (Якщо тільки це не передсмертне марення, що теж не виключено, бо той юний дурень подумував покінчити з собою; а значить, тепер він в пеклі, судячи з пісенного репертуару). І в тому танці нема кращого, як гладити перса юної коханки, зачіпаючи квиток, за яким вона завтра звідси поїде. Яке тут може буде завтра зрештою? В світі магії і теперішнє-от недооприявлене.

І в першому ж оповіданні – іронічна гра з культурними кодами. Так, було б насправді несерйозно припускати, що це все – наїв про любовний трикутник. Тому якраз про цей аспект – «кодування» – поговоримо детальніше, бо це таки «метод Заноза». Головний герой оповідання зветься Фелішберто, головну героїню звуть Марічка. Насправді, не так. Звідки в Теребовлі Марічки, – питає. І відповідає: вона зветься Лучіана. У хлопця теж чудовий аватар: «Звідки в Теребовлі на Зазамчу взятися якомусь Фелішберто? Його звуть Реймонд. Реймонд Атанасович». І киплять латиноамериканські пристрасті у безкінечній теленовелі «Біжи, Фєдьо, біжи». Так, по правді, він – Фєдя. А от ближче до фіналу закохані стають до танцю і перетворюються на Марічку й Іванка, на архетипну любовну пару української літератури. Хоч попса у виконанні Павлика так і не стає магічними співанками «Тіней забутих предків», бо  нема моїх кіз… нема моїх кіз.

(Ні, я не порівнюю Заноза з Коцюбинським).

Ладно, кіз у Заноза немає, але є корови, всередині яких ростуть вишневі дерева, що от-от вирвуться назовні. Але це інша історія, а от в цій – у «Фелішберто» – стрімка зміна імен коханців перемішує любовну історію Заноза в площини «творення світів». В ній починають діяти суто культурні коди, а не живі люди. Наївна байка про юнацьке кохання стає врівень з арт аморе, філософією, в якій на кохання заслуговує (!) той, хто може відтворити динаміку «великого» життя в своїй «маленькій» приватній біографії. Той, хто швидше бігає і знає купу чудернацьких слів-імен, припущу.

(Ні, я не порівнюю Заноза з Овідієм).   

Ок, але як так? Конкретні реалі конкретного географічного містечка. Тонкий емоційний малюнок банальних по суті біографій. Обіцяння справедливості тихого неконфліктного життя для всіх. І на кінець пояснення: оті всі, даруйте, – це не про вас, це про тих, хто спроможний щомиті перероджуватися, перетворюватися на інших людей, на речі, на символи, на коди і знаки. Втрачати себе, себто усвідомлено і послідовно втрачати себе. Бажано, в межах одного маленького міста і в межах одного маленького життя. Ну, от так. Біжи щодуху, не рятуючись, а переслідуючи. Міняйся блискавично – і тебе полюблять.

Смішне і елегійне «Давно за 25», одна з оповідок «Книги дивностей» теж. На місто впав туман, все потонуло в білому. Очей можна не розплющувати, бо все одно нічого не видно. Як така маса білих і сірих відтінків може створити повну темряву? Темно, аж в очах побіліло, – нині в Теребовлі так є. Туман пахне чорницями, так сильно, що поволі сам перетворюєшся на афини. Сідаєш в трамвай, дивишся, як літають навколо папуги і стаєш синьо-фіолетовим. Буває у туманів така дія, хіба не чули? В Теребовлі так точно буває. А трамвай їде, пахнучи парфумами водійки, зупиняється в густому лісі біля озера. І вмощуєтеся поруч – ти і трамвай. І ростеш, разом із лісом і чорницями-в-собі. А трамвай не росте – «йому давно за 25».

Значить, дві концепції – слабо доказові, до речі. Річ-в-собі, апріорна, яка впливає на наше самоусвідомлення. Річ-в-собі може бути мораллю, може бути ягодою. Це раз. Два – це уявлення, що тіло в 25 років припиняє рости і починає тільки оновлюватися. Трамваї сходять з рейок, а людина втрачає здатність розрізняти біле і чорне. От воно і є, сума умов, за яких стають можливі ті митті-перетворення в світі Заноза. Коротше, повна втрата зовнішніх орієнтирів і пошук орієнтирів в собі. Вічність, яку визначає здатність організмів до змін, стає одиницею вимірювання часу, просто. І тільки одного дня героям Заноза не вистачає, щоб дожити до вічності, не просто.

(Ні, я не порівнюю Заноза з Петровичем і Міхайлович).

Метаморфози (як процес, а не результат) – насправді важлива для «Книги дивностей» тема.

