Тернопільські гіганти перетворилися на привидів

На комбайновому заводі у Тернополі колись готові були випускати навіть військову бронетехніку, фарфоровий постачав вироби для електростанцій. На “Текстерно” працювала ледь не третина жіночого населення міста, пише 20 хвилин.

Кілька заводів-гігантів колись працювали у Тернополі. Те, що можна побачити тепер, – привиди успішних підприємств.
Нагадаємо, місцевий комбайновий завод випускав трактори, комбайни, сівалки та іншу сільськогосподарську техніку. Колектив підприємства із 1970 року освоїв виробництво понад 20 типів подібних машин. Зовсім неподалік з конвеєрів фарфорового заводу одночасно сходили тисячі порцелянових чашок і мисок, а також фарфорові сердечники для високовольтних ліній електропередач. Обидва гіганти уже давно стоять пусткою. Лише у деяких корпусах помітні ознаки якоїсь діяльності.

“Запас заліза – продали…”

Тернополянин Федір Кондратюк працював на комбайновому заводі за Радянського Союзу. Чоловік тепер має торгову точку на Центральному ринку. Продає, як він каже, “залізяки” – різні деталі та інструменти.

– Я працював на заводі років десять, – пригадує пан Кондратюк. – Будь-кого туди на роботу не брали. Завод був під контролем Міністерства оборони. У мирний час там випускали сільськогосподарську техніку, але при потребі, за кілька днів його можна було переобладнати на випуск бронетехніки. Усі працівники знали що і як слід тоді робити.

Окрім того, як каже чоловік, завод збудували так, щоб при потребі можна було згорнути все виробництво, і перевезти обладнання та працівників углиб країни, на випадок, якщо наше місто окупують.

Був навіть склад із недоторканим запасом заліза – на випадок війни, додає тернополянин. – Але те все майно просто продали…

Свого часу на заводі навіть випускали газету “Комбайнобудівник”. Утім, із 90-х років підприємство виготовляло лише дрібну техніку, навіть звичайні плуги, серпи, лопати і сапки.

– Тоді ми ще жартували: зараз робимо сапки, а якщо раптом війна – доведеться танки робити, – каже чоловік. – Проте із року в рік усе занепадало. Роботи на заводі було менше. Багато людей виготовляли всілякі побутові інструменти — хтось ножі виточував, інші – якісь деталі. Несли це все продавати на базар.
Федір Кондратюк жалкує, що так сталося, адже на заводі були чудові спеціалісти. Люди, які могли виготовляти важку, складну техніку, а не ножі.

Власники — пів-Тернополя

На фарфоровому заводі – трохи інша ситуація. Підприємство теж не працює, але там кипіла робота ще десяток років тому. Спершу це було відкрите акціонерне товариство, потім – закрите. Тернополянка Оксана Ковтун була однією із власниць акцій фарфорового заводу. Їх мали майже 1400 людей. Частку власності мали також всі, хто на ньому будь-коли працював, навіть пенсіонери.

– Досить кумедно було: маємо акції заводу, а ходимо і збираємо браковану продукцію, – згадує жінка. – Купи чашок, тарілочок, блюдечок та іншого кухонного начиння тоді лежали справа від адміністративного корпусу заводу.

Там був, як каже жінка, і майже цілий посуд – із незначними подряпинами чи надщерблений. Мовляв, у господарці і таке придасться.

У 2006-му ми всі продали свої акції одному власнику з Києва. Йшлося про те, що завод надто багато витрачає на газ. Словом, потрібен був інвестор. Його цікавила повна влада. Він навіть отримав за безцінь частки у працівників заводу. За це обіцяв не зупиняти виробництво. Але сталося по-іншому…

Дехто досі працює

Ще одним промисловим гігантом за часів Союзу був бавовнянопрядильний комбінат, який нині називається “Текстерно”. Це підприємство, а також радіозавод “Оріон” та “Ватра” – ще працюють. Не без проблем, але вони таки пережили важкі часи. Дають роботу сотням тернополян.

До слова, на “ХБК”, як завод називали у народі, працювали як городяни, так і жителі довколишніх сіл. Адже робочих рук бракувало. Дехто навіть приїздив у Тернопіль з інших республік Союзу. Працівники перебиралися сюди із сім’ями.

– Територія підприємства – 70 гектарів. Три фабрики розташовані фактично під одним дахом. Їхня площа – 22 гектари, – розповідає голова правління ВАТ “Текстерно” Катерина Александрова.

Пані Александрова працює на цьому комбінаті з часу його відкриття.

– Я закінчила училище у Чернівцях і за направленням приїхала сюди на роботу, – пригадує вона. – Комбінат забезпечувало кадрами училище №2, що діяло на вулиці Текстильній. Тепер цей заклад перепрофілювали.

У 60-ті роки і наступні десятиліття ХХ століття, як пригадують городяни, БПК був дійсно гігантом.

– Тут випускали 160 мільйонів погонних метрів тканин. Це сатини, бязі, тканини для робітничого одягу, відбілені, набивні, лакобавовняні, – розповідає Катерина Александрова. – Тканини продавали у всьому Союзі. Експортували їх і за кордон, наприклад в Італію та Об’єднані Арабські Емірати.

Одразу ж після запуску виробництва на підприємстві працювали 9500 робітників. Тепер — 1300. Такі зміни спричинив розпад СРСР та подальші події. У 2002 р. комбінат придбав київський інвестор. Тепер ВАТ “Текстерно” постачає свої вироби не тільки на український ринок, а й у країни Прибалтики, Росію, Молдову, держави колишньої Югославії, Польщу та Італію.