Чим «Правий Сектор» відрізняється від «нових» партій

Нам вдалося поспілкуватися телефоном з першим номером списку Політичної партії «Правий Сектор» – Андрієм Тарасенком («Пилипасем»), який зараз перебуває на лікуванні після тяжкого поранення під Донецьким аеропортом. Нам відомо, що Андрію вже було зроблено кілька складних операцій. На щастя, попри часткову ампутацію стопи, лікарям вдалося зберегти бійцю ноги.
– Доброго дня Андрію, як Ви почуваєтеся? Які прогнози лікарів?
– Доброго дня, дякую, добре – приходжу до тями після операцій. Лікарі кажуть, що менше, ніж за рік, можу стати на ноги. Але намагатимуся зробити це швидше.

– Ми підготували низку запитань до Вас, як до першого номера в партії. Передусім усіх цікавить: чому ж Дмитро Ярош не очолив списку?
– Давайте для початку розберемо саме поняття «Правий Сектор». Це поняття виникло на ґрунті потреби в рушійній силі Майдану. І саме в той час, коли в одному місці сконцентрувалися чесні й вольові патріоти, представники різних націоналістичних організацій, зокрема й футбольні фанати. Усіх об’єднував спільний погляд на те, як досягти мети Майдану. Найструктурованішою частиною була організація орденського типу «Тризуб» ім. Степана Бандери, провідником якої є Дмитро Ярош. Тож під назвою «Правий Сектор», ми мусимо розуміти широкий націоналістичний рух, який ставить собі за мету здобуття Української Самостійної Соборної Держави, а партія «Правий Сектор» є лише складовою цього руху, одним із засобів чи навіть інструментів досягнення мети.
Здобуття самостійної соборної (об’єднаної) держави – це той шлях, який пройшли швейцарці, норвежці, фіни, євреї. Тобто ті нації, які мали схожі з українцями проблеми й виклики долі свого часу.
Сьогодні перед нашим рухом стоїть непроста вимога: захист рідної землі, це наше першочергове й нагальне завдання, яке потребує безпосередньої участі лідера руху. Саме тому Дмитро Ярош на фронті, а не у вирі міжпартійної боротьби. До речі, багато активних учасників «Правого Сектора» не є членами цієї політичної партії, але всі члени партії є активними учасниками руху.
– Багато політиків, зокрема й постреволюційних, називають «Правий Сектор» провокаторами. Як Ви це прокоментували б?
– Згадаймо: коли на Майдані «стрибали», – «Правий Сектор» закликав до революції. Коли на Майдані вже закликали до революції – «Правий Сектор» будував барикади і готувався до оборони Майдану. Коли політики говорили про оборону Майдану, «Правий Сектор» палив шини і розливав «коктейлі Молотова». Можновладці просили підвозити шини, – «Правий Сектор» готувався відбивати штурм Беркуту з вогнепальною зброєю. У той час, коли політики вже ділили шкуру невбитого Януковича, – «Правий Сектор» закликав готуватися до війни з Росією. А коли політики почали готуватися до війни, щоб зберегти вже власні шкури, «Правий Сектор» уже воював. Коли українців закликали бути готовими жертвувати в ім’я України, – «Правий Сектор» уже ховав своїх побратимів. І тепер, коли політики говорять відступати, щоб зберегти мир, – «Правий Сектор» тримає позиції та вірить у мир через Перемогу. І на кожному, повторю, на кожному, етапі нас називали провокаторами, але всі хто одного разу повірив нам, – тільки укріплювався у своїй вірі.
Тож у нас є чітке бачення наших завдань в Парламенті, а безпорадні політики нехай і далі називають нас «провокаторами».

