Дев’яносто років самотності біля мольберта: як Іван Марчук став головним “пльонтаністом” світу
Від підпільного митця, за яким стежив КДБ, до автора рекордних аукціонних продажів — історія художника, який створив власний стиль і перетворив “пльонтанізм” на світовий бренд українського мистецтва
Він називає себе “в’язнем мольберта” і працює 365 днів на рік. У травні 2026 року Івану Марчуку виповнюється 90. За цей час він встиг побути радянським андеграундним художником, емігрантом у трьох країнах і, зрештою, найбільш високооплачуваним живим класиком українського мистецтва. Попри світову славу та списки “100 геніїв сучасності”, він залишається людиною суворих звичок, яка більше цінує час у майстерні, ніж світські раути.
Дитинство серед полів і ткацьких ниток
Він народився 12 травня 1936 року у селі Москалівка на Тернопільщині, у родині знаного ткача. І ця деталь виглядає символічною. Батько працював із нитками та полотном, а син згодом почав «ткати» картини з тисяч тонких ліній. Замість тканини у нього було полотно, а замість ниток — фарба.
Дитинство Марчука припало на важкі роки війни та повоєнної бідності. Але саме тоді сформувалося його відчуття природи й українського села — те, що пізніше стане основою багатьох його полотен. Поля, дерева, нічне небо, місячне світло, ранкові тумани — усе це залишилося в його пам’яті назавжди.
Після школи Марчук вступив до Львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша, а пізніше навчався у Львівському інституті прикладного мистецтва.
Саме у Львові він потрапив у коло художника Карла Звіринського, який фактично створив підпільну школу для молодих митців. Там говорили про європейське мистецтво, українську історію, літературу, релігію — про все те, що радянська система намагалася приховати.
У той час офіційне мистецтво мало бути зрозумілим, “правильним” і служити ідеології. Але Марчук від самого початку не хотів малювати за шаблоном.
Картина Івана Марчука “Сад спокуси”, фото: Музей українського живопису
Народження пльонтанізму
Тому у 70-х він створює власну техніку, яка згодом отримала назву “пльонтанізм” (від діалектного “пльонтати” — заплутувати, плести). Замість традиційних мазків художник наносив фарбу тонкими переплетеними лініями. З близької відстані картини виглядають як складне мереживо, а здалеку перетворюються на цілісний образ.
Пльонтанізм став не просто технікою, а цілою системою світосприйняття. У його основі — ритм, нерв, внутрішня енергія. Саме тому картини Марчука часто здаються живими.
Мистецтвознавці кажуть, що повторити цю техніку практично неможливо — вона вимагає не лише таланту, а й майже маніакальної терплячості. Сам художник пояснює свій стиль спадковістю: він народився в родині відомого на всю округу ткача. Те, що батько робив із нитками на верстаті, син почав робити з фарбами на полотні.
Як змінювався Марчук у мистецтві
Творчість Марчука — це не один стиль, а ціла еволюція, яку він сам ділить на періоди. Спочатку їх було дев’ять, потім дванадцять, а зараз він виділяє вже п’ятнадцять.
“Голос моєї душі” — фундамент, з якого все почалося. Особливе місце посідає “Шевченкіана” — цикл із 42 картин, за який художник отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка.
Марчук не просто ілюстрував творчість Тараса Шевченка. Він створив власне емоційне бачення української історії, болю і пам’яті.
Сам художник не раз говорив, що за життя створив багато різних творчих періодів і що кожен із них — це ніби інший Марчук.
Він постійно змінювався, шукав нові форми, кольори й настрої. Йому було тісно в межах одного стилю. Саме тому в його доробку можна побачити і майже гіперреалістичні пейзажі, і фантастичні абстракції, і сюрреалістичні композиції.
Марчук ніколи не хотів повторювати самого себе. Для нього творчість була безперервним пошуком.
“Я, в першу чергу, себе повинен дивувати. Щось весь час крутиться в голові, треба щось нове робити”, – говорив він.
