«Жіноча» історія від Лілії Мусіхіної

Тиша.
Ти-ша…
Її можна навчитися цінувати лише з роками, упродовж яких тонула в гаморі й шумі…
Тиша зовні й тиша всередині.
Погано, коли зовні вже ніби тихо і спокійно. Ніби все так, як і було, а у грудях ніяк не вщухне біль. І цей біль — не просто жар десь між грудей. Чи гупання кувалдою поміж вух. Чи такий собі щем у серці, від якого вмлівають ніжні та витончені панянки, що дізнаються про правду життя в нічних клубах, барах та з кадрів голлівудських блокбастерів.
Ні, цей біль, він інший. Він — пронизливий, як пищання ультразвуку. Він поглинає тебе, він впивається в кожну клітинку твого мозку… Він не змовкає ні на мить і зрештою, рано чи пізно, таки зведе тебе з розуму. Передача закінчилась, ефір залишився. Порожній звук. Біль і чекання. Він знесилює тебе й ти, розуміючи, яка прірва роботи чекає попереду, у хвилини слабодухості та сліпого відчаю, заздриш мертвим. Відмучились.
Найбільша розкіш людини, якій трапилось жити в роки війни — тиша і спокій. Ти вчишся жити з болем та неспокоєм, ти звикаєш до нього, ти якоїсь миті намагаєшся заглушити його чимось гучним та міцним. Ти співаєш гімн, коли тобі страшно й коли тваринне в тобі продирається назовні крізь людське. Ти тамуєш у собі часом людське, м’яке й таке звичне іншим «хочу», твердим залізобетонним «мушу». Бо ти — щит на межі двох світів. Бо інакше не можна.
Ти піднімаєш себе зранку за першим дзвінком будильника й через голову скидаєш рожеву мереживну сорочку. Все, на сьогодні жіноче скінчилось. А можливо й на завтра, бо ніхто не може гарантувати, що ночуватимеш вдома.
Прості та практична білизна, але така, у якому легко дихати й бігати, темна футболка… Ой, дезодорант. Ну ось, хоч щось «дівоче». Вдягаєшся автоматично. Вже два роки поспіль у одне й те ж саме: штани із безліччю кишень, куди легко поміщається ручка, складний ніж, блокнот, десяток квитанцій із «Нової пошти», телефон, серветки й торбинка з патронами. На запасний магазин ще не розжилась. Китель або фліска, залежно від погоди. Шкарпетки. Ще одна пара завжди в наплічнику. Так треба. Про всяк випадок… Наплічник. Маленький тактичний наплічник, призначений на одноденний похід. Він став непотрібним там, на «нулі», бо надто немісткий, і, зрештою, тобі тицьнули його в руки з гіркою іронічною усмішкою: «Тримай, «боєць», саме для тебе. Під твої габарити».
У наплічнику завжди живе зубна щітка, торбинка зі змінною білизною, документи… Нічого зайвого. Все важливе… Тут ніколи не було помад, дзеркальця чи інших жіночих штучок. Та й навряд чи колись будуть. Такі речі носять у вишуканих сумочках, а не тактичних наплічниках, звідки, цілком можливо, перед тим, як він втрапив до твоїх рук, повитрясали патрони та торбинки із кровоспинним.
Туго затягуєш на поясі портупею, ретельно сховавши під одягом кобуру з пістолетом. От часи настали… Раніше перевіряла, щоб не забути диктофон чи ручку. Нарікала, що важкий та незручний фотоапарат. Злилась, що життя змушує тягати за собою нетбук. Що ж, «і це минеться»… Краще, щоб першою минулась війна, а не ми.