– У розпал передвиборчої кампанії зовсім не видно агітації за «Правий Сектор». Чому?
– Причина проста й банальна: одна хвилина на провідних каналах телебачення коштує 100–150 тис. грн, один рекламний щит на місяць оренди коштує 2000–5000 грн. Було б неправдою сказати, що в нас немає коштів: люди нам довіряють, тому жертвують свої гроші, час, майно, але як можна їх «спустити» на одну(!) хвилину реклами в телевізорі? Кожна така хвилина – це два якісних тепловізори або реанімобіль. Хоча бувають і такі випадки, коли прихильники на місцях самостійно оплачують якусь невеличку рекламу.
– Але ж без реклами «Правому сектору» не здобути високих рейтингів…
– Рейтинг – це не показник відданості чи прихильності ідеалам, це радше показник політичних настроїв і вподобань у певний період часу. Нам важлива масова підтримка людей як додатковий мандат довіри. Проте хіба можна порівняти ситуації, коли організація має 25 тис. чесних, відданих ідеї прихильників, які складають 0,1% виборців, і коли партія має 10% аморфних голосів виборців рейтингу? Де тепер колись високорейтингові партії: «СДПУ(о)», «НДП», «Наша Україна», «Партія Регіонів» тощо?

– Деякі політики стверджують, що «Правий Сектор» не має команди професіоналів, які можуть взяти відповідальність за долю держави.
– Як не сумно констатувати, але побратимів із «Правого Сектора» загинуло та поранено більше, ніж є відданих прихильників окремих парламентських партій. Тому за нашу команду не варто хвилюватися. Проблема різних політичних блоків – не у відсутності певних знань, а у моральних якостях людей, які до цих блоків належать. Якщо окрема людина є професійним юристом, але зрадником і сріблолюбцем, чи професійним, але слабкодухим, банкіром, тоді ціла партія не варта нічого. Це нам довела наша недавня історія. Натомість наш політикум, на жаль, ще не знав чесних, готових до самопожертви «команд». А відносно професійного наповнення активістів «Правого Сектора», варто зазначити, що всі члени партії самодостатні люди, не менше 90% мають вищу фахову освіту.

– Гаразд, а чи готовий «Правий Сектор» брати всю відповідальність за долю країни на себе?
– До цього моменту «Правий Сектор» так і робив. Людина, яка прийняла рішення зі зброєю обороняти рідну землю, – узяла на себе відповідальність значно більшу, ніж будь-який політик, який говорить красиві й доречні слова з екранів. Відповідальність для політика – це втрата прихильності або кримінальне переслідування за рішення. А відповідальність для воїна – це втрата життя чи здоров’я, позбавлення сім’ї годувальника.

– Повернімося до фінансових питань. Наприклад, деякі члени партії «Правого Сектору» подають фактично «нульові» декларації. Як Ви можете це прокоментувати?
– У певному розумінні різні форми, бланки й «обов’язкові процедури» публічної сфери суспільних відносин для нас справді нові. Але, напевно, Вашим справжнім запитанням є те, чи не лукавлять члени партії перед виборцями, чи не приховують прибутків. Переконано стверджую: ні. Однак мушу додати, що виникають різні ситуації. Наприклад, я провів понад три місяці майже безвиїзно на Майдані, як і більшість членів «Правого Сектора», нашим прибутком були пожертви коштів і майна наших прихильників. При цьому, коли «Правий Сектор» іще не був юридично оформлений в партію чи громадську організацію, люди вірили нам і жертвували немалі кошти, навіть транспорт, у нас сформувалася певна «каса взаємопідтримки».
Ми використовували ці кошти на придбання різних речей. І навіть якщо ці речі було призначено якомусь конкретному активісту, усі розуміли, що це майно придбано в інтересах усього руху. До прикладу, у той час як, я перебуваю на лікуванні, спільним коштом підтримується моя сім’я. Я безмежно вдячний за це всім небайдужим, хоча ще не знаю, як оформлюються всі ці прибутки й витрати юридично.
Як бачите, «Правий Сектор» важко звинуватити в тому, що хтось із його членів живе на «нетрудові прибутки». Наше поки що слабке місце – у незнанні точних і складних процедур податкового обліку. Мені зараз спали на думку цікаві паралелі: як би заповнював різні форми особистих доходів чотовий УПА і звітував перед проводом ОУН, щоб не викликати підозри в користолюбстві? Неможливо одночасно жертвувати життям і продаватися за копійки.

