Чи потрібна революція?

Коли політика заходить в глухий кут і ні в кого немає бажання  віддати себе в жертву суспільству заради встановлення нового, справедливого порядку, починають балакати про революцію. Це слово зробили популярним  авантюрні  автори більшовицького перевороту  і відтоді  його  застосовують у відповідних ситуаціях, не роздумуючи над сенсом.

Революція, ре-еволюція, означає  тобто  реверс еволюції, тимчасова  зміна руху суспільства. В один момент на деякий час якась сила різко гальмує  розвиток  нації, змінює її рух в якийсь бік і потім  народ довго «вирулює» на дещо інакшу дорогу, яку вкажуть інші провідники. Ті, хто цей стоп-кран зривають, міцно чіпляються за поручні і не думають про страждання пасажирів. Саме так чинять сучасні  політики, які  за кавою чи підчас святкової прогулянки Хрещатиком, закликають народ  до революції. Ніхто не каже, що буде потім, як це відіб’ється на долях людей і хто допоможе нації «вирулювати» на  шлях спокійного, забезпеченого життя. Коли ніхто не хоче брати на себе відповідальність, закликають предовсім поміняти поміняти владу, а народ з його поступом і жаданням спокійного і забезпеченого життя, завжди залишається  ні з чим, платить поламаними долями  від надто частих перемін.

В існуючій політичній системі української влади,  з  цим виборчим законодавством метою політичної революції може бути прискорення  владного реваншу. При цьому  теперішні політики навіть не намагаються створювати революційну ситуацію. Вони її очікують, ліниво  провокуючи чинну владу  на негатив та жаліючись на неї світовим конкурентам України, закликаючи весь світ  зробити «цій країні»  таке життя, щоб  сердешні громадяни не стерпіли, повстали і винесли їх, політиків,  на зміну  цим «поганим  корупціонерам у владі». Всі граються з вогнем і цілком можливо, що поштовхом до революційних змін курсу України буде реакція на очікуваний зимою несправедливий мовний закон чи щось інше, що порушує природні підвалини держави.

В Україні  двадцять років не припиняються  політичні війни за владу, а ми дивуємось, що державу  і громадянське суспільство по-справжньому будувати  ще й не починали. Така «політична боротьба» руйнує державність і маргіналізує народ. Наслідки очевидні. Нема проукраїнського інформаційного простору, який створював би позитивну фабулу  громадського життя і давав відчуття батьківщини. Нема системи освіти, яка б виховувала діяльного громадянина. Немає силових структур, які б жили одним духом і говорили однією мовою. Мало політиків, які  б стовідсотково і осмислено жили за Конституцією.

Замість системної еволюції  (розвитку) від  перехідного суспільства  до нації, громадянам пропонують безконечну політичну боротьбу  надбагатих кланів і при цьому дивуються, чому все менше бажаючих бунтувати і навіть безоплатно  стояти на мітингах. Народ вже не хоче грати в їхні ігри , бо занадто багато бажаючих скористатись наслідками народного бунту. Для лінивих і цинічних політиків  керована ними революція завжди в перспективі.

Вони й не приховують, що метою їхньої революції має бути зміна влади. А далі що? А далі  всім буде щастя… Метою повинна бути  якісна  зміна  передовсім способу життя  суспільства., а проблема іншої влади, інших лідерів – це один із засобів її досягнення. При цьому революція є крайнім засобом, вимушеним способом корекції  напряму розвитку суспільства, коли всі легші політичні способи змінити ситуацію випробувані і результату не дали. Революціонери повинні чітко бачити мету і  зробити цю мету потребою життя громадян, самовіддано працюючи з масами. Революціонери – це люди жертовні, не з партій мільйонерів, які готові «очолювати», ліниво  викликаючи нещастя  народного бунту з висоти столичних пагорбів. Справжні революціонери не говорять про майбутнє, вони бачать його як сьогодення. Для роз’єднаного, змученого безконечними змінами українського народу це облаштування  на заході, півдні і сході України спільного і якісного способу життя, вигідного кожному громадянинові держави Цього ж можна досягнути і без революції простою еволюцією, вільним розвитком, але світ не чекатиме, поки ми подолаємо труднощі розвитку.

Якщо Україна не зробить революційний стрибок з метою прискорення національного розвитку,  нам неминуче  доведеться терпіти чужий порядок і годувати  чужих та своїх кровососів. Старше покоління  вже не піде на революцію, не вірить в її конструктив. Воно занадто настраждалось впродовж цих двадцяти років  і не готове віддати ні за цапову душу останній десяток літ. Молодь має  фору часу, але ризикне тільки тоді, коли  добряче допече,  коли ровесники незалежності досягнуть життєвої зрілості і  не зможуть так жити далі. Молоде покоління готове терпіти страждання революції тільки тоді, коли буде продуманий план революційних змін, добрі наслідки від яких будуть реальними ще за  життя їхнього покоління.

По суті сучасна українська революція має сенс тільки як технологічний спосіб прискорення еволюції суспільства як національної держави, щоб догнати в розвитку інші народи світу.

Події в північній Африці довели, що революції типу переворотів влади  приносять надто багато людських страждань і  відкидають назад  по щаблях достатку. Україна вже перетерпіла кілька деструктивних революцій, які дехто воліє називати непопулярними реформами. Перша – економічна деструктивна революція з метою збереження старої компартійно-комсомольської  влади у обличчі нових мільйонерів у владі і політиці. Друга – консервативна революція з метою закріплення у владі потомків-мажорів з тієї ж влади. Обидві революції не були вигідні народові і  Україна зійшла вбік з прямої дороги прогресу, в такому стані  не зможе увійти в Об’єднану Європу.

Гра в деструктивні революції  з метою самозбереження  влади компрадорського класу довго тривати не може – молодь не згідна жити гірше європейців. Якщо влада і політики робитимуть помилки, думаючи лише про себе,  затіваючи маленькі революції як ритуал  передачі влади – станеться системна революція молодих.

Володимир Ференц, Острів