Коли брехня пахне кров’ю: суд, що врятував Кременець від погрому (1753)
Кременець, весна 1753 року.
Місто, де над дахами здіймається гора Бона – з руїнами замку, що пам’ятає мечі, корони й крики страчених. Того року її кам’яні стіни стали свідками ще однієї, тихішої, але не менш страшної драми.
Шляхтич Боршковський – людина, яку ще вчора називали “паном”, а сьогодні – боржником.
Його угоди з єврейськими лихварями пішли шкереберть, майно тане, честь тремтить. І ось у голові з’являється хворе рішення – створити “доказ” злочину, який відверне увагу від нього самого.
Він вирішує ударити у найболючіше – у страх.
Ніч.
У селі Піщатинці темрява така густа, що гасне навіть місяць. Боршковський бере на руки трирічну доньку Марію Анну – крихітну, сонну, загорнуту в грубу тканину.
Холодний ніж блиснув під світлом гасової лампи. Один удар — під око. Два – по ніжках.
Крик дитини змішується з тишею ночі.
Потім він несе її у стайню єврея Лейзеровича -звичайного ремісника, який навіть не здогадується, що в його сіні лежить поранена дитина.
План диявольськи простий: залишити слід, дочекатися ранку -і дати натовпу “причину” для люті.
На світанку монахи францисканського монастиря піднімають галас:
“Євреї вчинили ритуальне вбивство дитини! Висмоктали кров для своєї Пасхи!”
Місто вибухає.
Базар мовчить, лавки зачиняються, чоловіки збирають каміння.
У пам’яті ще живий жах Заслава – де лише шість років тому катували 14 невинних євреїв за подібним наклепом.
Усе готове до погрому.
І ось тут історія робить поворот, який і досі здається неймовірним.
Єврейська громада Кременця не тікає. Не ховається.
Вони йдуть до закону.
Кантор Волф, син Лейба Чазана, пише терміновий протест і подає його до Кременецького суду.
Люди збираються у суді.
Головуючий у справі – заступник управителя Антоніус Міхал Чеченіовський – людина сувора й досвідчена. Він пам’ятає, як наклепи вже палили міста.
До складу суду додають двох шляхтичів – Франциска Кувецького та Якова Піотровського – щоб рішення не викликало сумнівів.
У залу вносять поранену дитину.
Мовчання таке, що чути, як капає віск зі свічок.
Рани ще сочаться кров’ю. Вона ледве дихає.
Свідок, селянин Василь Кухен із Теофіполя, виступає першим:
“Я бачив, як батько ніс дитину. Брехав, що веде до лікаря. Але очі в нього були… чорні, мов ніч.”
Судді записують.
Монахи знервовано перехрещуються.
І тоді – найстрашніше.
Дитина відкриває очі. Тихо, ледь чутно, але всі чують:
Одна фраза – і все валиться.
Якщо це правда – то весь наклеп перетворюється на злочин проти невинних.
Історія, яка мала закінчитися погромом, завершується актом справедливості.
Суд визнає: “звинувачення фальшиве”.
Боршковського карають за обман.
Єврейську громаду очищують від підозр.
А через рік, у 1754-му, нотаріус Йосип Августинович у Львові засвідчує цей вирок офіційно – щоб більше ніхто не міг повторити подібне зло.
Минуло майже три століття.
Ми вже не боїмося “кровних наклепів”. Але хіба зникли брехні, вигадані для натовпу? Хіба не так само сьогодні з фейків розпалюють ненависть, сіють паніку, знищують репутації?
Це нагадування, що іноді порятунок приходить не від сили, а від правди, сказаної слабким голосом дитини.
І кожен прокурор, адвокат, суддя чи просто людина повинна пам’ятати: брехня може розпочати війну, але правда здатна її зупинити.
