«Бабусина хата» – світлий дотик дитинства: фільм про сторічну оселю на Тернопільщині переміг на всеукраїнському конкурсі (фото)

Марія Маладика отримала в спадок стареньку бабусину хатину. Майже 30 років будівля стояла пусткою. Завдяки турботі Марії вона отримала нове життя й зігріває спраглих згадати дитинство, вдихнути незабутній аромат глиняної хатинки, старанно пофарбованих білим вапном розписаних квітами стін, спекти у пічці хліб або балабухи, спробувати себе у ткацтві, пише Наш День. 

Нещодавно в Україні відбувся ХІV Всеукраїнський конкурс молодих істориків, де було представлено 400 відеороликів, присвячених темі “Врятувати від забуття”. Перше місце у конкурсі виборов короткометражний фільм з Тернопільщини «Бабусина хата» від громадської організації «Кобза». Про стрічку, про проєкт дізнавалась наша кореспондентка.

Як зі старенької хати зробили етномузей

У неділю 20 червня творча команда на чолі з громадською діячкою Марією Маладикою презентували фільм «Бабусина хата» тернополянам.

«Ой піду я лугом, лугом-долиною,
Чи не зустрінуся з рідною сестрою…»
Лунала пісня, звучала сопілка, на сцені Українського дому «Перемога». Відомий своїми музичними експериментами з етномузикою київський гурт TaRuta розпочав презентацію фільму «Бабусина хата». Тужлива українська пісня про двох сестер стала саундтреком фільму-переможця.
«Сестро ж моя, сестро, сестро дорогая,
Чи привикла, сестро, без роду самая?».

Молода жінка Марія Маладика свій спадок випросила у бабусі сама – хату в селі Дітківці Зборівського району, де народилась, але не двоповерхову з усіма зручностями, а стареньку невеличку, глиняну, на дві кімнати, з комином, з написаною датою завершення будівництва – «1928 рік». І відчула себе щасливою людиною, бо отримала і обійстя, і щастя – спогади про п’ять років дитинства. Родина пізніше жила у Заложцях, до бабусі навідувались, допомагати у догляді за садом, городом. І потім також приїжджали доглядати господарку, але у хаті не жили – майже 30 років стояла вона пусткою.

Марія прийняла спадок та повідомила родині й односельцям бабусі – хату зберігатиме не тільки для себе і для нащадків, але і для всіх українців, для всього світу – бо тут буде інтерактивний етномузей. Так народилась ідея проєкту «Бабусина хата» і «пішла у люди». Люди реагували по-різному. Якби всіх слухала Марія, то і не було б у селі Дітківці ні музею, ні фестивалю, ні перемоги в конкурсі.

Про зйомки фільму: зануритись в атмосферу давнього українського села

Було і весело, і холодно водночас, але результат був того вартий. Відгукнулись багато людей, яким я звалилась просто на голову зі своєю ідеєю, – розказує авторка фільму Марія Маладика. – Коли мої актори тільки прочитали сценарій, я вже відчула, що з цими молодими людьми можна знімати кіно! З підтримкою, з технікою нам допомогла студія «Медіалаб» будинку культури «Березіль», очільниця лабораторії Оксана Ратушняк провела з нами весь день, монтаж зробив Володя Бойко, допомагав директор краєзнавчого музею у Заложцях Василь Ільчишин, титри до фільму намалювала талановита художниця Надія Гута.

Про свої враження від участі у зйомках фільму розказали і юні акторки Каріна Андрусик-Підгайна та Анастасія Лахіна. Для нас це був великий досвід, – поділились спогадами дівчата. – До того ми не грали в жодних фільмах, було дуже класно, особливо зануритись в атмосферу етносу давнього українського села. Відчути, як це було, як молодь жила у ті часи. Найскладніше було терпіти холод і перезнімати по сотні дублів.

За сценарієм фільму молоді люди приїжджають у село допомогти сестрі однієї з дівчат, натомість самі потрапляють на сто років назад, коли восени та взимку ткали, шили, оздоблювали одяг, коли пекли у печі хліб та освітлювали хату гасовою лампою. Сестру героїні Каті зіграла Софія Динька. А образ юнака, який чекав свою любку під вікнами, втілив Ярослав Кузишин. Я хочу, щоби наша «Бабусина хата» була не тільки етномузеєм речей і побуту, а ще традицій і того, як спілкувались наші предки, – каже Марія Маладика. – У фільмі нам, сподіваюсь, вдалось показати це у діалогах героїв – усі ці смачні слова з місцевої говірки, а також ми хотіли показати традиції села Дітківці – наприклад, як ходила гуртом молодь перед весіллям в ліс по барвінок для вінків, як ткали взимку та восени, як зіткану тканину, сорочки, рушники міняли на макітри, глеки, вироби гончарів із сусідніх сіл. Під час презентації фільму моя улюблена майстриня Ольга Закорчевна ідеально втілила цей дух рідного села у фотозоні з текстилем, вишитими рушниками, іграшками з сіна.

Так став Марійчин сторічний спадок героєм фільму «Бабусина хата». Хата поділилась – вдягнула з власного фонду в українські строї акторів, похизувалась у фільмі колекцією побутових речей, спекла в печі хліб та нагадала про традиції галичан, які також потребують збереження.

Зібрали понад три сотні експонатів

За шість років життя проєкту «Бабусиній хаті» є чим похвалитись – у будинку зібрано понад три сотні експонатів. Серед них скриня, п’єц, ткацький верстат, посуд, рушники, скатертини, одяг, вишиванки, ліжко, стіл, лави, бамбетлі, на стінах сторічні світлини, образи. Ті, хто вже були гостями у хаті, подивились фільм і втішились, а ті, хто побачили вперше – захотіли відвідати етномузей та доторкнутись до минулого, згадати дитинство, вдихнути незабутній аромат глиняної хатинки, старанно пофарбованих білим вапном розписаних квітами стін, спекти у пічці хліб або балабухи, спробувати себе у ткацтві.

Здебільшого глиняні хати приречені на руйнацію, у найліпшому випадку на місці хати будують нову, або залишають, як літню кухню. На жаль, люди у пошуку кращої долі залишають села та виїжджають у міста чи на заробітки за кордон. Тому радіємо, що проєкт «Бабусина хата», як зазначено на початку фільму, живе «Десь на Тернопільщині», мріє активно діяти як інтерактивний етномузей, повертаючи людям минуле, відчуття глибини свого роду, гордість за талановитих предків. Недарма презентацію фільму «Бабусина хата» назвали «Зберемося, роде!».
«Сестро ж моя, сестро, чого смутна стала?
Чи синів женила, чи дочок давала?
Синів не женила, дочок не давала,
За дрібними слізьми брата не впізнала…»

Лунала пісня, звучала сопілка, але не тужливо, а обнадійливо, українці об’єднуються, щоби зберегти скарби своєї культури, а Всеукраїнський конкурс молодих істориків, започаткований Міжнародним благодійним фондом національної пам’яті України, тому сприяє, надихає на творчі експедиції.

Олена МУДРА.