Дивишся край виходу в дзеркало. Війна змінила. Очі глибокі, як ніколи раніше. Навколо очей — нові зморшки і вічні синьо-сірі тіні. Постать стала кремезнішою, хоч майже не їси… Довге колись волосся — твоя гордість та краса, посріблилось і стало жорстким, як шерсть вуличного пса. Посміхнулась гірко сама до себе: «Коли б я була собакою, то, мабуть, би була цвергшнауцером — найменшою й найнепомітнішою службовою собакою. З окрасом «сіль-перець». Маленька й непомітна, яка тихо робить свою таку ж маленьку й непомітну роботу»…
Не цивільна й не військова. За останні роки — не чоловік і не жінка. Щось середнє. На війні нема чоловіків і жінок — є бійці. У тилу нема чоловіків і жінок — є волонтери і служба тилу. Не важливо — женеш ти на фронт машину чи ліпиш тисячі вареників. Ти — боєць. Бо це — твоя війна.
У тобі хлопці бачать матір, хоч звуть сестрою, бачать товариша й побратима. У тебе на плечі плачуть, тобі розповідають про зло й несправедливість. З тобою мовчать, коли мовчання означає більше, ніж усі слова світу. З тобою ведуть у останню путь загиблих і за тебе хапаються, як за останню соломинку, коли нема більше за що вхопитися. Іноді здається, що ти кам’янієш і перетворюєшся чи то на скіфську бабу, чи то на ще старішу Вілленфдорську венеру. Жінка-матір, що стала комнем. У тобі давно висохли сльози. Сльозні протоки, здається атрофувались у ті дні, коли вперше одягнула військову форму, коли незнайомий хлопчик десь у далеких степах, поблизу східного кордону судомно стискав у руках телефон і волав до тебе, як до останньої інстанції, здатної його почути: «Тут прорвали кордон! Йдуть танки!» У його голосі був страх і біль. І ти мала бути сильнішою за нього. Ти мусила стати сильнішою. І ти стала…
Ти забула про все. Забула про те, що ти дочка й матір. Забула, що ти дружина й кохана. Хтось там, на небі, вирішив, що ти — зможеш. І ти зрозуміла: інакше не можна…
Тихенько, аби не розбудити, цілуєш маленькі пальчики, поправляєш ковдрочку й залишаєш на столику записку: «Сніданок у холодильнику. Прокинешся — подзвони. Люблю тебе. Мама».
Витягуєш на собі з під’їзду велосипед, перекидаєш ногу через сідло. Ще раз поправляєш наплічник і вперед.
Дорога до Штабу, коли пощастить, і не тріщатиме завчасу телефон, то твої короткі хвилини щастя, коли можеш ловити на щоках вітер, коли можеш його пити так, як діти п’ють молоко зі склянки — з особливим щастям, закривши очі і відчуваючи, що з кожним ковтком набираються сили, здоров’я та материнської любові. Якщо світ любить тебе, то він дає тобі зрозуміти це в найпростіших і найдоступніших для нього речах — у сонячних зайчиках на поверхні озера, в особливому подиху вітру, у лагідному дотику води до твоїх ніг… І це щось таке велике і вічне, щось таке правильне і величне. Ти минеш, а воно залишиться. І ти дивуєшся, як цей великий і вічний світ може тебе настільки сильно любити. Тебе –нікчемну комашинку, яка сьогодні є, а завтра — не буде. Залишиться лише купка попелу. Або червона калюжа на асфальті. То вже як пощастить.
Помаленьку їдеш набережною міського ставу, обминаючи ями та вибоїни. Назустріч час від часу трапляються вранішні бігуни. Переважно це — спортсмени або ж просто ті, хто прагне підтримувати нормальну фізичну форму. Переважно вони радісні й горді тим, що ведуть здоровий спосіб життя, а отже — кращі за решту, які не знаходять на це часу чи бажання. Ти заздриш їм, бо вранці в тебе нема часу на пробіжку, а ввечері — сил. З жахом розумієш, що твоє тіло запливає жиром і геть зовсім нічого не можеш із цим зробити. Та це ще не найстрашніше. Гірше те, що й мозок твій стає неповоротким і, здається, атрофується та деградує разом із серцем. Ти вчила себе бути сильною. Вчила себе не плакати. А потім — вчила не думати ні про що, лише просто робити роботу. Коли починаєш думати й аналізувати все, що відбувається навколо, можна просто збожеволіти. А ти не маєш на це права. Тоді ти випадеш зі строю, а поки що тебе нема ким замінити… Тому — не думати. Не думати. Не думати…
Ти одна. Вже давно одна. Посеред цілого людського океану, серед оцих сотень людей, що проходять повз тебе, серед десятків, кому часом навіть зовсім ненароком врятувала життя — ти одна. Нікому не скажеш про свій біль. Ніхто не обійме, ніхто не пожаліє й не погладить по голові. Ти сама маєш бути опорою. Це ти — та людина, на плечі в якої плачуть. А ти? Що ти? Ти мусиш лише триматися й гасити оцей пекучий вогонь між грудей. І глушити звук.
