Директор Підволочиського краєзнавчого музею Борис Діденко – про заробітки в Росії, підробку документів, високі посади в районі й області, конфлікт зі Стойком та унікальну ікону Распутіна

Борис Діденко біля входу до рідного Підволочиського музею

Якось випадково, коли проходив центром Підволочиська, мене зацікавила одна стара будівля. Точніше те, що розміщувалося біля її входу, – стенд зі старими футбольними фотографіями. Маючи давнє захоплення футбольною тематикою, я не міг не зайти в середину. Виявилось, що це Підволочиський краєзнавчий музей імені Омеляна Ковча. Там і познайомився з його директором Борисом Васильовичем Діденком, який провів для мене екскурсію. Розповів про унікальні експонати, але найбільше його боліло те, що в кількох місцях є ймовірність обвалу даху. Поспілкувавшись більше, виявилось, що Борис Васильович – людина з великою історією. Він з родини репресованих, «рухівець», у минулому прославився крайнім радикалізмом у підходах щодо виборювання нашої незалежної держави, знаний колекціонер. Був депутатом обласної ради, тричі депутатом районної ради, на початку 1990-х – головою райради та райвиконкому, першим заступником представника президента в області, три терміни – мером Підволочиська. Я розпитав свого співрозмовника про його життя-буття та сьогоднішнє дітище – музей.

«Стеля у кількох місцях сиплеться, газ включили лише 10 січня»

– Борисе Васильовичу, за яких обставин Ви стали директором музею?

– Підволочиськ – напевно, єдиний районний центр Тернопільщини, де не було краєзнавчого музею. В останній рік мого перебування по посаді селищного голови Підволочиська на стадіоні до Дня Незалежності облаштовували імпровізовані сільські садиби, де показували побут селян минувших років, частували присутніх польовою кухнею, організовували виставку старожитностей, більшість експонатів якої були з моєї колекції. Тоді до нас приїхав голова Тернопільської ОДА Михайло Цимбалюк. Побачив усе це, та й напевно, йому розповіли, що я колекціонер, він подав ідею створити місцевий музей і запропонував мені докластися до цього. Згодом Михайла Михайловича призначили губернатором Львівщини, а очільником Тернопільщини став Валентин Хоптян, якого я добре знав, адже він до того керував Підволочиською РДА. На той час я вирішив відійти від влади, ставши простим українським пенсіонером. І ось одного дня приїжджає до мене додому водій керівника району і просить, щоби я заїхав у райраду. Там мене зустріли голова райради та РДА і в один голос просять: «Васильовичу, Хоптян не дає жити. Ми все зробимо, допоможемо, лише організуй, нарешті, той музей». Валентин Хоптян був дуже амбітний і йому, напевно, не подобалося, що в районі, у якому він працював, не було музею. У мене ж була єдина умова: щоби музей був на фундаменті Cлова Божого. Бо якщо атеїстичний або нейтральний – я не буду в цьому процесі брати участі. Всі промовчали і зробили вигляд, що зі мною згодні.

– Під музей передали колишній особняк Громницьких, у якому знаходилась бухгалтерія райвно, а раніше там був райком партії…

– Приміщення було та й, по правді кажучи, досі є у жахливому стані. Мені говорили звертатися до Хоптяна, він допоможе зробити з музею «ляльку». Я ж до нього не хотів їхати, бо доведеться скаржитися на керівників району, що їм байдуже до того музею. Тому своїми силами якось узявся його облаштовувати. Адже ситуація з кожним роком усе складніша. Зробили такий ремонт, що стеля у кількох місцях сиплеться, газ включили лише 10 січня. А в залі, де зберігаються експонати Небесної сотні, так і не ввімкнули тепла, бо музей мав перевитрати газу за минулий рік. Як я можу тепло зекономити, коли бачу небо з виставкового залу? Проте ніколи не бідкаюся, прошу кошти у колекціонерів, влажу в борги, але знаю, що все буде добре.

– Ви народилися 18 травня – у Міжнародний день музеїв. Напевно, доля так розпорядилася, що у поважному віці Ви стали директором музею. 

