Для багатьох жителів Вишнівеччини повстанці були возволителями, а для Євгенія Янкового – бандитами. Матеріал з архіву СБУ

Матеріали підготував на основі  матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області 

На Вишнівеччині в ці срашні  післявоєнні роки постійно на всі села, на хутори насувалися кожного дня, кожної ночі, кожної години чорні хмари. Тоді на небі не було видно ясного неба, ні промінчика ласкавого, сонячного. Куди не глянеш-всюди чорно, куди не повернеш-блискавки та громи, або сильні вітри та заметіль у зимку. І все це віяли зі сторони Московії. А бідні люди почувалися як збентежена і перелякана отара. Вже людей нічого не цікавило, ні праця на полі, ні збіжжя, ні скотина гарна,ні квочка з курчатами. Для кого тоді вони виснажували свої сили, навіщо потом землю обливали, для тих чужинців, що знущалися над ними і їхніми дітьми та внуками? І так століттями. Сто – триста, сімсот років тому. Приходили, забирали все і в страшну морозну зиму не мали що дітям дати їсти. А на якій долі жили раніше наші земляки. Як не монголи то татари,як не німці то московіти, як не турки то поляки. Всі йшли, грабували, вбивали, брали в рабство. Всі вони знущалися ті сили ворожі і лихі, що поневолити наш вільний волелюбний український народ. І не може вистражданий наш народ встановити владу свою українську, а чужа швидко поневолює їх. Сумують люди, хоч їхні діти швидко беруть зброю і починають боротися з ворогом. Та саме страшніше, коли свої стають їм ворогами, Свої, близькі стають на шлях зради тільки за шмат хліба або від отриманого батога по задниці. І потім на колінах цілують ворогам руки, хвалять ворогів і здають своїх рідних патріотів. Так було колись, є тепер і напевне буде ще довго. Бо не може зрадник освідомити що він вільний українець. А насправді він був рабом, є і буде. І його діти і внуки також мають цю рабську залежність. Зрада і доноси ворогам.

Кожен народ, кожна нація,  окремі групи людей, навіть жителі невеликих населених пунктів мають свої звичаї, традиції що виробляються протягом багатьох століть.. По цих звичаях і розпізнаються люди. Адже звичай – це неписані закони, якими керується в найменших щоденних і найбільш загальних справах. Адже звичай це також мова людей, адже звичай їх об’єднує в одну групу, звичай як мова виробляється протягом всього довгого життя. В нас існує повір’я, той хто забув звичаї своїх батьків – карається людьми і Богом. Тоді той хто забув чи не хоче дотримуватися основних традицій своїх людей, своїх батьків, тоді він блукає по світі як блудний син і ніг де не може знайти свого пристановища, бо є загублений для свого народу, для своїх людей. І ще у нашого українського народу, а саме на Вишнівеччині існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримувалися звичаї родяться діти, що стають зрадниками своїх людей того села де і проживають зрадники. Ті люди  постійно чимось не задоволені і шукають різні шляхи злочину та зради. І масово у період більшовицької окупації, а саме добровільно зголошувалися і йшли у стрибки, поступали у комуністичну партію, ставали атеїстами і вже вимагали закриття церкви де їх маленькими хрестили. Але саме головне, це писали доноси на своїх односельчан, на свої рідних. Йшли свідомо на шлях зради щоб збагатитися, щоб отримати маленьку керівну посаду і мати дармові гроші. І тим самим ставали на шлях зради свідомо, без тиску окупаційного режиму одягаючи форму ворога і беручи від них зброю, стріляли в своїх односельців, або брали участь в засадах на повстанців, коли син хотів відвідати своїх стареньких батьків або дружину з маленькими діточками. І тоді також брали участь у звірячих вбивствах і отримували за це тридцять три рублі премії. Ці зрадники вважали що робили великі подвиги і гордились цим своїм злочином проти України. Подвиг свідомої зради, подвиг продажі. Не задумувалися, що обривають комусь життя, не задумувалися що нищать свою неньку Україну, не задумувалися що зрада ніколи не стирається з пам’яті.  А зрада як маятник, спочатку добре, благополуччя за зраду, а потім маятник повертається упротилежний бік, проходять роки і все стає по справедливості. За зраду відповідають наступні покоління. Люди боролися за Волю, за Свободу, люди боролися за Україну, хотіли жити вільно і мати свою думку. За це йшли свідомо. Але за Волю, навіть за мрію жити у Вільній Україні окупанти нищили, вбивали, але вбивали руками зрадників на нашій рідній Вишнівеччині. Через зрадників, запроданців гинули сотні кращих патріотично настроєних молодих хлопців. 

На схід від Вишнівця, коло річки Горинь село Бодаки. Майже у кожній хаті там у сорокові роки минулого століття проживали люди, які хотіли бути вільними і щоб ними не керували чужинці з Польщі чи Росії. Хотіли жити в Україні.

Протокол допиту свідка. 25 березня 1947 року. Вишнівець Тернопільської області. Лейтенант Вишнівецького РВ НКДБ Язиков. Свідок Янковий  Євгеній Васильович, народився 1928 року в селі Решнівка Вишнівецького району. Освіта 4 класи, українець, не одружений, безпартійний, не судимий.