– Багато хто з виборців стверджує, що всі партії однакові, тому не зрозуміло, за кого голосувати. Постає проблема чіткої ідентифікації. Як «Правий Сектор» ідентифікує себе?
– Моя особиста думка полягає в тому, що виборець, прагнучи до оновлення парламенту, мусить також формально підійти до цього питання. Наприклад, можна елементарно поділити партії на «старі» й «нові». «Старі» – це всі, що вже були в Парламенті, серед них є як проукраїнські, так і відверті українофобські. Серед проукраїнських є чесні, але, на жаль, вони «погоди» не зробили і не роблять. Ми до них претензій не маємо. Ми не хочемо їх критикувати, вони просто для нас «старі» (сформовані в старій системі). Тому треба перегортати цю сторінку й іти далі.
«Старі партії» для нас апріорі інфіковані постсовковим бюрократизмом. Причому, навіть і ті патріотичні сили, за які ми раніше голосували. Не хочеться полемізувати з цього приводу – нехай їх уже критикують історики. Отже, ми зараховуємо себе до «нових», тих «нових», яких хотів бачити Майдан. «Новими» також є «ДемАльянс», «Сила Людей», «Самопоміч» тощо. На жаль, є партії, які просто змінили назви, хоча по суті є «старими» але в «нових обгортках». Причому «старі політики» непорядно використовують порядних людей як етикетку для своєї партії.

– У такому випадку, чим же «Правий Сектор» відрізняється від «нових» партій?
– Люди побачили нашу дієвість, наше завзяття й винахідливість. Наша вірність ідеям засвідчена високою самопожертвою. Для нас не є пустими словами «честь», «гідність», «шляхетність». Хлопці дорожать власною честю, честю борця за нашу спільну ідею. Жертвуючи власним життям, проводжаючи в останню путь побратимів, людина не буде розмінюватися на якісь матеріальні блага. А значить, її не купити, не залякати та не обдурити. Наявність «Правого Сектора» у Верховній Раді – це гарантія того, що не повторяться такі ганебні й зрадливі вчинки, як голосування за диктаторські закони, ратифікація Харківської змови тощо. Ми підемо на крайні заходи, але фізично цього не допустимо, усупереч будь-яким рейтингам і загрозам збереження партії.
Сьогодні справді з’явилися нові партії, до яких входять люди з хорошими й корисними ідеями, а також професіонали, які знають, що і як потрібно робити, але для того, щоб рух уперед таки розпочався, хтось мусить дати іскру. Або ж запалити шини, якщо буде потрібно.

– З якими проблемами партійної розбудови зіштовхується «Правий Сектор»?
– Є загальноорганізаційні проблеми, які інші партії вирішують за рахунок витрачання коштів на політологів і політтехнологів тощо. Ми шукаємо інших шляхів: намагаємося залучити до нашої структури ідейно мотивованих людей, для яких співпричетність до історичного процесу побудови власної держави є вищою мотивацією, ніж негайне особисте збагачення.
Окремою проблемою є поява «псевдоправих секторів», які за рахунок авторитету організації намагаються вирішувати чиїсь приватні інтереси, подекуди навіть вдаючись до бандитизму. Тому ми змушені витрачати зусилля на боротьбу із цим дискредитаційним явищем. В одних випадках – кидати в смітники, в інших – віддавати правоохоронцям для притягнення до кримінальної відповідальності.
Сподіваюся, такі «активісти» вже затямили, що шахрайське використання символіки «Правого Сектора» є небезпечним для їхнього здоров’я. Переконаний, що нашим виборцям стане мудрості відділити зерно від полови.