– Можливо й так. Сьогодні 95 відсотків усього, що представлено в ньому, – з моєї власної колекції. Ще учнем збирав монети та різні дивовижі. З роками набував досвіду колекціонера… Так сталося, що сьогодні дорогу річ ніхто не подарує. Часто їду в  Тернопіль на базар, знаю, де є точка старожитностей, намагаюся там щось прикупити для музею. Також постійно беру участь у зібраннях всеукраїнських колекціонерів, серед яких – і експрезидент України Віктор Ющенко. Постійно щось новеньке привожу з Києва. Люди кажуть, що в мене «поїхав дах», просять спинитися, але коли бачу щось цікаве, то дуже кортить мати це серед експонатів. Ось недавно на Андріївському узвозі купив велику ступу. Не пригадаю, скільки за неї віддав, але тільки доставка «Новою поштою» до Підволочиська обійшлася мені 700 гривень. Благо, племінник трішки грішми допомагає, бо сам би не стягнув. Ось таким чином і поповнюємо музей експонатами.

Сьогодні у двох кімнатах будинку розміщений музей визвольного руху ОУН та УПА. У музеї широко представлено історію в експонатах від давніх часів до сьогодення. Відвідувачі можуть побачити монети, вишиванки з усіх регіонів України, зброю, особисті речі повстанців, численні фото, документи, картини, книги тощо.

– На вході до музею розміщене гасло «Богу слава», у всіх кімнатах – цитати з Біблії. Що це означає?

– Експонати музею – це свого роду приманка, вони дорогі й цінні, той же скіфський ніж, сарматський ніж чи трипільська крем’яна сокира, але задум у тому, щоби підняти голову та прочитати слова Спасителя: «Хто з мечем прийде, той від меча і загине». Так і є, багато з нас, аж коли захворіють чи мають біди, приходять до Бога. Людям треба переглянути ставлення до багатства. Капітал у нас один – добрі справи, а не маєтки. Найголовніше для мене сьогодні – щоб я не робив, усе роблю для Бога.

На жаль, не все життя так було. Моя бабця любила повторювати: «Бійся Бога, бо він усе бачить». Років 12-ть тому в Києві професор фактично підписав мені смертний вирок. Сказав, що на тисячу пацієнтів з таким поганим станом фізичного здоров’я виживають не більше трьох. Ці слова мене сильно не настрашили, але якимось чином повернули до Бога, і завдяки цьому я можу з вами сьогодні розмовляти. Тоді важив 145 кілограмів, нині моя вага 69 кг і я добре почуваюся.

Сьогодні дуже хочу на своїй маленькій батьківщині, в Мовчанівці, у хаті, яку родині повернули після проголошення незалежності України, відкрити музей пам’яті тим, хто потерпів за незалежність та державність України. Там же, якщо Бог допоможе, хочу створити реабілітаційний центр із соляною кімнатою, сауною та будинок-вулик. Багаті, які захочуть оздоровитися, нехай заплатять, а бідні отримуватимуть процедури безкоштовно. Добре було б, коли хтось у селі після моєї смерті скаже добре слово за Бориса Діденка (сміється, – авт.).

«Тільки атестат був справжній, усі решта документи – липові»

– Те, чим Ви зараз займаєтесь, мабуть, сталося не випадково… 

– Коли наша сім’я приїжджала до вуйка Івана в Мовчанівку на празник, там збиралися чоловіки, які відбули по 15-20 років на каторгах та засланнях. Слухав їхні розмови. А Ви, мабуть, знаєте, що коли в малому віці закладеш націоналістичні погляди, потім їх важко викинути з голови. Хоча мій батько був східняк, інвалід війни I-ї групи, він зовсім по-іншому мене пробував виховувати, але слова патріотів України мені були ближче до душі.

Мій дідусь мав чимало землі у Мовчанівці Підволочиського району. Але, як куркуля, діда Івана з родиною відправили на лісоповал у Вологодську область. А згодом у Середню Азію з ним поїхали дружина та їхніх троє дітей, у тому числі й моя мама Галина. Дід там був замордований, на Батьківщину не повернувся. А я вже народився по дорозі в Україну. Вуйко Іван і прищепив мені бачення, що не потрібно служити в Радянській армії. Саме тікаючи від армії, я об’їхав чималу частину Росії. Де я тільки не був і на яких роботах не працював! Але мені таки довелося відповісти за ухиляння від служби. За «хуліганку» (частина 2 статті 206) у 1968 році півтора року відсидів у тюрмі.