Еміграція і повернення
Більшу частину життя офіційна система його ігнорувала. До 1988 року Спілка художників СРСР не приймала Марчука у свої лави, а КДБ тримало його під постійним наглядом. Щоб виживати, він малював ілюстрації для журналів, витрачаючи на них по 10 хвилин, а решту часу віддавав «справжньому» живопису, який тоді не можна було виставляти.
Наприкінці 1980-х Марчук залишив СРСР. У різні роки він жив в Австралії, Канаді та США.
Для багатьох митців еміграція ставала відривом від батьківщини, але у випадку Марчука вона лише посилила його зв’язок з Україною. Його пейзажі дедалі більше нагадували спогади про рідну землю.
У 1990 році в Києві відбулася його перша велика офіційна виставка. Для українських глядачів це стало справжнім відкриттям — вони побачили художника світового рівня, про якого десятиліттями майже мовчали.
Сьогодні ситуація дзеркальна. У 2006 році Івана Марчука прийняли до “Золотої гільдії” Міжнародної академії сучасного мистецтва у Римі. Це стало безпрецедентним випадком для українського художника. А вже у 2007 році британська газета The Daily Telegraph включила його до списку “100 геніїв сучасності”.
Його виставки проходили у Франції, Німеччині, Польщі, Литві, Туреччині, Таїланді, Люксембурзі, Чехії, США та багатьох інших країнах.
Нині картини Марчука — це найдорожчий актив на українському артринку. У 2024 році полотно “Зійшов місяць над Дніпром” пішло з молотка за рекордні $300 000. Навіть ескізи та невеликі роботи сьогодні оцінюються у десятки тисяч доларів.
Марчук у приватних колекціях: від поетів до олігархів
Попри те, що сам художник часто називає свої картини “своїми дітьми” і неохоче з ними прощається, за десятиліття тисячі полотен розійшлися по приватних зібраннях. Особливо багато робіт було подаровано у радянські часи, коли Марчук перебував у андеграунді. Серед відомих власників його творів — колишній президент Віктор Ющенко, який ще у 2005 році обіцяв створити музей митця, а також дипломат Юрій Щербак та ексголова Верховного Суду Василь Онопенко.
Моніторинг реєстру декларацій журналістами “Главкому” відкриває імена нових власників. Так, пейзаж авторства Марчука задекларував народний депутат Сергій Тарута, а у власності колишнього очільника “Нафтогазу” Андрія Коболєва зафіксовано одразу дві роботи майстра. Полотна Марчука є в колекції письменниці Марії Матіос та колишнього представника омбудсмена на Львівщині Тараса Подвірного. Цікавим фактом стало те, що під час обшуків у бізнесмена Ігоря Коломойського на стінах його апартаментів також помітили впізнавані картини художника, хоча сам Марчук зазначав, що особисто бізнесмен до нього ніколи не звертався. Таке поширення робіт підкреслює статус Марчука: його полотна давно стали символом престижу та “м’якою силою” української культури в кабінетах найвищого рівня.
Сам митець до цього ставиться філософськи.
“Я ніколи не думав, хто має мої картини. Ніколи! Мій час дуже дорогий… Нехай люди тішаться. Мають та й мають”, – пояснив він.
Відень, Рим і судові позови
Останні роки стали для Марчука часом нових викликів. Через повномасштабну війну він знову опинився в еміграції, цього разу у Відні. Там він переживає черговий творчий сплеск — за три роки створив близько 200 нових робіт.
Проте 2025 рік приніс і неприємності: художник опинився в центрі скандалу щодо авторських прав. Виявилося, що через підписаний раніше договір права на всі його полотна на 100 років наперед перейшли третім особам за символічну винагороду. Зараз художник через суд намагається довести, що його ввели в оману. Ця справа стала прецедентом для України, адже йдеться про збереження національного культурного надбання.
Попри статус національної легенди та почесного громадянина трьох міст, Марчук залишається людиною праці. Його спосіб життя — це йога, медитація та жорсткий режим. Він досі мріє про власний музей у Києві, проєкт якого обіцяють реалізувати вже два десятиліття.
Марчук — це приклад того, як індивідуальна впертість і відмова грати за правилами системи зрештою стають золотим стандартом мистецтва. Він не шукає схвалення, він просто продовжує “пльонтати” свою нескінченну історію.