Іноді, мимоволі й зовсім у не тих місцях, зовсім не біля тих людях, коло яких би ти воліла видатись слабкою, у тебе починають текти сльози. Часом усе це переходить в істерику й невпинне ридання. Найгірше, що це може трапитись у маршрутці, посеред вулиці, словом, будь де. Й абсолютно несподівано для тебе.
Повільно крутиш педалі, сподіваючись хоч трохи розтягнути час. Там, на волонтерському штабі, у місці, куди зливаються людські біди й болі, ти просто від ранку й до пізньої ночі служиш людям, не чекаючи нічого натомість. Колись давно, ще в тому, іншому житті, де в тебе були туфлі на підборах і сукенка в горошок, один чоловік сказав тобі, що ти таки зможеш допомагати людям. І настане день, коли це стане твоїм основним заняттям. І це буде дуже важливо, але робити це ти зможеш лише доти, доки не матимеш нічого взамін. Все, що потраплятиме до рук, повинно так само легко з них виходити. Тільки так, а не інакше. І ти чесно робиш так, як повинна, хоч час від часу на тебе сиплеться град каміння, бо не всі вірять, що можна просто так, абсолютно безкорисно служити людям.
Довго мордуєшся із замком у дверях і проклинаєш того, хто його поставив, бо щоранку одне й те саме, і ніяк не даси собі ради. Якогось ранку вже закрадалась крамольна думка кілька разів вистрілити в нього, аби вже більше ніколи не мучитись. Зрештою, добряче попотівши, таки даєш собі з ним раду. Заволікаєш до вузенького темного коридорчика велосипед, ставиш його так, аби нікому не заважав. У Штабі — напівморок. Стіни завішані прапорами з передової, які передали бійці. Тут також висить колекція шевронів усіх, кому хоч колись допомагали. Приміщення дуже маленьке, все завалене ледь не під саму стелю ящиками, мішками, пакунками. Шафа з медикаментами, звичайний рожевий хатній диван, де час від часу ночує хтось зі штабних або бійці, яким нема куди подітись. Мікрохвильова, холодильник. Все, що потрібно для того, аби тут не просто виконувати задачі, але й жити.
Штаб… Господи, хто б міг про таке подумати ще кілька років тому?..
Іноді дуже гостро тужиш за коханим. Так сильно його бракує, що могла б — на крилах полетіла до нього. Ну й що, що танки та гради? Ну та хай хоч сто тисяч чортів! Ніхто й ніщо не зупинить…
А натомість чуєш, як риплять двері Штабу. Перший відвідувач. Цокають підбори по років десять тому лакованому паркеті, отже — жінка. Вона несміливо проходить у кімнату, завалену коробками з формою, берцями, кавою, якось підозріло поглядає на гору рожевих чоловічих сімейних трусів із білими трояндочками по полю. А тоді, схлипнувши, говорить:
— Доброго дня. Тобто, слава Україні. Моєму чоловікові прийшла повістка… — і про кінець фрази тоне в нестримному плачі.
Підходиш, обережно береш за плече й садиш на стілець:
— Дати води?
Вона не каже нічого, натомість вибухає плачем із новою силою.
Приносиш склянку води й таблетку слабенького заспокійливого. Ці ліки постійно лежать на столі. Їх ніхто навіть не ховає до шухляди. Бувають дні, коли навіть свою, штабні, ковтають їх потайки один від одного. Ну, вони ж мають бути сильними… Не люди просто, а коні з залізними яйцями. Принаймні, так чомусь усі вирішили.