– Важко працюючи на півночі Радянського Союзу, все ж здобули вищу освіту?

– Я був амбітний, любив історію, політичну економіку, і як би не складалося моє життя, все ж прагнув здобути вищу освіту. На стаціонарі мені було важко вчитися, тому вирішив піти на заочну форму навчання. Щоби тоді поступити у виш, потрібні були комсомольська характеристика та характеристика з місця роботи. А де їх було взяти, коли я по півночі Радянського Союзу ганяв? Тоді попросив знайомого, який викладав у Підволочиському ПТУ, та секретарку, в розпорядженні якої була печатка для поточних документів, щоби вони поставили печатки на трьох порожніх аркушах, заклеївши папірцем місце, де написано «Для довідок», щоби там було порожньо. Вони виконали моє прохання, після чого я взяв монету номіналом 5 копійок, вмокнув у чорнило, і таким чином вийшли гербові печатки. Так, подаючи документи до Київського університету ім. Т. Шевченка на історичний факультет, тільки атестат був справжній з низькою середньою оцінкою «3,9», всі решта документи – липові. Загалом привіз чотири характеристики, згідно з якими я був золотим хлопцем – воєнруком в училищі, із солідним комсомольським стажем тощо. З моєї сторони це була авантюра, мені грозила тюрма за підробку документів, але волею Божою я здав вступні іспити. Екзамени з історії та німецької мови здав на 5-ть, письмовий і усний твір – на 4 і за конкурсом поступив у столичний виш. Була ситуація, що міг і не вчитися. На домашню адресу прийшов лист із викликом на настановчу сесію на ім’я «воєнрука Діденка». Наша сім’я жила у квартирі зі спільним коридором, сусідом був випивака, який працював на «ментів». Уявляєте собі, якби цей лист потрапив до його рук? Але все обійшлося. Хоча коли на останньому курсі чекав видачі диплома, то навіть тоді нервував, не вірив, що все так гладко пройде і мене не викриють…

– Не боїтеся, що Вам можуть дорікнути за ті «липові» документи?

– За те, що більшовиків дурив? Мене сьогодні тільки можуть похвалити! Це якби я за України це зробив – то інша справа…

– Після отримання диплома, мабуть, працювали за спеціальністю?

– Трішки працював у Тернополі в краєзнавчому музеї, а коли мій знайомий пішов працювати в прокуратуру, то віддав мені своє місце в Підволочиському училищі, де я викладав історію. Там почав збирати вишивку. Учні приносили вишиті рушники, за які я комусь платив, а комусь оцінку піднімав. Одразу прилипло до мене прізвисько «Націоналіст». Десь у 1979-му чи 1980 році я вирішив в училищі зробити музей. Але мене викликав завуч і каже, що у вузькому колі була розмова, мовляв, мене слід звільнити. Я зателефонував у музей, де раніше працював, щоби вони приїхали і прийняли він мене в подарунок практично все, що мені вдалося назбирати.

– І Ви знову подалися на північ Радянського Союзу…

– Разом із товаришем у Тюмені організували бригаду. Тоді держава виділяла величезні кошти, щоби створити в Тюменській області, яка, між іншим, була удвічі більша за Україну, ще одну сільськогосподарську базу – на випадок війни. Пригадую, у Нижнєвартовську навіть організовував страйк. Вважав, що нам платили надто низьку зарплату. Місцевим поставив горілку, і вони підтримали страйк, а наступного дня похмелилися і втекли. Мене і ще одного львів’янина викликали в райком партії, потім у КДБ. Побачили в паспорті, що ми із Західної України, і почали закидати, мовляв, що це ви, бандерівці, тут влаштовуєте? І нам довелося поїхати додому.

– У Росії Ви не припиняли колекціонування?

