«Оріон» зблизька. Сузір’я, яке й досі палає на небосхилі економіки

За  Радянського Союзу  на теренах Тернопілля працювали кілька великих промислових  підприємств. Гіганти, які забезпечували  високоякісною продукцією майже всі дружні республіки, а чимало виробів експортували й у далекі куточки світу. Сьогодні від давніх потужностей залишилися хіба назви, а ті заводи, які й досі функціонують і можуть приносити чималі кошти в бюджет, державі не потрібні. З-поміж останніх і ВАТ «Тернопільський радіозавод «Оріон».

Кризи і ризики

Коли  на початку 90-х вибудована за десятки  років система соціалістичного господарства зазнала краху, в нових  капіталістичних умовах вижили одиниці. «Оріону» вдалося зберегти потужності завдяки досвіду, кадрам, мудрому  керівництву, зрештою кредитам, які надавали банки, й усупереч політиці владних мужів, які, здається, зовсім забули про своє дітище. Бо хоч на папері понад 90% акцій заводу належить державі, та уже впродовж 15 років провідний власник не дає на розвиток підприємства ані копійки.

– У колишньому СССР діяло три заводи «оборонки» такого напрямку, два у Росії та єдиний в Україні, в Тернополі, – розповідає Ярослав Карпик, генеральний директор товариства, кандидат економічних наук. – Але якщо російські підприємства процвітають, бо мають всебічну підтримку держави, то «Оріон» змушений боротися за місце під сонцем. Хоч тільки ми виготовляємо системи радіозв’язку для військовиків, залізничників, енергетиків, газовиків, служби безпеки, та ось уже три роки від них не надходило жодної заявки.

Нині є підписані контракти військового призначення на десятки мільйонів гривень з українськими спеціалізованими організаціями з торгівлі зброєю «Укрспецекспорт», «Укроборонсервіс», та через реорганізацію цих підприємств, зміну керівництва наразі все  залишається на папері.

– Роботи чимало, але запустити процес ми не в змозі, бо  бракує коштів. Це одна з тих проблем, яка зупинила  завод, – зауважує Володимир Жегестовський, перший заступник – технічний  директор. – Гроші можемо отримати двома шляхами, або аванс від споживачів, та наші зовнішньоторгові організації не погоджуються на це, або кредит, проте й тут є перепони. Упродовж тридцяти років завод співпрацював з «Промінвестбанком» і без жодних проблем отримував позики. Сьогодні ж ситуація кардинально змінилася, адже після кризи 2008 фінустанови гроші дають, та під дуже великі відсотки або під заставу, а наше підприємство закладати майно має право тільки з дозволу Кабінету Міністрів. Відтак віз і досі там.

Ще одна проблема, яка зв’язує по руках  і ногах діяльність «Оріону», – це специфічні правила гри на внутрішньому ринку. Україна ніби й намагається рухатися в Європу, приймаючи нові закони, вводячи нові особливості економічних відносин, впроваджуючи тендери, однак з’явилася й низка відповідальностей. Так, і залізничники, і військові структури, і міліція мають потреби в продукції заводу, але щоб хоч би взяти участь у тендері, треба володіти стартовим капіталом. І знову все впирається у відсутність коштів.

– До червня минулого року закон дозволяв «оборонці», а отже, й «Оріону» оминати тендери з закупівлі матеріалів та фінансових послуг, та нині все змінилося. Отож, контракти є, а коштів під їх реалізацію немає. Ми повинні виграти тендер на реалізацію проекту, оголосити тендери на матеріали, виготовити продукцію, відправити її замовнику і аж тоді отримаємо гроші, – додає Володимир Костецький, директор з питань економіки та управління. – Це й витіснило  підприємство з внутрішнього ринку.

– А чи співпрацюєте з іншими  країнами світу? – запитую.

– Так, маємо контракти з десятками країн світу, але на їх виконання знову ж таки потрібен капітал. Криза фінансування створила своєрідне замкнуте коло. Вихід є. При проведенні тендерних процедур, при отриманні кредитів, нехай би гарантом виступала держава. Нині є програми з підготовки до Євро-2012, адже потрібні й системи навігації, і зв’язок, ми б це забезпечили. На порядку денному й тендер від «Укрзалізниці» на 20 мільйонів, але влада повинна нас підтримати. Та поки всі відповіді згори невтішні, – каже Володимир Жегестовський.

