Володимир Погорецький: Як в нації вождів нема, тоді вожді її – поети

Такі слова, мовлені свого часу відродженим в Україні поетом, культурологом, публіцистом та літературним критиком Євгеном Маланюком, достоту припасували до означення стержня бесіди з головним редактором літературно-мистецького та громадсько-публіцистичного журналу «Золота Пектораль» Володимира Погорецького.

– Пане Володимире, якось вже звиклося, що переддень Великодня нашого духу – Дня Незалежності України традиційно осявається духовним сяйвом літературно-мистецького фестивалю «СлОвія». Однак з певних джерел просочилася чутка, що цьогоріч у серпні він не відбудеться. Чи справді так?

– Справді. І це пов`язано насамперед із хворобою мого доброго приятеля, члена редколегії журналу «Золота Пектораль» Михайла Слабошпицького – до того всього ще й лауреата Шевченківської премії, секретаря Ради НСПУ, співголови Координаційної ради міжнародного конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика, виконавчого директора Ліги українських меценатів, який нещодавно переніс інфаркт. Відвідини цією неординарною особистістю стали для нашого міста помітним явищем – так само, як, власне, і для нього (бо нарік Чортків своєю другою  батьківщиною). Це одна з причин і вона не поодинока. Зважмо всі «за» і «проти»: літо, так би мовити, свого роду «мертвий» сезон, адже ще тривають канікули у студентів, школярів, відпустки у їх навчителів. Тож, так би мовити, відтермінування фестивалю узгоджено зі Слабошпицьким і вирішено провести «СлОвію» у вересні. Спочатку, 12-16 числа, ми братимемо участь у теж вже традиційному Львівському книжковому форумі, куди готуємо кілька проектів. Один з них – вже традиційна (бо третя в часі) презентація «Золотої Пекторалі», зустріч із членами редколегії та авторами журналу. На наших теренах прийматимемо мистецький бомонд орієнтовно 25-26 вересня. Вже маємо домовленість про участь у «СлОвії» Секретаріату Національної спілки письменників України разом з її головою. Одне слово, до Чорткова загостить потужна команда іменитих письменників – імен поки що не називатиму, їх багато. Відбуватимуться зустрічі-презентації, авторгаф-сесії, виступи бардів – усім цим займатимуться режисери свята та волонтери. У програмі – й нагородження вищим церковним керівництвом держави за клопотанням Ліги українських меценатів «донорів духу української культури та духовності» – кількох наших краян. Спонсори закуплять книжки у їх авторів і подарують сільським бібліотекам, школам. Бо яким ще чином дбати про мову, літературу, духовність, як не в такий спосіб?

– Отже, фестиваль проходитиме незадовго до парламентських виборів. Чи підтримуватимуть письменники когось із політиків – кандидатів у нардепи?

– Між редакцією «Золотої Пекторалі» та авторами точиться розмова з цього приводу. Мабуть, висловлять свою підтримку тим, хто підтримуватиме «Золоту Пектораль» і фестивальне дійство. Погляньмо, що твориться нині в нашій державі, хоча б стосовно мовної політики. Українська держава ніколи не відбудеться без таких чинників. Мабуть, прийшла пора активних дій для письменників щодо відстоювання українського слова. Тут так доречні слова Євгена Маланюка: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її – поети». Як головний редактор, без перебільшення можу сказати, вже знаного в Україні журналу, відчуваю повсякчасну підтримку місцевої влади, певне сприяння, однак більш моральне. Справді, прийнято програму на рівні районної ради, та немає її фінансування. За п`ять років існування «Золотої Пекторалі» з місцевого бюджету не було виділено жодної копійки на її видання – усе обходиться моїм власним коштом та останнім часом проплатою власної реклами у журналі нашого земляка, бізнесмена Івана Матієшина, який аж ніяк не фінансує журнал. Мушу це сказати, бо у багатьох людей склалася думка, що у журнальному господарстві Володимира Погорецького все йде гладко, якщо йому ще вистачає сил і коштів видавати інші золотопекторалівські проекти – альманахи «Золота Пектораль плюс» та «Сонячне гроно», організовувати літературно-мистецькі фестивалі. Буду відвертим: усі «вільні» кошти з книгарні «Золота Пектораль» я трачу на своє літературно-мистецьке господарство. Не раз думаю: як мене ще такого ідеаліста-«золотопекторалівця» сімейство терпить. Майже на порозі свого першого помітного (п`ятилітнього) ювілею «Золота Пектораль» опинилася на грані безвиході. Не маючи стабільної фінансової підтримки, замислююся: чи потрібен ріднокраю такий проект взагалі?

Буквально днями мав розмову з головою бюджетної комісії обласної ради Олександром Стадником, з яким за його будучности головою РДА, ми (себто Володимир Погорецький та Євген Баран) започатковували журнал. Він мовив, що йому досі докоряє сумління, що не по своїй волі залишив мене, як головного редактора «Золотої Пекторалі», сам на сам із фінансовими проблемами. Але в цьогочассі ми разом з Олександром Стадником думаємо над подальшою долею журналу, є вже якісь напрацювання у цьому проблемному питанні.

– Між тим, «Золота Пектораль» стала візитівкою нашого міста й водночас «засвітила» Чортків у літературних колах, адже так?

– Саме так. Однак, затиснутий обставинами, стою перед вибором: або закрити журнал, або він переїде до іншого міста, де є підприємливі люди, готові посприяти з фінансуванням. Бо нереально й неможливо жити на подачках, відчуваючи нестабільність та невизначеність з приводу виходу кожного наступного числа видання. Це правда, що журнал має поки що чортківську прописку, бо головний редактор часопису живе, працює у цьому містечку, а друкується «Золота Пектораль» у тернопільському видавництві «Астон». А якщо він завтра переїде жити у Львів, Київ чи Луцьк, то якого тоді міста журнал буде візитною карткою?..

Отож, у планах – відзначити наприкінці року 5-річчя «Золотої Пекторалі», а відтак радитимусь з керівництвом НСПУ про її подальшу долю.

Запитувала Анна БЛАЖЕНКО