– Там почав збирати дерев’яні ікони. Скажімо, у мене є ікона з дому Распутіна. Одного разу приїхав у гості до Алевтини Рудакової, яка працювала диспетчером в управлінні сільського господарства Тюменської області. Вона дізналася, що я збираю ікони, і каже: «Борю, ось тобі ікона з дому Грішки Распутіна, фаворита царя». Її бабця працювала у нього служницею і принесла ікону додому. В Україні її вартість, напевно, не велика, а в Росії вона багато би коштувала. Загалом у ті часи в росіян ікон на стінах практично не було. Купував у них лише ті, які десь закривали дірку чи лежали у схованці.

– Вирішили пустити коріння на рідній Підволочищині, знайшли вдома свою нішу?

– Повернувшись із Тюмені, я не міг працювати за фахом історика. Саме тоді навчився вичиняти шкури і відкрив перший у Радянському Союзі цех із вирощування ондатр у неволі. Тоді чоловік не був чоловіком, якщо не мав шапки з ондатри або норки. І справа у мене пішла.

«Прив’язав себе до пам’ятника Леніну, каністру взяв в одну руку, запальничку – в іншу»

– Саме в цей час в Україні почали формуватися перші паростки національно-визвольної боротьби і Ви до певної міри несподівано опинилися в її авангарді.

– У 1989 році я став членом Української Гельсінської спілки, згодом очолив УГС у Підволочиському районі, був у Русі, потім – делегатом I-го з’їзду Української республіканської партії (УРП). Тоді про мене навіть розповідала телерадіокомпанія  «Голос Америки». Було це в 1990 році. Я виграв вибори до обласної ради у першого заступника голови облвиконкому Олександра Ягодинського. Тоді пустили по району плітку, що я агент КДБ. На той час для мене подібне звинувачення було смерті подібне. Я подав за наклеп до суду на працівника КДБ Іллю Рудікова, якого зовсім не знав. Засідання відбувалося у невеличкій кімнаті, де ледь помістилися всі бажаючі. Суддя на прізвище Могачевська дає слово Рудікову і каже, що йде в нарадчу кімнату. Я невдоволено зауважую, що теж хочу виступити, адже є позивачем. Вона виходять через декілька хвилин і каже: «Ми не можемо вам дати слова. Суд завершується. Він військовий, і ми не маємо права його судити». Тобто мій опонент сказав усе, що хотів, а мені навіть не дали слова. Наступного дня виходжу з хати без жодних сторонніх думок, у дипломат кладу німецький штик-ніж і йду містом. Під мостом зустрічаю суддю Могачевську і кажу їй: «Іди сюди, – відкриваю дипломат,– що будемо робити, жінко?» Вона, бачу, зараз помре від переляку. Тут під’їжджає «рухівець» Славко Збаразький, який був у мене заступником в УРП. Запитую у нього, чи має бензин, і попросив, щоби поїхав і привіз фал (трос, – авт.). Приходжу тоді до пам’ятника Леніну, зав’язав фал йому на шию, себе прив’язую до нього, каністру беру в одну руку, а запальничку – в іншу. Попросив Славка поїхати і написати плакат з моїми вимогами. Я наполягав: якщо суд нічого не може зробити, то щоб до Підволочиська приїхали депутати Верховної Ради з Тернопільщини, створили комісію, підняли документи та визначили, хто я є. Якщо стукач – скажіть про це голосно. Бачу, ніхто жодних кроків не робить. Так я цілу добу з каністрою просидів. Хлопці з Руху чергували біля мене, щоби не пов’язали правоохоронці. Навіть священників покликали, які просили: «Діденко, то гріх себе спалювати». Наступного дня з Тернополя приїхала пожежна. Фактично мене наче підводили до того, щоби я себе запалив.

 

 

– Раз ми з Вами розмовляємо, то, на щастя, все обійшлося?

