У кого вірить Лілія Мусіхіна

Дзвінок.
-Привіт. Я – теща твого двоюрідного брата… У нього скоро день народження. 40 років.Ми хочемо подарувати йому хрустальні люстри. Ти там в Тернополі. Волонтер. дістань нам.
-Я не маю на це часу і поняття не маю. де це можна дістати.
-Якби хотіла б – дістала. Ти ж волонтер… – в голосі на другому кінці дрота назріває вимога.
На мене тиснуть. А я – терпіти не можу тиску. Зажила собі слави анархістки навіть серед своїх…
-Я не буду цього робити. Я займаюся іншим…
Короткі гудки…
Ех, брате, брате. хіба ж час зараз для кришталевих світильників?.. Коли наша з тобою племінниця овдовіла, навіть не ставши жінкою?.. Коли з наших рідних сіл хлопчики йдуть, аби покласти тіло і душу за наш край?.. Коли твій двоюрідний швагро ОУНівець?.. Розвела нас доля. Спочатку – по різні боки барикад,коли хлопці в чорних ризах прокллинали мене і моїх побратимів за те, що наважились встати і сказати правду? За те, що в мене, чи не однієї з усієї родини виявилися тверді яйця, не зважаючи на те, що я – жінка? Тепер ми з тобою по різних лініях фронту… Ти змалку ревно молився до Бога і чекав спасіння. А я – шукала, ставила під сумнів, сварилась і сперечалась. Бунтувала і кипіла…Ти засвічував свічки перед ликом Богородиці, а я зачудовано роздивлялась орнаменти на трипільських венерах і намагалась прочитати незрозумілі закарлючки, шука…
Але, знаєш, здається вчора я зрозуміла, що знайшла свого Бога. Точніше, Богиню. Вона завжди була зі мною. Я завжди безмежно любила її, шукала в ній себе, шукала правду… Ти дбаєш про спасіння своєї душі. А я – поклала душу і тіло на її вівтар, аби лише вона була. Бо я без неї – ніщо… і дитина моя – ніщо і ніхто без неї…Я не хочу, щоб ворог топтав могили моїх дідів і бабусь. І не дам цього зробити нікому. Я піклуюсь про моїх солдатиків, а твоя “фірма” відмовляється відспівувати їх, коли вони йдуть на Небесну варту.
Кожен з нас зробив свій вибір. Я не вірю ні в Рай, ні в Пекло. Мені байдуже. що буде зі мною. Хай тільки буде Вона. Від Сяну до Дону.
Моя Україна.