Жінка жадібно п’є воду, потім після недовгих умовлянь-заперечень таки ковтає пігулку і якийсь час сидить мовчки.
Нехай оговтається трошки. Переживали таке.
Вдаєш, що забула про неї, тягнеш з іншої кімнати ящик із ліками й починаєш різати блістери з таблетками. Нудна, марудна й довга робота з пакування аптечок. Порізати блістери, підписати кожну таблетку, що це і від чого, покласти бинти, позмотувати джгути… Раптом жінка оживає. Розмастивши по щоках сльози, вона ще раз судомно ковтає повітря і знову замовкає. Потім просить ножиці й починає помагати.
— … І як же тепер жити?.. А коли його вб’ють?
— Та ну вас, таке думати. Повернеться живим і здоровим. Ну, трохи придурочним, трохи істеричним. Але ж ви його любите?
— Люблю.
— Ну тоді витримаєте все.
— А можна, щоб він не йшов?
— А дітей своїх ви любите?
Вона з-під лоба дивиться й нічого не відповідає.
— -І я своїх люблю. Тому мій чоловік — там. Я не хочу, щоб мої діти знали, що таке війна. Не хочу, щоб у нас на вулицях вбивали, ґвалтували. Щоб наші батьки сиділи по підвалах.
— І я не хочу… Але при чому тут мій чоловік?
— Ну то що ж робити?.. Стріляєте добре?
Знову погляд, повний нерозуміння.
— До чого тут це?
— Ну, якщо не чоловіки, то підемо ми з вами. Зрештою, яка різниця: чоловік чи жінка? Кулі однаково, вона не розбирає… Стать стрільця й мішені не впливає на траєкторію польоту кулі.
— Ні, я не піду… У мене робота, діти…
— Тоді в еміграцію. Але онукам потім поясните, чому на карті Європи більше не буде України. І виберіть їм якусь національність, бо й українців більше не буде.
— А куди вони подінуться?
— Повтікають. Україну поглине Росія й заселить її китайцями.
— Як китайцями?
— Ну а ким? Їх багато, жити їм нема де. Ну та й якщо Росія напала на Україну, то чому б Китаю, наприклад, так само і не напасти на Росію?
Вона спочатку пхикає й дується, але не йде. Монотонно тисне на ручки ножиць і на столі росте гірка таблеток. Хвилина. Десять. Півгодини… зрештою не витримує:
— Ну то що я маю дати чоловікові із собою?
Ху, ну, нарешті… хоч одне здорове питання.
— Там одягнуть і взують. Хіба б у нього були нестандартні розміри. Але дадуть лише один комплект форми. Про решту мусите подбати. Й аптечка потрібна буде. Є такі ліки, що можна купити у звичайних аптеках, а є й таке, що ледь дістаємо.
— А що мені робити? — вона розводить руками й розгублено роззирається довкола. Її груди надимаються й опускаються, щоразу швидше, а очі зрадливо моргають. От зараза, зараз знову розреветься.
Говориш якомога спокійніше:
— Ви ріжте, ріжте… Зараз принесу шприци і джгути. А он у тому сірому ящику за столом — налбуфін… Отам — турнікети, а в шафі на нижній полиці — бандажі. Подасте?
Вона помагає стягувати докупи ящики, і далі знову ріже блістери з таблетками. Поступово рухи стають впевненими, і дихає вона вже спокійніше.
— То як вас, кажете, звати?
Вона говорить уже цілком спокійно, хоч і дуже тихо:
— Таня.
— Вам чай чи каву, Таню?
Вона піднімає очі й зосереджено дивиться кудись перед собою. Не каже нічого.
— Зрозуміло. Отже, мусите спробувати наш фірмовий чай…
Минає кілька хвилин і по цілому штабу вже розносяться пахощі м’яти, меліси, липового цвіту із ледь-ледь помітною ноткою троянди. Це — наш «Спокій у хаті». Чай, який ми винайшли для продажу за кордоном, заспокоєння солдатів-новачків та дружин і матерів новобранців. Ніхто не знає, що більше допомагає — назва, аромат чи цілюща суміш, але діє воно безвідмовно. Таня маленькими ковтками п’є чай.