– На майдані у центрі Підволочиська зібралися тисячі людей, я ж відчував, що запал мій пропав. Саме тоді приїхав Василь Деревляний, якого я знав по УРП. Кажу йому, щоби терміново зробили мені коридор у райвиконком, бо відчуваю, що довго ще сидітиму, якщо мене ніхто не чує. Вже невдовзі я забіг у кабінет голови райвиконкому Івана Маховського і поставив каністру йому на стіл. Кажу: начальника КДБ Волкова сюди – тоді відпущу. Той при мені і людях, які були в нього у кабінеті, в тому числі й прокурор, телефонує Волкову і каже, щоби той зайшов до нього. З іншого кінця дроту доноситься: «А Діденко де?» Маховський каже: «Та сидить біля пам’ятника». Я ж каністру сховав під стіл, сидимо, чекаємо. Волков заходить, сідає біля Маховського. Я тоді різко кричу голові райвиконкому, щоби він ішов геть, натомість звертаюся до керівника районного КДБ: «У тебе максимум одна година. П’ять депутатів Верховної Ради мають бути тут, довше чекати не буду!» Його лисувата голова вкрилася потом. Зрозуміло, я тоді знаходився у стані афекту. Спеціально приводили до мене маму, думаю, вона років 10-ть життя того дня втратила. Та Волков зрозумів, що ніхто тут не жартує. Він зателефонував кудись, і за короткий час приїхали майже всі народні депутати – Горохівський, Бойко, Куземко, Завадська, Колінець. Таки створили комісію, яка вирішила передати справу у військовий трибунал до Львова, якщо Рудікова не може судити цивільний суд. І врешті суд визнав, що Рудіков займався не тим, чим потрібно, що з його сторони це був наклеп, але присудили йому незначний штраф у розмірі 100 карбованців.

«Нема районів, є один Підволочиський»

– Ви не боялися, що після цього випадку за Вас серйозно візьмуться каральні органи, адже тоді ще був Радянський Союз?

– Cоюз був, але влади в районі як такої вже не було. Керівні особи вже знали, що досиджують останні дні. Батько через мою проукраїнську позицію не любив, коли я ходив із синьо-жовтими прапорами, він думав, що коли я не заспокоюся, то рано чи пізно мене вдруге посадять. Коли ж став активним «рухівцем», від мене втекла дружина…

А вже незабаром мене обрали головою Підволочиської районної ради, я прийшов додому і сказав про це батькові. Він подивився мені в очі і не повірив. А коли я став одним із керівників області, то повернулася і дружина з дітьми.

– Для Вас не було несподіванкою, що саме Діденка обрали головою райради?

– Ще коли Україна була частиною великого й могутнього Радянського Союзу, демократам вдалося взяти владу в Підволочиському районі. Сталося це, щоправда, до певної міри силовим методом. Районна рада на той час складалася з депутатів комуністичної закваски. «Рухівці» ж тоді набирали обертів, серед місцевого населення їх вважали борцями за правду, противниками корупції. Саме представники націонал-патріотичних сил пікетували райраду, і вона саморозпустилася. На вищому рівні ухвалили рішення, що під час референдуму за Незалежність України 1991 року провести вибори в Підволочиську районну раду. Тоді, як кажуть у народі, в одні ворота демократи виграли вибори. В опозиції залишилися 3-4 депутати з числа здебільшого голів колгоспів, та й вони через певний час приєдналися до абсолютної більшості, яка стала називатися «Народна рада».

Установча сесія відбулася 14 грудня 1991 року в будинку культури, на неї запросили усіх бажаючих, депутати ж сиділи у перших рядах. Коли мене обрали головою районної ради і райвиконкому, були певні перестороги, адже якщо в політиці мав досвід, був активним учасником політичного життя району, то в економіці, відверто скажу, мілко плавав. Однак головним моїм кредо тоді було не служити грошам. Я так підбирав команду, щоби ніхто не заглядав у чиюсь кишеню, – це був смертний гріх. І ось це дало небачений ефект!

Нещодавно я випадково переглядав свої архіви і натрапив на цікаву довідку статуправління. Виявилось, за 1992 рік, коли «рухівці» керували Підволочиським районом, вдалося досягнути приросту в економіці 129%. Це фактична цифра, бо сьогодні держава Україна мріє, щоби приріст був хоча б на рівні 5%. На фоні області, коли у всіх економіка падала, ми почувалися дуже добре. Пригадую, на цукровому заводі у В. Березовиці проводили нараду за підсумками року. Зал переповнений, приїхали керівники районів, голови потужних колгоспів. Головував на засіданні представник президента України (по-нинішньому – губернатор) Роман Гром’як, поруч нього сиділи заступник і начальник управління сільського господарства. Надходять записки із залу з запитанням: «Так усі райони впали, чи може, ще хтось живий?» Керівник сільського господарства Анатолій Крицький встає і каже: «Нема районів, є один Підволочиський».

