Фільтруй реальність, – тернопільська журналістка Анна Золотнюк

Того разу я поспішала. Все склалося так, що десь трохи затрималася, автобус трохи спізнився, але найгірше було в тому, що автомедон, якого послали боги, обрав темп черепахи і волочився по шосе.

Повз весело проскакували іномарки, москвичики та лади  іронічно проминали, доводячи, що Ахелес не наздожене черепаху. Все, що затримувало, впадало у вічі та скребло, кричало, волало: ось водій зупиняється, ось перераховує гроші, ось гальмує на повороті, ось він відходить, щоби щось там узгодити на станції. Всі випадки затримки мозок фіксував чітко та скрупульозно. Він, власне, налаштувався на те, щоби слідкувати за тим, як запізнююся.

Ось і подумалося. Як часто в певних ситуаціях вмикаються певні фільтри: запізнюєшся — здається, що всі навколо все роблять швидко і лише ти плентаєшся; не клеїться з чимось — і всі навколо прекрасні та мегауспішні; дратує щось — і воно починає переслідувати тебе з маніакальною настирливістю. Приклади можна продовжити.

Їхала і намагалася не дивитися, як гіпнотизований кріль на годинник. Але то не завжди виходило. Медитувала на тему кухонного розуміння теорії відносності — актуальним був анекдот, де мовилося, що машину часу можна випробувати, чекаючи черги в туалет. Думала про невідворотність, яка тепер вкладалася в рамки спізнення.

Найіронічнішим було закінчення пригоди. Прибувши на зупинку, фривольним галопом, як писали класики, дісталася місця, де мала бути у визначений час. Витираючи піт і силкуючись привести себе до ладу, тремтячим голосом запитала, де ж зібрання, на котре запізнилася. Виявляється, його старт перенесли на годину пізніше.

Висновків у той момент назбиралося купа. І про фільтри, і про відворотність-невідворотність, і про те, як плине час, і про планування. Але наймасштабніше на горизонті сяяло приблизно те, що одна справа про все собі думати-гадати, а інша — бачити, як то все складається так би мовити в реалі.

Анна ЗОЛОТНЮК.