Вибіркова законність у Тернополі: чому справедливість працює лише для еліти. Блог Дзвінки Торохтушко
Нещодавні події в Тернополі продемонстрували одну з найбільших проблем сучасної України — тотально вибіркову законність. Як би це парадоксально не звучало, але поки громадяни, які не належать до еліти, залишаються безправними, все змінюється, коли зачіпаються інтереси «недоторканих» або міської еліти. І якщо кілька місяців тому на всіх рівнях спокійно ставилися до факту мобілізації “Микол” — селян, вчителів, торговців і пересічних людей, що не могли уникнути призову, — то тепер, коли справа стосується футболістів або місцевих еліт, починається справжня хвиля обурення.
Дзвінка Торохтушка у своєму дописі в мережі Фейсбук різко акцентує на тому, як ситуація з мобілізацією в Тернополі, яка декілька місяців залишалася в тіні, раптово змінюється, коли “порушили спокій” місцевої еліти. Її слова чітко ілюструють, як маніпуляції з мобілізацією, які раніше не викликали протесту, стали приводом для бурі обурення, коли потягли не звичайних людей, а представників «вищого» світу. І ось що вона пише про це:
Це воно. Я про свинячі крильця і події в Тернополі, з яких вони виросли і, які, власне, зараз подають на таці, як свіженьку гарячу страву для довірливих.
Ідеальний рецепт. Хоч і смердить тухлятиною, бо цій “страві” уже місяця два як. І ці два місяці подавалася вона допитливим тернополянам як підготовка мобілізаційного резерву.
І от не треба мені розповідати, що це не так, бо все воно так. Бо на всі питання і ТЦК і поліція здвигали плечими і казали що? Казали, що працює Третя штурмова і ну… В принципі все норм, набирають людей як можуть. Звучало це як: “Ну його впень з ними зв’язуватися, бо ви ж розумієте, так? Це ж Третя штурмова, ну! Хлопці зальотні, а своя дупа на теплому місці ближча.”
І хлопці набирали. Тими ж методами того ж ТЦК набирали випадкових “Микол” у довільних місцях. І це всіх влаштовувало. І ніяких тобі силових методів, тортур, мародерства і всього, про що зараз активно несеться.
Тобто: ті, кого вчора затримала поліція, два місяці “працювали” на Тернопільщині, Франківщині, Львівщині, на Волині і це всім було ок-норм.
Звісно, що штурмовики не бусифіковували ні інвалідів, ні пияків, ні наркоманів – в них нема плану, це парафія ТЦК. Вони ж шукали молодих і фізично сильних. Ухилянти тремтіли й ховались, але, все ж, виходили в світ, бо є життя – є потреби.
Але, нагадую: в бус тягли пересічних “Микол” і це мало кого хвилювало.
Що ж сталося? Все просто: увійшли в смак і в один вечір порушили спокій місцевої иліти. Спершу прийшли на вечірку до нічного клубу, де в комендантську годину тусили нащадки гучних місцевих патріотів. А тоді ще й вирішили взяти футбольного тренера, який заблокувався в авто і … Як би це правильно… Мабуть,”підняв народ”. Звісно, що не той народ, котрий “Миколи”, а той, що: права людини, законність, порядок, всі діла. Той народ, що “Миколи” підтягнули пізніше на хвилі ненависті до ТЦК і його методів мобілізації.
Все, що було далі, ви знаєте: бійка, звільнення нещасного тренера, статті і дописи, які викликають всенародне обурення, пояснення адвокаткии, що тренер “мав право на відстрочку” (і те, що мав, але не оформив, уже нікому не цікаво), а на ранок абсолютно нова історія: Білецький береги поплутав, розбій, грабунок, терор, опшим: на палю його!
Насправді: це така ширма для вибивання Білецького з командирського статусу й політичного простору і далі воно буде нестися лавиною.
І довірливі дурники увірують і підтримають.
Власне, отут я хочу нагадати: це вже було в нашій новітній історії. Довірливим дурниками уже створювали ґрунт для ненависті до “Азову” і добровольчих батальйонів загалом. І дурники жерли з лопати й вимагали розформувати “Азов”. Пам’ятаєте: “А то путін нападе!”? Ні? А скільки тоді “азовців” полягло під Іловайськом пам’ятаєте?
