Свої місця. Тернопіль з висоти пташиного лету й у ритмі медитативної ходи

Люблю розкладати Тернопіль по полицях, шухлядах, закоморках, коробках і навіть між листками в книжках, як гербарій. А тоді діставати саме той його шматок, який найбільше пасує до настрою, погоди, пори року, рівня прокрастинації чи концентрації серйозності. Інколи це місто хочеться струснути, схаменути, витріпати, як старий килимок. А буває, ні слів, ні пікселів не вистачить, аби передати прекрасність Тернополя. Інколи це місто допомагає дихати. Воно точно вміє слухати як особистий психолог і точно вміє наштовхувати на відповіді та рішення.

Фотографи знають, що добре підібране світло – вже півсправи у хорошій фотографії. Так і Тернопіль. В залежності від пори дня, місяця, сезону (тобто кількості світла), він то далекий, то близький. Люблю літній Тернопіль, коли світла найбільше. З’являється відчуття комфорту, подібне на те, що в бабусиних кухнях. Затори на дорогах зникають, як і містяни, котрі тікають на свої моря-дачі. А ті, хто залишається, беруться за окупацію парків, озброївшись пледами-книжками-лимонадами.

Я також маю свої облюбовані локації в кожному із чотирьох парків. Як і більшість тернополян, люблю і Дальній пляж, і Циганку. За виключенням деяких вечорів, коли здається, ніби знаєш, як живеться людям в перенаселених районах Індії чи Китаю. Проте ранні ранки там чи в парку Національного відродження — чудові. Про це, правда, знають тільки жайворонки. Взагалі люблю місто, коли воно порожніє — тоді воно стає суцільною зоною комфорту. Більше простору вивільняє більше щирості та відкритості, бо в години-пік місту не до них.

Прекрасніший, ніж ранковий Тернопіль, хіба Тернопіль з висоти пташиного лету — на півтисячі метрів над землею під час заходу сонця. Тоді Файне більше нагадує макет, як той, що біля Архикатедрального собору. І чим дрібнішим здається місто, тим дрібнішають проблеми, які в ньому живуть разом із людьми. І як люди, з висоти, вони менші кунжутної зернини. Поля за містом з висоти, як еко-плед зі шматків тканини, літак на Східному, як іграшка з шоколадного яйця, Тернопільський став розміром з тарілка супу з нерівними окрайцями. Коли летиш над парком «Загребелля», то не віриш, що цей клаптик моху – то найбільший парк в місті, а найвищі багатоповерхівки на Лучаківського та на БАМі, ніби упаковки жувальних гумок. Коли дивишся на Тернопіль згори вниз, то нарешті розумієш, чому його вважають найзеленішим містом в Україні. Ліричний відступ «якбитології»: якби тернопільські вандали не понищили павловнії на острівку «Закоханих», то ми єдині мали б ще й свій фіолетовий острів. Тим, хто планує вивчити Тернопіль, варто почати з вивчення його з висоти пташиного лету.

А вже тоді можна братися за деталізацію, сидячи у тролейбусах-гармошках. Восени рогаті стають позаштатними гідами для всіх приїжджих першокурсників. Ненав’язливо та медитативно закарбовують в голові головні вуличні артерії і логіку їх пролягання.

Там, де варто вивчати Тернопіль у сповільненій ході, тролейбуси не ходять. Тобто, в районі вулиць Франка, Качали, Чорновола, Шевченка. Тамтешні будинки та дворики схожі з львівськими, одеськими, франківськими, чернівецькими, ужгородськими. У цих місцях я люблю дивитися на Тернопіль розповідями Володимира Сушкевича, журналіста і краєзнавця, який бачив ще довоєнне місто. Він розповідав, що найгарнішою була вулиця Перля, а сам Тернопіль до війни був, як маленький Париж. Здається, Володимир Сушкевич і Любомира Бойцун були знайомі з найкращою версією Тернополя. І хоч, для прикладу, залізничний вокзал уже далеко не такий, як був тоді, завдяки їх описам, я легко уявляю вулицю, яка пролягала крізь нього від майдану до Старого парку. А завдяки світлинам – круглий вітраж на фасаді і ще одну колію перед парадним входом. Кажуть, колись, за бабці Австрії, тернопільський вокзал нічим не поступався львівському чи франківському. Нині там інакше, але стоячи на пішохідному мостові над коліями, не важко трансплатувати почуті та побачені спогади в реальне місце та час.

Тернопіль це ще й запахи. Аромати випічки на вулиці Пирогова, суміш ще не винайдених Гренуєм парфумів у квітковому ряді біля площі Героїв Майдану або запах новорічно-різдвяних свят серед літа в центрі біля п’ятої школи. Цей Тернопіль в окремій шухляді та вимагає окремого списку чи розповіді.

Тернопіль можна любити, можна не любити. Ті, хто любить, знають секрет: просто треба, як в стакані, бачити не напівпустоту, а напівзаповненість.

Оксана Максимлюк.

Фото авторки.