Незвичайна 72-річна мисткиня зі Збаража

Її обійстя своєю оригінальністю одразу примагнічує погляд перехожого. Неповторні зелені узори над вікнами білої хати, та ще й  з голівками ангеляток, красномовно свідчать, що живе тут людина творча, цікава, з фантазією. Повернувши за ріг, до вхідних дверей, та зустрівши тут чорнобокого лелеку, що присів над рукотворним фонтанчиком, переконуєшся, що на гостей чекає ще чимало відкриттів. Переступивши поріг затишної оселі, потрапляєш у житло, стіни якого заселили багаточисельні картини, вишивки. Диван густо заселили вишиті подушечки. На столі − розкладені фарби, а біля крісла − десяток поґрунтованих полотен, які чекають дотику пензля майстрині, щоб ожити пейзажем чи сюжетом з історії, натхненним обличчям чи розцвісти фантастичною квіткою.

Господиня оселі − Ярослава Йосипівна Зелінська не вважає себе художницею, малює як каже, лише для себе, але кожна робота їй дорога, наче власна дитина. Робота над сюжетами рятує пані Ярославу від невимовної туги за єдиним сином, якого з життя п’ятнадцять років тому вирвала безглузда автомобільна катастрофа. Свій біль згорьована мати почала переливати у вишитий портрет, на якому син назавжди залишився 33-річним. За першою роботою з’явились наступні. Горе вилилось в алегоричну картину, в якій під різними  персонажами зображені усі сумуючі члени родини − вона, як зламане дерево, невістка та внучка, наче прив’ялі пуп’янки річкових лілій. Бурхлива фантазія, бажання перелити свої переживання на полотно змусили Ярославу Йосипівну оволодіти пензликом та олійними фарбами. Тепер у її колекції близько сотні робіт. Майже тридцять віддала у Крим, де нині живе її невістка. Там користуються попитом створені художницею ікони, квіти.

− Багато своїх робіт, − каже майстриня, − я роздаровую, малюю на замовлення. Хочу, щоб у  знайомих та близьких людей залишилась згадка про мене, щоб їх зігрівало моє тепло, вкладене в картину. Особливо люблю образи Матері Божої Зарваницької та образ Матері Божої, написаний по дереву.

Окрім малювання, у пані Ярослави є ще ряд захоплень. З дитинства вона залюбки в’яже гачком та шпицями, вміє шити вбрання, вишивати та мережати блузки, що допомагає їй виглядати завжди неповторно. Оздобу власної хати також виконувала сама − з пінопласту вирізала узори, фарбувала, відливала у формах голівки ангелів, майструвала буслів та зводила з каміння гірки біля фонтанчиків.

− Якщо людина захоче, − каже господиня, − то навчиться усього. Треба лише прикласти розумових  та фізичних зусиль.

Працю та творчість пані  Ярослава навчилась шанувати ще змалечку. Приглядалась, як батько вправно шив вбрання для найвибагливіших клієнтів, переймала  мамину жагу до читання, дідусеву любов до невтомних бджілок з його пасіки. А тітчині гени, яка була художницею, та благодатна Зарваницька земля, де вона народилась у 1938 році, зробили душу жінки чутливою до краси навколишнього світу, співчутливою до людей і тварин. Саме прагнення турбуватися про «братів наших менших» стало вирішальним  у виборі професії ветеринара .У Збаразькому районі за фахом вона пропрацювала з 1965 по 1976 рік.

− Усе моє життя, − пригадує Ярослава Зелінська, − було сповнене труднощів і боротьби. Виростала без батька, який загинув у Другій світовій війні. Та порятунком  завжди була молитва, рідна Зарваниця, до якої завше приїжджала, щоб зцілитися її неповторною аурою, життєдайною чудотворною водою.

Розібратись у складнощах життя допомагали і книги, які були її незмінними супутниками ще з шкільних років. Частину домашньої бібліотеки привезла до Збаража. Окремі збірочки мають уже історичну цінність. Найдавніша з них датована 1911 роком. І тепер, незважаючи на скруту, Ярослава Йосипівна не шкодує грошей на новеньку літературу, любить перечитувати «Сестри Річинські» Ірини Вільде. Особливо захоплюють її історичні романи про славне козацтво, становлення української церкви і держави.

− Ми, − каже співрозмовниця, − на жаль, не є дружною, згуртованою нацією, через те не вдається побудувати життя так, щоб скрізь був лад. Кожен хоче верховодити, бути  гетьманом. А треба просто скромно працювати. Бог дав нам розум, але через розбрат, взаємопоборювання ми не можемо мати такої України, якої б хотіли.

Пані Ярослава із своїм братом Володимиром виховані у традиціях національного патріотизму. Тому завжди щиро вболівали за Україну. Володимир Йосипович, нині уже покійний, будучи музикантом, з настанням незалежності нашої держави керував хорами  Братства ОУН-УПА, Союзу українок. Написав для них низку патріотичних та духовних пісень. Його мрією було зібрати усі власні твори і видати  єдиною збірочкою. Нещодавно його бажання втілила в життя пані Ярослава, яка дуже шанувала брата і його творчість. Збірник «Моя Україна» побачив світ і чекає своєї зустрічі з шанувальниками української патріотичної пісні.

Тепер  жінка клопочеться про те, щоб розповсюдити видання серед зацікавлених людей, які виконують хорові твори.

− Особливо, − підкреслює Ярослава Йосипівна, − ця книжечка потрібна на сході, в центрі України, де національний дух лише починає відроджуватись. Сподіваюсь, з допомогою організацій Братства ОУН-УПА, союзянок книга таки потрапить у благодатний грунт.

Сьогодні пані Ярослава має нові плани. Мріє купити прилад для випалювання по дереву та спробувати оволодіти ще одним видом рукоділля. Не дає їй спокою і бажання взятись за бісер.

− Навіть уже знаю, що виплету найперше, − ділиться планами Ярослава Йосипівна, − зроблю невеличку ялиночку, вкриту снігом, щоб  перед новорічними святами уже не шукати за лісовою красунею.

Підтримує творчі задуми пані Ярослави її внучка Христина. Вона й фарби привозить, і бісер пообіцяла доставити, і все, що необхідно, лиш би бабусина творча іскра не згасала, а розгорялася , зігрівала своїм полум’ям навколишній світ, та дарувала довге щасливе життя рідній людині з таким чистим серцем і благородними помислами.

Ірина СИСКО, Народне слово