— Ну так що мені робити?
— Чекати. Ми тут усі чекаємо…
— Ну а з тим, що йому потрібно?
— Щось дадуть. Щось є в нас… Все буде добре.
— А його відразу на фронт не кинуть?
— Ні, спочатку буде полігон… Будуть вчити й ганяти. І чим більше їх будуть там мордувати, тим краще. Так що на сльози-соплі в перші місяці не звертайте уваги. Це нормально. Гірше, коли вони на полігоні сидять і мух рахують цілодобово. Оце біда… Бо тоді й пити починають і взагалі…
Таня вже допила чай і знову взялась до роботи. Вона й не помітила, як нарізала цілу купу таблеток, і їм показали що та як підписувати. Почерк у неї виявився дуже навіть придатним до цього — дрібний та чіткий.
На Штабі на якийсь час стало тихо. Тут нічого не цінують так дорого, як тишу, мовчання і спокій. Бо тут такого майже нема. Від постійного потоку відвідувачів часом закладає у вухах і стає пекучо-боляче від вічного пропускання через себе гігабайтів людського горя. Гігабайтів? Хм… Цікаво, а у якій би одиниці мали б вимірюватись людські почуття?..
Що брати за абсолютний максимум і абсолютний нуль?
Тут, у цьому тісному приміщенні така концентрація почуттів — біди й радості, агресії та доброти, жертовності та егоїзму, надії і відчаю, мабуть, як ніде у світі. Отут, між оцих брудно-зелених стін, як у жлукто, зливається все, що тільки можна. Тут, саме отут чи не найгостріше відчуваєш життя і смерть. Сюди приходять солдати, аби попросити про нові берці та бушлат, тут збирають кошти для операцій пораненим, тут шукають безвісти пропалих та звідси організовують перевезення загиблих. Тепер, щоправда, уже значно менше. Запрацювали військкомати, ОДА, РДА… Та на початку війни цією чорною роботою займались самі лише волонтери.
І тоді в нас почали кам’яніти серця.
Таня поза тим допила свій чай, підписала таблетки і взялась пакувати аптечки. І час тут теж тече по-особливому. То, коли чекаєш на важливу звістку, він тягнеться, як трохи пристигла смола. Ці хвилини важкі й чорні і з них, здається, не виберешся вже ніколи. Коли чесно, то майже постійно ми живемо отак — ніби в чорній в’язкій смолі. Єдиний спосіб позбутись її — щось робити. Не перестаючи — щось робити й не думати. Довести себе до стану автомата і просто працювати. Це єдиний спосіб не зійти з розуму. Єдиний спосіб залишитись живим. Хоч і камінним.
Таня не помітила, як запакувала вже кілька сотень аптечок. Вона працює швидко й зосереджено. На її очах не залишилось і сліду від сліз. Вона відчула те, що ти відчуваєш щодня — єдині ліки від болю — праця. Вона притуплює почуття, перетворює тебе на автомат.
Періодично хлопають двері, заходять люди. Хтось приносить ліки, хтось — їжу. Ще хтось приходить просити по допомогу. І кожних кілька хвилин починає свою пісню в динаміку телефонного дзвінка Василюк:
Накричишся вдосталь «Слава!»,
Відспіваєш «Хай живе!»,
Повоюєш на словах — і на обід.
Друже, кинь-но до кашкета бодай трішечки лаве
Для хлопчини, що у формі йде на Схід…
Вона робить одне, хтось робить друге, ще хтось — третє. Місця мало. Вулик кишить, але ніхто нікому не заважає. Ніхто не сердиться й не бурчить. Всі просто роблять те, що можуть. Інакше — ніяк.
