Принагідні мандрівки. Salve, Херсон!

Писати про подорож, коли вона закінчилась, то як переоцінювати цінності, переглядати старі фотографії чи пригадувати – то переживання та перепроживання. Проте замість реального переживання маєш переживання відображень. Проте такий погляд, хоч і певною мірою позбавлений так би мовити щирості безпосереднього контакту, має свої переваги — настояність рефлексій. Такі спогади, як зірки, що їх бачиш у колодязі, – не стільки про буденне, як про те, що відбувається у глибинах. Це медитації на тему побаченого, сиріч контемпляції.

Почати б із того, що рух на Схід, коли ти живеш на Заході, й контактів з тою частиною країни не так багато, ніби подорож в іншу країну. Власне, так воно й було. У нас сліди Австро-Угорщини, там – Російської імперії. Сліди того й іншого у архітектурі, надто ж відчутний перехід у манері спорудження двірців, а ще у манері цвітіння. На півдні вона агоністична, буйна та іншобарвна. Для мене лишається загадкою, як називається рослина, що фіолетово-синьо цвіла, наче стяг, майоріючи під небом.

Так само загадкою лишилось, що ж цвіло у Херсоні, задаючи солодкий та тягучий настрій місту, заманюючи всередину. На відміну від Тернополя, який покидала дощовим – тут смалило сонце. Воно посилювало трунки — квітковий та занепадницький, які ширилися педантично прокладеними вулицями, що, як струмки, спадали вниз, аби влитися в велику синю посудину.

Херсон для мене став містом історичного центру – я не вибиралась далі, тому модерні надбудови лишились за полем зору, а горизонт очікувань вчасно замикав ранній совок. Херсон – губернське місто, а запасу будинків, що їх приємно розглядати, тут доста. На деяких вулицях їх концентрація нагадує львівську, але є суттєва різниця. Полягає вона навіть не у стилістиці. Місто Лева пропонує сучасний варіант історичного поліса, зробленого про туристичне око — аби вдовольняти та милувати його. Херсон показує життя кам’яниць після Золотої ери – архітектуру, що розкладається, нагадуючи про тлінність, ставлячи під сумнів вічність мистецтва. Мали колись нагоду дивитись на жінку, що красива, але на котрій є незгладима печать віку, а потім фантазувати про те, як було раніше? То отак воно й у Херсоні. А ще тривожно боляче за все те, що бачиш, і вигуки захоплення межують зі, сказати б, квиленнями Ярославни. Зрештою, скрізь, де буяє життя, є знищення й поглинання – і майже скрізь краса межує з руйнацією такою ж сильною, як та краса – мармурові сходи, що не просто потріскались, а просто не тримаються купи, вікно сходового майданчика, де майже все скло вибите, якась невпорядкованість та занепадність, здається засіла тут у шпарах, вилазить із них погрітись на сонці та розлізається містом.

Але в того є й свої, сказати б, переваги – дивишся на місто без посередництва штукарства, бачиш його таким, як є. Крім того, це невтручання к збереження вберегло багато столярки та дверей. Тут є будинки, вповиті диким виноградом, відкриті внутрішні двори, під’їзди, що не замикаються, балкони майже в первозданному вигляді.

Одна зі штук, котра трапилась мені в під’їзді чи не першого будинку – напис Salve одразу при вході. То є вигук, яким вітаються, а в українській мові є слово «сальва» — що позначає залп, салют. І це слово, яким промовило місто, стало для мене особливим. До речі, Херсон відкритий. Якась жіночка, побачивши, що приглядаюсь до будинка, порадида перейти дорогу й дивитись на нього здалеку – так видно янголів, що сидять на даху. Чоловік, бачачи, що я тарбаю браму внутрішнього двору, відкрив її та показав, що там є, а потім порадив, як дістатись іншого дворику.

Про ходіння. Херсон ідеальний для цього. У мене був список із вулиць, на яких розташовані цікаві будинки, але виявилось, що достатньо знайти одну, аби потім, звертаючи принагідно, насититись й перенаситись побаченим: бестіярієм фантастичних істот, гербарієм металевим, кахляним і кам’яним, піднятись мармуровими сходами, загубитись серед візерунків кахель та балясин, стратити лік дверям, притулитись до поруйнованих і сплюндрованих стін, вплестись у виноград і позазирати у вікна, чіплятись за відображення та просочуватись крізь огорожі, спливати облупленим тиньком та лишатись на шерхих рамах, ховатись від сонця під маркізетками – які тут – такий собі ендемік – виплекані й делікатні, як рослини, зі своїми візерунками та вишуканостями.

Анна Золотнюк.