А при цьому необхідно вчасно давати зарплату працівникам, платити за газ, електроенергію… Аби втримати планку, аби не стояти на місці, а розвиватися, доводиться ризикувати – позичати матеріали під ім’я генерального директора, брати кредит із зарплатного та інших фондів. Відтак вдається і кадри виховувати, і проекти запускати, і на кілька років уперед розробляти новітні технології. А тим часом дирекцію підприємства тягають по судах пенсійний фонд, податкова за несплату податків, за невідрахування соціалки.

Прем’єр-міністр  – усьому голова?

За  асортиментом продукції «Оріон» сьогодні конкурентів в Україні немає. А ті, хто намагається посперечатися за контракти для силовиків, – це невеличкі фірмочки, які працюють десь у підвалах і з китайської сировини збирають товар. Звичайно, він коштує набагато дешевше, але якість його не витримує жодної критики.

– Візьмімо, до прикладу, ті ж радіостанції. Ще з часів Радянського Союзу на заводі прийнято виготовляти  не просто ліцензовану апаратуру, а насамперед – захищену.  А з копійчаними аналогами розмови СБУ, військових чи міліціянтів може прослуховувати увесь світ, – зауважує Ярослав Карпик.

І, мабуть, тільки закордоном вміють рахувати гроші та дбають про безпеку, адже там продукція «Оріону» користується великим попитом. Понад 80% усіх угод підписано з Індією, Пакистаном, В’єтнамом, Кубою, Єгиптом, Єменом, а також з країнами СНД. Та все ж основним споживачем мав би бути внутрішній ринок.

– Держава нами нині не цікавиться, забула про свою власність, про відповідальність перед тими людьми, які тут працюють, – скрушно хитає головою Ярослав Карпик. – А пам’ятають про нас хіба що контролюючі органи. Перевірки тривають одна за одною, і кожен намагається знайти якийсь ґандж, аби урвати ласий шматок, аби переписати купу паперів. І це стосується не тільки великих державних підприємств, а й малого бізнесу, який просто з’їдають на очах замість того, аби допомогти й стимулювати його розвиток. Ми не просимо дотацій чи фінансової підтримки, а лише хочемо, щоб нам не заважали працювати – і це буде найбільшою підмогою.

До  слова, з березня минулого року за новими законом керівництво заводу та наглядову раду позбавили навіть права приймати оперативні рішення. Тепер усе вирішує Прем’єр-міністр  або перший віце-прем’єр. Тобто, кожен папірець щодо відчуження приміщень, обладнання, фінансів, який потребує рішення наглядової ради, треба обов’язково погоджувати у найвищій інстанції. А на це інколи витрачається по півроку часу.

– Усім давно відома істина: час – це гроші, однак бюрократична тяганина позбавляє підприємство шансів ефективно працювати, бо навіть найперспективніші й найвигідніші контракти наші конкуренти можуть вкрасти просто з-під носа, – наголошує Володимир Костецький. – Зрештою, сотні папірців, які треба надіслати в певні інстанції й отримати в інших організаціях, спричиняють те, що банки не хочуть з нами співробітничати. Їм не вигідно витрачати надмір часу, тоді як інші підприємства можуть уже сьогодні-завтра прийняти дієві рішення.

Цікаво, що відмовляють не тільки комерційні фінустанови, а й державні, апелюючи тим, що угоди «Оріону» переважно  на експорт, а тому ненадійні. Хоча на закордон завод працює з 1995 року й  саме такі замовлення допомагають успішно  функціонувати всупереч політиці держави.

– А місцева влада якось сприяє? Чи виступає гарантом, шукає інвесторів? – цікавлюся, адже діяльність «Оріону» – то не просто поповнення бюджету, це ще й  сотні робочих місць.

– Так само, як і держава, – з іронічними нотками в голосі посміхається Володимир Костецький. – Маючи живий завод, величезні приміщення, новітнє автоматизоване обладнання, кваліфікованих робітників, власні розробки, через бюрократичний механізм ми не можемо нормально працювати – і це найбільше болить. А влада дана Богом, її потрібно поважати і допомагати.