– Вирішення яких першочергових завдань ставить собі на меті «Правий Сектор» із приходом до Парламенту?
– У нас є одне-єдине, водночас дуже просте і дуже складне завдання: здобуття УССД (Української Самостійної Соборної Держави). Так, мусимо констатувати, що ми живемо в пострадянській Україні, керуємося її інституціями, плекаємо її «збочені цінності» тощо. Нині багато партій усвідомлюють, що основним завданням у політиці є зміна системи. Здобуття УССД, заснування нової держави з новими інституціями і є тією бажаною зміною всієї системи. В нові інституції як фундамент буде закладено ті цінності, які відстоював Майдан, за які боролися наші предки, за які вмирають наші побратими тепер.

– Прокоментуйте, будь ласка, позицію «Правого Сектора» щодо набуття Україною членства в НАТО. У ЗМІ була інформація, що ви не поділяєте позиції членства в НАТО.
– Повернімося до моєї відповіді на попереднє запитання. Нашою метою є здобуття УССД, за це зараз і воюють наші побратими й загалом усі українські воїни на Сході. Адже «Путінська» Росія хоче утримати пострадянську Україну в ролі свого васалу. У цьому зв’язку закономірно постає риторичне запитання: чи потрібно нам, наче «бідним родичам», проситися в НАТО? Бо з «бідним родичем» сильні будуть поводитися відповідно до власних інтересів, як це було у випадку відмови України від ядерної зброї. Усі ми переконалися, що письмові гарантії від інших держав не діють. Мусимо здобути УССД, набути справжньої, реальної самостійності, зокрема здатності самостійно оборонятися, стати сильними. Ось тоді НАТО саме запропонує членство сильному й прогнозованому партнеру. От тоді можна буде подумати.

– Як Ви ставитеся до декларованих реформ нової влади? Чи вважаєте Ви нинішню владу опонентами?
– На жаль, реформи лишаються декларованими, – це мінус, ці політики присягали людям на Майдані. А присязі не можна зраджувати. Не можна спекулювати ілюзорністю реформ заради політичної реклами. Не можна вважати реформою «зміну вивісок». У нашому розумінні, наприклад, реформа МВС мусить починатися з відповіді на питання: хто буде приймати іспити і за якою методикою готувати курсантів? А закінчуватися відповіддю на питання: якими будуть пенсійні гарантії таким курсантам, якщо вони гідно нестимуть службу, і що робити з теперішніми, хто не зможе або не захоче продовжувати службу за новими правилами? Ми вважаємо, що проста зміна назви «міліція» на назву «поліція» – це зрада.
А щодо того, чи є нинішня влада опонентами для нас, можна заради наочності уявити ситуацію: якщо два чесних будівельники сперечаються між собою, який будинок кращий – цегляний чи дерев’яний, – то такі люди в питанні будівництва є опонентами. Проте якщо один з них – шахрай у будівельному костюмі, який нічого не знає про будівельні матеріали й просто чекає на передплату від замовника, обіцяючи при цьому всім «золоті гори», то який же він у такому випадку опонент будівельнику? Тому змушені, на жаль, констатувати, що нинішні владні політики, які були на Майдані, привели з собою очевидних казнокрадів. І вони в питаннях державного будівництва нам не опоненти, вони – злодії й вороги цілого українського народу.

– У зв’язку із ситуацією на Сході в людей виникає, безперечно, дуже багато запитань. Проте одне з них є найактуальнішим: коли це все скінчиться?
– Війна може скінчитися винятково у двох випадках. Причому дуже простих випадках: у разі перемоги, або в разі поразки. І кожен, хто ставить запитання: «Коли ЦЕ все скінчиться?» – мусить формулювати його конкретніше: «Коли ми переможемо, або коли ми здамося й програємо?». Відповісти, коли хтось здасться, я не можу. А переможемо ми одразу коли станемо змобілізовані, об’єднані єдиною метою перемогти та єдиним проводом. Проводом нашої нації, який поведе нас до Перемоги, як повів поляків провід Пілсуцького, як відстояв державу для фінів Маннерге́йм.

– Що Ви побажали б виборцям?
– Бажаю всім побратимам Божої ласки, усьому українському воїнству – Покрови, усьому українському народу – мудрості!