«Ми прийшли будувати Україну, а не чвораки!»

– Цікаво, за рахунок чого вдалося досягнути 129% приросту в економіці?

– За рахунок реальних показників у сільгоспвиробництві. Це стосувалося в першу чергу вирощених зернових, надоїв молока та зданого м’яса. Підволочиський район тоді був дуже потужним, землі розорані на 90%, а голови колгоспів – сильні господарники. Головне було – не заглядати до них у кишеню. На початках я зібрав на нараду голів колгоспів, маючи довідку з порівняльними показниками до минулого року, і сказав: «Шановні, якщо у вас не буде мінусів до минулого року, я до вас не пущу з перевіркою нікого. Давайте державі молоко, м’ясо, зерно і буде все добре. Якщо я побачу мінуси, то питання до вас одразу з’являться». І в них виходу не було.

Начальник районного управління сільського господарства каже мені: «Васильовичу, у цьому році горох дав 25 центнерів, молоко буде!» А для корови горох – це протеїн, якщо він є, значить і буде молоко. Я тішився з того.

Пригадую одну ситуацію. Їдемо з керівництвом району, прокурором й іншими контролюючими органами у Новосілку на відгодівельний комплекс. Заходжу і бачу, що урожай зібраний, на току – пшениця, горох, кагати великі. Запитую голови, який урожай гороху. «Борисе Васильовичу, та зібрали по 27 центнерів з гектара». Я тоді йому сказав, щоби два центнери лишив собі, а решта здав державі. У той час уже починалися елементи ринкової економіки, і керівники колгоспів «ліве» зерно продавали одноосібникам, які тримали худобу, і відтак отримували «живі» гроші, якими розпоряджалися на власний розсуд. Ось це і був мій головний козир: я намагався балансувати, бо розумів, що й господарники важко працюють, але і дбав за державу.

«Генерал Подсаднюк сказав Гром’яку, що Діденка в порох зітре»

– Напевно, через Вашу хватку Гром’як запросив Вас на керівну посаду в область?
– Роман Гром’як розпочав багато хороших справ в області. Йому здалося, що я в економіці сильний, і запросив мене першим заступником. Були недоброзичливці, які докладалися чимало, аби я на цю посаду не потрапив. Мене направили до Києва на затвердження нібито в резерв. Пройшов багато кабінетів, не пам’ятаю точно, десь 10 чи 11 різних співбесід. Одна з них була в колишнього мера Одеси Симоненка. Він тоді очолював Рахункову палату. Подивився він мою трудову книжку і каже: «У Вас цікаво. Ну там трошки вчитель історії, оце керуєте районом, а все інше – побудова півночі СРСР». Я йому відповідаю, мовляв, там ще всього не написано, свого часу на даху вагона приїхав з Архангельської області до Підволочиська. Він каже: «Ви що, серйозно? Тоді я за Вашу кандидатуру».

А було це так. Я втікав від служби в Радянській армії. Крутився-вертівся, мав влаштуватися на роботу десь у промгоспі, але не сталося, як гадалося. Грошей не було, і я з одним товаришем на дахах вагонів діставався додому з Архангельської області. Така тоді була в мене манера життя.

– То Вас таки затвердили і Ви отримали змогу працювати на високій керівній посаді?

– Я був першим заступником представника президента, відповідав за гуманітарний напрямок. А коли були низькі показники в сільському господарстві, то Гром’як часто любив повторювати: «Ну що, Діденко, знову будемо ночувати на фермах та в жолобах спати, іншого варіанту немає, щоби змусити голів колгоспів працювати». Тоді в людей була велика довіра до влади в особі Романа Гром’яка, тому було легко працювати.