«Моторолла» програла нашим

Сьогодні в Україні немає підприємств, які б виготовляли комплектуючі для таких заводів, як «Оріон». Деталі звозять з усього світу. При цьому  знайти постачальника, який би забезпечив усім і відразу, – нереально. А на кожну окрему групу деталей потрібно оголошувати тендери.

– Спершу треба подати оголошення, з’ясувати, чи хтось візьме участь чи ні, – розповідає Ігор Сипень, директор з виробництва. – Мине місяць-два часу. Якщо  не буде жодного бажаючого, то тендер не відбудеться. А коли замовник дає передоплату, то в контракті записано, що термін виконання, наприклад, місяць. І як шукати вихід із такого становища? Плюс увесь технологічний цикл з виготовлення певних виробів триває три місяці, а поки ми з усього світу зберемо деталі, – минуть ще два. Отже, і в цій частині необхідно щось змінювати. Так, можна купувати через тендер контракти на виготовлення радіостанцій, але комплектуючі до них – це абсурд.

І за таких умов завод все ж не просто виживає, але й витісняє з внутрішнього ринку конкурентів, всесвітньо відомі фірми. Ось не так давно з України «пішла» «Моторолла».

– На відміну від «моторолівських», на наших радіостанціях стоять  системи навігації, GPRS-передавачі, – продовжує пан Ігор. – Відтак такими пристроями оснащені більшість прикордонних пунктів контролю. Командири мають змогу не виходячи з кабінетів на моніторі комп’ютерів спостерігати за тим, що відбувається за десятки кілометрів довкола.

Зрештою імпортні станції можна вивести з ладу однією командою, тоді як вітчизняні захищені закритою мовою. Такими ж приладами забезпечені працівники СБУ та МВС, але нині вони всі відвернулися від «Оріону», надаючи перевагу дешевим китайським аналогам. Але що казати про всеукраїнський рівень, якщо й на місцевому не дбають про розвиток підприємства.

– У краї понад п’ять сотень  сіл немає радіоточок, – ділиться  наболілим Ярослав Карпик. – А це те, що дуже потрібне для оперативного сповіщення. Кошти  для розвитку дротового радіомовлення виділили, але виникає запитання: навіщо вкладати гроші в дроти, стовпи, які знищить негода? Адже можна поставити кілька ретрансляторів і проблема зникне. Але ж…

Маленьке  місто, де є все

Коли  у 1991 році Ярослав Карпик посів місце  генерального директора величезного підприємства, то був одним із наймолодших керівників заводів всесоюзного значення. Тоді під його орудою трудилися понад шість тисяч осіб. Нині завдяки автоматизації виробництва, найновішому обладнанню, на «Оріоні» працюють майже 800 працівників. Це висококваліфіковані інженери, конструктори, інструментальники тощо. Та все ж молодої зміни бракує.

– Сьогодні знайти хорошого газоелектрозварника практично нереально, – наголошує пан Ярослав. –  Тому таким професіоналам доводиться платити подвійний оклад. А наші профтехучилища та вищі учбові заклади не готують фахівців робітничих спеціальностей, потрібних заводу, та й не тільки. У нас багато юристів та економістів, а токарів, фрезерувальників, зварників не знайдеш удень з вогнем.

Але й тут знайшли вихід – випускників  ПТУ доучують уже в цехах. І виростають справжні спеціалісти, які не просто досконало володіють фахом, а й знають іноземні мови, бо ж доводиться їздити у закордонні відрядження, знайомі з міжнародним бізнесом, мислять глобально, щоб розвивати галузь. При цьому працівникам створено всі умови не тільки для роботи і дозвілля. Завод має бази відпочинку на Чорному морі, бази вихідного дня на Тернопіллі, а ще робітники мандрують Україною, адже керівництво влаштовує екскурсійні поїздки в різні куточки країни.

– Також плануємо найближчим часом відкрити оновлене кафе, щоб тут можна було не тільки смачно попоїсти, а й відсвяткувати день народження, весілля чи хрестини. Наш «Оріон» – таке собі маленьке місто в місті. І ось так потроху наперекір усім недоброзичливцям повертаємо «Оріону» колишню славу, хочемо всім довести, що державне підприємство в сьогоднішніх умовах має право на існування й може успішно функціонувати, – переконаний генеральний директор. – І наш завод – цьому приклад. Головне, аби не заважали, аби дозволили робити те, що вміємо.