«З самого початку місяця лютого і до 19 лютого  1947 року я постійно перебував в себе в дома, і тільки деколи заходив до свого сусіда. За межі свого села Решнівка я не виходив. 19 лютого, десь в обідній час, а саме о третій годині дня, я пішов до млина у своєму селі, щоб змолотити зерно на муку пшеничну. В цей час там були великі черги і мені прийшлося дуже довго чекати. У 11 годині вечора, коли ще моя черга не підійшла, в приміщення млина зайшли озброєні бандити. Їх було семеро. Шестеро були одягнуті в шинелі пошиті з англійського сукна, а сьомий мав чорну шинель. Також вони були озброєні автоматами. Двоє з них стали у дверях млина, а ще один витягнув великий листок і зачитав декілька прізвищ.  Серед прочитаних прозвучало моє і Присяжнюка Василя. Люди в нашому селі називали цих бандитів по різному. Одні повстанцями, бандерівцями, борцями за Україну, визволителями, а інші німецькими посіпаками, бандитами. Я з самого початку їх називав бандитами. Ось ці бандити сказали нам виходити на двір. Потім повели нас всім селом Решнівки до хати Сікорського (по імені і по батькові я не знаю). Там на дворі вже були запряжені сани кіньми. Нас двох посадили і повезли селом до Данилюка Євгенія Павловича. Коли ми під’їхали до його будинку, то два бандити зіскочили з саней і підійшли до вікна та почали стукати. Потім вони зайшли до хати. Десь через десять хвилин вони вийшли з хати ведучи коло себе Данилюка. Його також посадили у сані. Вже на санях йому і нам зв’язали руки до заду міцно, що не можна було поворушити руками. Через декілька хвилин мої руки обімліли. Я не чув ні холоду ні тепла. Ми швидко під’їхали до хати Кирила Мурзи. На дворі у Кирила вже стояли запряжені кіньми сані. Мене бандити пересадили на ці сани і туди сіли ще четверо бандитів і тоді ми поїхали в кінець села Решнівки. Виїхавши з села, бандити попрямували в напрямку села Діброва. Ми їхали лісом а потім повернули до якогось хутора, де було п’ять чи шість хат. А ліс через який ми їхали називався Раковецький. Ми зупинилися коло якоїсь хати і два бандити зайшли туди. Через пару хвилин вони вийшли і завели мене в якусь кімнату. В цій кімнаті була жінка середнього віку. Її бандити щось сказали і вона вийшла. Мене посадили на крісло, яке стояло по середині кімнати. Через деякий час до кімнати зайшло ще два бандити, яких я раніше ніколи не бачив. Вони також були озброєні автоматом. Один з них був одягнутий у форму радянського капітана і коли заходив до кімнати, то сказав «Слава Україні». Всі присутні бандити встали і відповіли «Слава Героям» У цього бандита були чорні невеликі вуса. Він добре оглянув мене і звернувся до мене з словами, щоб я чесно у всьому признався і все по правді розказав. З його слів, я зрозумів, що він обвинувачує мене що я  є донощиком МВС і що у зраді, і що мені у Вишнівці видали автомат. Я йому відповів, що автомата мені ніхто не давав і донощиком я не був і ніколи нікого не здавав більшовикам. Після цієї короткої розмови, мене перевели у другу кімнату де сидів Присяжнюк Василь. Його забрали і повели в ту кімнату де я раніше був на допитах. Я сидів але зовсім нічого не чув, як проводили допит Присяжнюка. Там було дуже шумно. Через хвилин двадцять мене забрали з кімнати і повели в комору де сидів Данилюк Євген. А його перевели на моє місце у кімнату. Десь пройшло пів години після цього і мене вивели на двір. Через пару хвилин привели Данилюка і нас двох завели в хлів. Там в хліві була корова, а коло корови стояв великий ящик з сіном. Корова жувала з цього ящика сіно. Один з бандитів підійшов до ящика, відсунув його і там показався вхід у криївку. Бандит сказав мені і Данилюкові залазити туди. Ще один бандит освітив нам вхід і я побачивши драбину повільно опустився вниз. Бандити злізли по драбині за нами, Криївка була велика. Там були лавки і стіл. Один з бандитів запалив лампу яка висіла з боку. Коли я глянув то побачив там аж п’ять бандитів і нас двоє. Мене і Данилюка посадили в кутку на соломі і сказали лягати, перед тим розв’язавши нам руки. Через пів години нам дали їсти. Бандити сиділи за столом і щось між собою говорили. Що саме я не міг зрозуміти. Я зрозумів одне, що ми будемо сидіти там доти, поки буде день, а у ночі нас двох заберуть. Отже бандити боялися щоб часом у день не наскочили облавою з Вишнівця більшовики. Ми сиділи у криївці роззуті, а коли поїли то нам знову зав’язали руки до заду і сказали щоб ми спали.. Я лежав коло стіни. Стіни у криївці були обкладені деревяними колодими, але підлоги не було. На землі була покладена солома. Мені здавалося що у такій криївці можна було розмістити більше десяти людей.

Продовження буде.

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