Лінії електропередач навесні відбруньковуються новенькими тролейбусами. В стелі верхнього поверху відкривається родовище піску: люди ладнають в квартирі собі пляж, плетуть з очерету (теж зі стелі) одяг і хижі, смакують морською рибою (теж звідтам). Аж поки ту стелю разом із родовищем не вкрали і не замінили на щось менш екзотичне. Але містечко уже успіло стати приморським курортним неквапливим селищем. У хаті оселяється біла пані, що харчується виключно яблуками і пророчить автору моцну письменницьку кар’єру. Жінка, яка харчується за твій рахунок і повідомляє тобі: «Хлоп, ти – геній!», або муза, кажуть, або смерть. Кульгають на ліву щупальцю медузи. Рухаються отруєні кофеїном стіни кімнат – то ромб, то прямокутник. Чоловік перетворюється на дерево. Оживають столи. Маля перетворюється на рибу, але плавати не вміє, тільки дрейфує, тож його ловлять і пускають на тараньку. Проростають вишневими деревами в цвіту корови.

Ні, це навіть не метаморфози, це метаморфоз – як у комах. Лялечка заснула, щоб стати метеликом, і бачить сни про те, як була личинкою. Хлопчик снить, що літає, значить, хлопчик росте. Ні, це навіть не сон. Світи Заноза діють не за логікою сну, а за логікою навіювання, гіпнозу. На відміну від злегка-схибленого світу, той, хто його бачить, цілком себе свідомий.

(Ні, я не порівнюю Заноза з Павичем, і навіть з Бруно Шульцем не порівнюю).

Втім, при очевидній однорідності теми-ідеї, при продуманій насправді концепції «Книга дивностей» – книжка (не книга ж, ну правда) страшенно нерівна. Поговорили доти про вдалі тексти, варто заради світової гармонії згадати тексти і не такі переконливі. Я уже сказала, що оригінальна сильна інтонація об’єднує всю прозу Заноза – і художню, і публіцистику. От впливів суто публіцистики в «Книзі дивностей» мало б бути менше, щоб оповідання раз по раз не перетворювалися на авторські колонки. В магічному світі, либонь, вчаться, а не повчають – інакше він не вартий довіри. На щастя, таких-от легковажних проповідей в збірнику небагато, менше третини.

«Деформація сутності», наприклад. Милі і порожні розважання про те, як на нас впливає матеріальний світ, де з кожним новим запахом і звуком змінюється наша суто фізична сутність. Але і нематеріальний працює так само, за аналогією, і ми стаємо іншими під впливом кожного нового спостереження і думки. Цим поверховим умностям не віриш, аж поки у фіналі сосна не розродиться яблуками, сливами і грушками. І буде при цьому відчайдушно пахнути сосною. Бо так воно і є: яблукам на сосні віри ймеш, а поверховому переказу Мерло-Понті – ні. В цьому світі, на щастя, за себе свідчать речі, а не слова. Точніше, слова стають речами (пам’ятаєте, у кого в укрліті так уже було і з першої ж його книжки?)

(Ні, я не порівнюю Заноза з Тарасом Прохаськом).   

І «кілька років» перетворюються на кільку в томатному соусі, хоча можна і в олії. А мовна гра, в якій «малюють словами», починає малювати словами. Літера «о» стає хробаком. А «він» і «вона» – це такі давні імена, настільки популярні, що ними просто почали називати всіх дівчат і хлопців. «Як губиш себе у собі, і собі у себе чи собі у собі». Все ж ясно? Які ще можуть бути питання, так?

Ще одна оповідка – «Ти на даху». Якщо однієї ночі вийти на дах і почати розкидати навколо себе пригорщами щось крихке і біле, то воно стане снігом. Мішки борошна формують непідробні сніжинки, мішки цукру, який збирається у грудочки, падають на землю градом. Струни, щойно вирвані з дитячого фо-но, впадуть музикою. Не просто музикою – колядками. Це Святвечір. Більше – це парафраз «Тихої ночі» (тому на піднесений пафос уваги не звертайте, тут він майже доречний), ба більше – це єдина ніч, коли перетворення з неживого на живе назвуть дивом, а недивністю. Безумом, даруйте.

Хлопець розп’ятий на дереві, висить серед листя, вирощеного зі старих списаних зошитів. Падає дощ зі старих шпалер і марлі. Він – «прописаний» Один, повішаний на Світовому дереві як велика жертва Світу. Агов, злазь, – повідомляє йому дівча, чия черга висіти наступною. В цьому оповідання Заноза немає іронії.

Речі можуть бути словами, люди можуть бути словами, слова можуть бути речами, слова можуть бути людьми. І тільки люди ніколи не міняються настільки, щоб стати іншими людьми. А ми ж пам’ятаємо, що без змін нема тут любові. В світі Заноза саме тут пролягає межа меж химерами (дослівно) і безумцями (буквально). Це оповідання про шибеника, до речі, і є «хронікою божевілля». І воно, як це не дивно, одночасно і нестерпно-претензійне, і відверто-наївне. Бо таким він і є «світ дивностей» Заноза: напівприхований напівсвіт такий собі з напіпроявлених напівістот.

У яких, до речі, є – так кажуть – точна адреса: 49°18′02″ пн. ш. 25°41′58″ сх. д.

(Ні, я не порівнюю Заноза ні з ким взагалі. Він сам по собі цікавий).

Ганна Улюра для Opinion.