– Чув, що під Вашим управлінням були керівники всіх силових структур, більшість з яких були генералами…

– Я тоді до кінця тієї системи не знав. Правоохоронний блок просів, бо не ті часи були, що раніше. Проте покійний генерал Подсаднюк сказав Гром’яку, що Діденка в порох зітре, бо я не підконтрольний. А тодішній голова обласної ради Богдан Бойко, у якого, до речі, я був довіреною особою в 1990 році на виборах до Верховної Ради, виступив у Верховній Раді і заявив, що колишній зек керує правоохоронниками Тернопільщини. Потім з боку керівництва силового блоку були заяви, мовляв, будемо страйкувати, не буде такого, що тюремник ними керуватиме! На що начальник  обласної СБУ Радченко сказав, що у його відомстві Діденку нічого пред’явити. У Тернополі мені давали 4-кімнатну квартиру на 100 метрів від адміністрації. Я офіційно відмовився від неї, не хотів, щоби хтось у Підволочиську подумав, що Діденко пішов на роботу в Тернопіль заради житла. Я хотів, щоби рейтинг «рухівців» був чистим. Можливо тому, третій рік живу в… музеї.

«Керівники господарств продавали казеїн до Європи»

– Чому тоді за відносно короткий час покинули «білий» дім?

– Сталося це у 1994 році. Романа Теодоровича під надуманим приводом звільнили з посади. Тоді Гром’як отримав запрошення на велику нараду антибільшовицького блоку поневолених народів, яку очолила Слава Стецько. Організатори забезпечували всім, із бюджету не було використано жодної копійки. Гром’як попросив Д. Павличка, щоби той запитав у президента Л. Кравчука, чи дає дозвіл на такий візит. Павличко сказав, що все нормально, і той поїхав. А тут Китай заявив усьому світу, що розірве дипломатичні стосунки з тими країнами, офіційні особи яких були в Тайвані. Кравчук злякався і вирішив пожертвувати Гром’яком. Він ще був там, а в область вже прийшов документ з адміністрації президента, що Гром’яка звільнено. Коли він прилетів літаком до Львова, то з боку керівника області відмовлялися відправити за ним машину. Тоді я надав свій службовий автомобіль. Попросив водія, щоби він узяв таблетки від серця і щоби поруч була дружина. При тому наказав у жодному разі в дорозі не казати Роману Теодоровичу, що він уже не губернатор.

На знак протесту проти рішення президента і я написав заяву. Борису Косенку, якого призначили замість Гром’яка і який просив мене залишитися, сказав: «Ти ж розумієш, що я «рухівець» по природі, буду тільки тобі заважати, а у тебе колосальний досвід». Я вважав, що областю повинен керувати рафінований демократ, людина, яка брала участь в національно-визвольних змаганнях з 1989 року.

– Якими досягненнями можете похвалитися, працюючи на високій обласній посаді ?

– Наведу один факт. Я був куратором рідного Підволочиського району. Коли звільнився, в районі показники надоїв молока за 3 місяці впали на 30%. Невже корови стали менше давати молока? Відповідь проста: всім було байдуже до держави! Керівники господарств державі брехали, що корови погано дояться, а молоко через приватні структури пішло, як казеїн у Європу. Були випадки, коли я голів колгоспів виганяв з робити. Свого часу, вже після того, як я покинув роботу в «білому» домі, мій хороший знайомий, колишній депутат Верховної Ради Володимир Колінець, який виграв вибори у Зборівському районі, попросив приїхати до нього і допомогти у роботі. Приїжджаємо з ним в одне село, спека неймовірна, понад 30 градусів. Заходимо у стайню. Ні грама води, а голова колгоспу сидить біля плоту. Я йому, не підбираючи слів, кажу: «Ти що, це ж живі істоти, що ти робиш?» Більше він там не працював.

«Говорили, що прийде чужий чоловік, який буде «закатувати» мене в асфальт»

– То після роботи у керівних органах області Ви пішли працювати на Зборівщину?

– Був заступником у Володимира Колінця, але не довго. Батько важко хворів, мама з ним не справлялася, потрібна була допомога, тому я повернувся додому. Одне сказав Колінцю: «Не кради з ними, не заглядай до них у кишеню, і все буде в тебе добре!» Я ж тоді більше зайнявся політикою, активно працював над розбудовою УРП в районі й області.