А потім що? Маріуполь, Азовсталь, фріАзов…Наше серце сталь, наша кров Азов? Полон, Оленівка, пожиттєві вироки судів? Це вже чия кров? Бо щось надто тихо.
Звісно, що кров не блатних тренерів і не елітки. У цих спокій і тиша, онлі бізнес – нічого особистого.
А в народу, котрий взагалі-то де-факто і де-юре – “Миколи”, наглухо відпаяні пам’ять, совість, мізки і є сокровенне бажання чимскоріше закінчити війну. Тому народом легко маніпулювати. Достатньо лише не говорити, що весь народ – “Миколи” і говорити про два-три тижні – і всьо, перемога. Ну, і так – переформатувати державу таким лютим покручем, що народ вже не розуміє, чи є ще та держава, чи вже можна сушити весла. І геніальне рішення – створити ТЦК для мобілізації саме в тому форматі, в якому воно працює з “Миколами”.
На виході маємо: повністю провалену мобілізацію, проблеми в обороні, всебічну ненависть в суспільстві, безкарність чиновників – і це все на фоні великої війни.
Ну, ідеальна ж каламутна вода, в якій вміючі ловлять рибку, а всім решті – не пощастило, що ж, буває, терпіть.
І брехня. Повсюдна, макабрична, всеохопна, тотальна. Уже не дозована, уже ніхто не ховається, бо всі знають: нікому нічого не буде, на відповідальних посадах усі свої, кругообіг грошей не припиниться. Усі, хто зумів прилаштуватися, житимуть своє краще життя. Їх та їхніх дітей захищатимуть у всі способи.
А “Миколи” воюватимуть, не зважаючи на здоров’я, права й особисті обставини “Микол”.
Ні, я не захищаю незаконні методи набору бійців до третьої штуромової. І тим більше не захищаю методи ТЦК, бо це таке дно, якого ще пошукати.
Мені хочеться закону для всіх, бо поки що законність у нас тотально вибіркова.
Я за справедливість, яка в першу чергу – в площині духу і букви закону. І в воєнний час вона також про гідність і людяність – уявіть собі! Зараз в Україні це, чомусь, другорядні критерії.
І я за правду. У всьому.
В цій історії правда саме в тому, що, поки бусифікували селян, простих містян, вчителів і продавців на ринку (от да! не валютників, ці сидять, наче нема війни, вгодованими мордами світять) – нічого не бентежило правозахисників та інших стурбованих тепер. А варто було смикнути касту містечкових недоторканих – на інформаційний стіл вивалили “свинячі крильця в пікантному соусі”. Їжте!
Найбільше тішить як соцмережами бігають безоплатні “наглядачі” і скрізь тулять посилання на дописи тернопільських пройдисвітів: ну, людоньки, таки їжте ж, трясця!
Бо що? Бо вислужитися – то святе. Раптом “великі люди” помітять і кинуть “наглядачу”з панського столу якесь “свиняче крильце”, чи “стегенце скумбрії”. В пікантному соусі, звісно, як же без нього…
А так не має бути.
Але, з картонками, де вимоги людського ставлення до людей, ніхто не закликає виходити. Всіх все влаштовує. Діє режим “за замовчуванням” і дозвіл на “хату скраю” за певну винагороду.
Тому так воно все: безправно для одних і безкарно для інших триватиме й надалі. Десь посередині – наша держава, Армія, забезпечення і виживання бійців, життя поранених, честь і пошана загиблих, повага до їхніх родин. Справедливість і людяність. І наше майбутнє також.
Дзвінка Торохтушка абсолютно справедливо підкреслює, що ці подвійні стандарти лише поглиблюють соціальну нерівність і необхідність змін у підході до законності в Україні. Якщо правосуддя буде вибірковим, якщо одна група людей отримує привілеї, а інша — безправ’я, то це лише збільшує недовіру до державних інститутів і погіршує ситуацію у країні, особливо в час війни.
Справжня справедливість полягає не лише в тому, щоб захищати «своїх» або «елітних», а й в тому, щоб забезпечити рівність і захист прав кожної людини, незалежно від її соціального статусу чи фінансових можливостей. Тому рівність перед законом повинна стати основою для справжніх реформ, бо без неї країна не буде здатна рухатися вперед, ідеї гідності, людяності та єдності так і залишаться лише порожніми словами.
