Щоденникове від Надійки Гербіш: напередодні змін

Серпневі ночі такі глибокі-глибокі, розростаються зорями, набираються новим виміром, темнішають, густішають. У саду – осінні телеграми на кожному кроці. Скоро будуть кучеряві тумани і вовняні шкарпетки. “Та вовняні шкарпетки,” – виправила б мене Богдана, якби читала, а не дивилася зараз зі своєю бабусею якесь класичне кіно, бо (оскільки!) вона говорить дуже красивою літературною мовою і всіх довкола виправляє (“бабцю, скільки можна тобі повторювати: смажити, а не жарити, борошно, а не мука”).

Я п’ю найсмачнішу з можливих кав – французьку, ручного обсмажування, з мигдалем – по півфренчпреса на день. Заливаю у мініатюрні порцелянові філіжанки з англійської колекції – з тонкими чайними трояндами й золотими обвідочками. Їм чорний шоколад. Працюю в найзатишнішому на світі кабінетику. Усе, як прийнято в серпні.

Я не мала б писати цього запису, бо давно не маю часу на блоґ. Бо вранці займаюся дитиною і роботою, і в обід також, а увечері ми їдемо у велосипедну прогулянку – я на ровері, Дануся у велотрейлері, який ми називаємо бричкою. Ми йдемо в гості, і гості приходять до нас. А потім, удома, я знову займаюся дитиною і роботою і не маю часу на блоґ, кіно, на почитати.

Але фейсбук підкидає спогади за серпні минулих років, і я розчиняюся в тодішніх словах і черпаю з них сили – однаково трошки недостатня мотивація написати собі чарівних слів на прийдешні роки. Та вчора Богдані прийшов пакуночок від чарівниці Ірини, моєї читачки, чиї листи й ручні вироби, упевнена, надихають мене не менше, ніж її – мої книжки. І там була прикраса для Данусі й чудесна фетрова їжа для кухні Дівчинки. І лист на жовтому папері – із проханням писати частіше на блоґ.

Мені слід було б зробити хоч шматок перекладу, відповісти на листи, починати прасувати сукню – сьогодні в мене два ефіри в Тернополі. І якщо на радіо можна йти як завгодно (люблю радіо!), на телебачення треба йти в прасованій сукні. Телебачення дивиться моя свекруха, а я не хочу її розчаровувати зі зрозумілих причин – вона мене любить, і це взаємно.

Ми страшенно скучили за своїм татком і рахуємо дні до зустрічі. Подовгу говоримо з ним щодня, однак це не те саме, що закутатися в його обійми.

Але попереду осінь (так, вона уже шле телеграми квітами в саду), і багато змін. Два роки тому я теж писала щось схоже в цьому ж кабінеті, поруч – як і зараз – із букетиком з сухоцвітів. Тоді наше життя теж мало змінитися – у мене теж до Форуму виходила нова книжка, ми переїжджали до Лодзя з маленькою дитиною, я щойно вступила на магістратуру. Було трохи страшно, я пакувала у валізи багато книжок (і, головне, дев’ятитомник Лори Вайлдер) і не знала, що нас там чекає.

Тепер попереду – переїзд у нове казкове місто (де, серед інших, мешкала людина, що любила зірки навіть міцніше, ніж ми з Богданою), вихід двох нових довгоочікуваних книжок до Форуму, моя нова робота й, дасть Бог, 8 чудесних міст у 4 країнах, квиточки куди вже лежать на моїй поличці й надихають-надихають. Але, головне, Ігор починає свою магістерку, а Дануся, імовірно, піде в свій перший садочок.

За цих два роки змінилося дуже багато: наша сім’я, попри одинадцятирічний стаж подружнього життя, раптом згуртувалася ще сильніше, залишившись утрьох за тридев’ять земель від близьких. Дануся заговорила кількома мовами й захопилася балетом. Я написала 4 нових книжки і отримала диплом про другу вищу освіту – з позначкою “відмінно”. Уперше серед усіх попередніх дипломів і навіть табелів. Бо до лодзької магістратури я вперто прогулювала уроки й пари, які мені були не надто до душі, здаючи блискуче виключно те, що мені дуже подобалося, і (відносно) завалюючи все решта.

Подумки пакуючи валізи, я думаю, що слід забрати ляльки-міні-нас, індійське покривало зі слонами, яке привезли нам подружки, і тарель шириною в долоньку.

Таку ж, як подарую своїй керівниці, Сінді Ріґґінс. З якою, до речі, ще сім років тому, побачивши її на міжнародному заході як лекторку, мріяла перетнутися особисто хоч на трохи. Вона, як мені розповідали, одна з двох американських аґентів із прав, що котуються у так званій “великій грі”, витончена й красива, безмежно турботлива дружина, мама, бабуся, сестра, що любить свою роботу, подорожі, людей, з якими працює, океанські прогулянки на своїй маленькій яхточці, книжки й затишок дому, який виснувала з такою ласкою.

Тоді, сім років тому, я й уявити не могла, що працюватиму у її команді і навіть мандруватиму з нею теж. Але в нас був однаковий паттерн на одязі, а тепер будуть однакові тарелі того ж лазурного кольору.

Мені страшно думати про всі ці переїзди, зміни, нові середовища. Але я думаю, через скільки пригод Бог уже нас провів, міцно тримаючи за руку чи несучи на власних плечах. Оглядаю маленький кабінетик, звичний рожевий світанок за вікном.

Дивлюся на дівчинку, що так любить зараз співати й танцювати на сцені й згадую, що ще 5 років тому я сиділа на тому ж місці, що зараз, і плакалась Ігорю, навіщо мені всі ці дива, якщо у мене немає дітей. Скоро вийде книжка про радість, де героїня говорить такі ж слова. Я згодом перепрошувала Бога за ті слова й казала Йому, що ок, мені достатньо Його й усього, що Він запланував для мене. А він утирав мої сльози й казав: “Не турбуйся, і дітей я дам тобі теж”.

Днями ми зайшли з Данусиком у книгарню за третьою Лізелоттою, і побачили оновлену обкладинку моєї першої папіряної книжки. Тепер там пише, що вона – бестселер із понад 45 тисячами (!) проданих примірників. Для українського ринку – це фантастичні циферки. Дописуючи її 6 років тому в цьому самому кабінетику, я й не насмілювалася про таке мріяти.

Я думаю про те, чи встигну впоратися з усім, що задумала, до переїзду. Чи встигнуть зробити обкладинку книжки до Форуму. І чи інша книжка встигне вийти хоч на тиждень раніше за його початок. І про багато чого іншого хвилююся теж.

Інколи аж так, що прокидаюся о 5 дивитися світанок – і вже не можу заснути. А тоді просто повторюю у молитвах звичне “Ісусе, довіряю Тобі” і згадую цілу вервечку дивовижних див, які вже відбулися.

Учора Данусин друг з аутичним спектром, з чиєю мамою вона дуже любить пекти кекси, був у нас в гостях і вперше повторив за мною слово, розчуливши свою маму до сліз. А тоді взяв мене за руку й показав, що він хоче від мене. Дуже чітко, відкрито, просто. Тому що дива є. Вони розповсюджуються довкола, розростаються, ширяться, поглиблюються, як серпневі ночі.

Бо я справді довіряю Тобі, Ісусе.

Джерело: портал Надійки Гербіш