– Але ж політика грошей не приносила, треба було за щось годувати сім’ю?

– Фактично чотири роки я був без роботи та офіційної зарплати. Але Бог дав розуму, то возив у Крим польське морозиво і за півтора місяця вдалося заробити 9000 доларів. Левову частину цієї суми віддав на виплату заробітної плати людям, які на постійній основі працювали в обласному осередку партії. Але я бачив, як непросто жити «рухівцям», які зі мною починали роботу ще в Підволочиській районній раді, більшість з яких попросили з роботи. Одного дня ми зібралися і хтось запропонував: «Борисе, ми з тобою без роботи, давай ідемо на вибори голови селищної ради». На той час діючим головою був Черкас, якого свого часу я підтримав. Тепер же запропонував йому: в кого вищий рейтинг, нехай той і балотується, а в кого нижчий, той зробить офіційну заяву на підтримку іншого. Він узяв паузу, а згодом сказав, що таки йде самостійно на вибори. 

– Ті вибори Ви виграли, як і згодом ще двічі…

– У Черкаса я тоді виграв з великим відривом, але загалом набрав небагато, здається близько 45% виборців проголосували за мене. На других виборах у 2002 році набрав 69%, а втретє, у 2006 році, знову переміг, але вже з незначним відривом. Важко було у селищі з мізерним бюджетом працювати. Скажімо, на благоустрій ми мали набагато менше, ніж у сусідньому Волочиську, – на пів року 57 тис. грн., у той час як сусіди на рік – 1,2 млн. грн.  Проте щось таки в Підволочиську робилося. Побачив, як у Львові та Рогатині будинки розмальовані в різні кольори, і цю ідею започаткував у Підволочиську. Мав у той час конфлікт з обласною владою. Після Помаранчевої революції стояло питання, хто буде головою Тернопільської ОДА – Стойко чи Джоджик? Я закликав підтримати Джоджика, натомість Стойко затаїв на мене образу. І коли його призначили губернатором, він «організував» мені одну за другою кримінальні справи. Коли ж головою Підволочиської РДА призначили Валентина Хоптяна, до мене в кабінет зайшов знайомий і каже: «Прийде чужий чоловік, який тебе буде «закатувати» в асфальт, бо сказала область, що місцеві не справляються з Діденком». Я ж уже тоді жив із Богом, щоп’ятниці ввечері в моєму кабінеті збиралися представники різних релігійних течій на молитву, тому воювати ні з ким не збирався. Але розголос по Підволочиську пішов: «Діденко – штунда». Мав проблеми зі здоров’ям, а тут ще різного роду розмови… Все це поєдналося і прискорило мій відхід від влади. Тоді власне і вирішив, що треба піти на пенсію.

– З Хоптяном, до речі, мали конфлікти, коли він був головою Підволочиської РДА?

– У 2010 році, тільки-но його призначили, у нас був День молоді. Я був на святі ведучим і надав Хоптяну слово. Він при всіх сказав: «Це парк чи не парк, може, просто сквер?» Звичайно, у селищі не все було гаразд, але у цих умовах намагався зі своєю командою працювати над розвитком Підволочиська, – і тут такі слова! У мене одна думка була: дати йому таку відповідь, щоби він упав. Але стримався, повернувся до нього й кажу: «Валентине Антоновичу, а я за тебе молюся». Йому сказали, що я «собака рухівська», а я виявився не таким. Уже коли Хоптян освоївся, побачив, що Діденко в політику не влазить, у суботу та неділю – на роботі. Одного дня і каже: «Слухай, та мені ні з ким так добре не було». При ньому на благоустрої зекономили близько пів мільйона гривень. Він збирав підприємців і просив не для себе, а щоби вони допомогли окультурити Підволочиськ. Хтось виділяв кошти, хтось вклав бруківку біля своїх об’єктів торгівлі, але справді селище змінило обличчя. Спільними зусиллями вдалося облаштувати площу в центрі Підволочиська, зробили басейн для дітей з бетонних плит, які демонтували біля районної ради і збиралися  викинути. Вже коли я з посади селищного голови пішов на пенсію, він привіз мені з Києва подяку від прем’єр-міністра…

Джерело: Тижневик “Номер один”