Десь там, далеко на Сході, розтріскана під сонячним промінням земля чекає крові. Вона не хоче її. Але вона спрагла і воліла б напитися дощу, але оті маленькі зелені комахи в соняшниках… Як же вона любить їх. Кожного з них вона годувала ще з колиски. Вони пили молоко із вим’я корів, яких вона годувала найсолодшою, найдухмянішою травою. Їхні діди орали її, землю, засівали її повними зернами, а вона щедро родила хліб. Щоб вони їли й міцніли. Самі вони, оці хлопці в зеленому — це вона сама. Це вона кров’ю струменить у їхніх жилах. Це її вітер із легким свистом вливається у їхні легені. Це світло її неба сяє у їхніх зіницях. Вона хоче води, а вони прийшли сюди, щоб вмерти заради неї й напоїти її своєю кров’ю. І їй болітимуть їх рани, та від цього вона розквітне тисячоквітним килимом навесні…
А навпроти них, за кілометр-два стоять інші. Косоокі сини темних лісів і льодової тундри. Коротконогі, бородаті зайди. Споконвіків їхні діди вогнем та мечем здобували собі життєвий простір, наводячи жах на мирних сусідів. Ще не забули хлопці в соняшниках оповіді дідів та батьків про спалені села і зруйновані церкви. Про насаджених на кіл немовлят і розпорені животи вагітних. Правічний біль і прадавня боротьба. І закарбувалось у свідомості лише одне: не здаватись і не відступати. Бо отам, за їхніми спинами, на Заході, там, де тече Дністер та Збруч, там, де важніє колосся на чорних нивах, — їхні матері і дружини. Там ті, хто стане з автоматом так, як зараз стоять вони. Але жоден із них не хоче, щоб отак, як вони зараз стояли їхні матері та дружини. А так і буде. Бо вони не здадуться. Вони затискатимуть у маленьких кулачках автомати та гранати, змінивши мирні шкоди та шевроле на МТЛБ та БТРи. Вони огризатимуться до останнього, ховаючи за спини матерів та дітей. А коли впадуть вони, дружини, трапиться найстрашніше, — зброю підхоплять старі й діти. І нема нічого страшнішого, ніж маленька дівчинка, яка замість ляльки, стискає в руках закривавлений ніж і підтягує на поясі портупею з пістолетом. Нема нічого страшнішого, ніж маленький хлопчик, що сполучає монониткою дві гранати, коли ставить «розтяжку» біля свого дому, аби порівняно спокійно перебути ніч. Нема нічого трагічнішого, ніж матір, що, обіймаючи онуків, притискає до себе перепуджену кішку й цілодобово сидить у підвалі та злякано хреститься при кожному вибуху.
Не допустити. Ніколи й нізащо. І стоять оті хлопці в соняшниках живим щитом. Стискають до болю кулаки й аж скрегочуть зубами від нетерпіння. У бій! Не здаватись і не відступати. Ніколи…
А в Києві, на Печерських пагорбах, тим часом хтось, поправляючи краватку, набиває кишені мільйонами й мільйонами крадених грошей. Десь хтось, скориставшись тим, що у країні відвертий безлад, тихенько риє бурштин, залишаючи після себе на землі незагойні рани, хтось «сів на потоки» контрабанди та наркотиків, що течуть із непідконтрольних територій.
І ще десь, на півдні, на зовсім близькому півострові зорять темні очиці Гаяне та Наталок, що з огляду на обставини залишились у рідному Криму, не змігши відірватись від дому. Рідний дім, рідна земля, та чужа ворожа держава. І їм теж так потрібні ми. Потрібні, щоб визволити. Бо не спроможними виявились боронити відразу. Просто віддали. Дивились, як прийшли з північного сходу оті, косоокі та коротконогі… Хтиво дивились на східних красунь із чорним, як ніч, волоссям, у чиїх зіницях тонуло саме море… Прекрасні, тонкі та чисті, народжені морем та горами, сховані у своїх будинках, під якими стоять на «Гради» та САУ, притягнуті сюди «освободітєлямі».
А Таня тим часом заспокоїлась, попакувала аптечки і, попрощавшись пішла.
Завтра вона прийде знову.
Бо це — її війна. І віднині вона — боєць. Ще один маленький боєць нашого Штабу. Такий собі русокосий «цвергшнауцер».