Про журналістику та міфи для самих себе – Євген Заплетнюк

Виявляється, що захоплюючись журналістикою та блогерством, я якось непомітно для самого себе опанував ще один фах. Переглянувши список власник текстів за кілька років, мені стало зрозуміло, що я давно працюю руйнівником міфів. Бачили таку телепередачу? Я зрозумів, що роблю щось дуже схоже. З першого свого опусу й до останнього – цілеспрямовано руйную церковні міфи. Насправді це дуже класне відчуття! Пригадуєте Булгакова з його : “Говорити правду – легко і приємно”? От у цьому Михайло Опанасович не помилявся.

Я віддавна переконаний, що справжнім журналістом може бути лише християнин. Лише для християнина-журналіста життєво важливо не мовчати, коли всі мовчать, і писати правду, коли всі навколо один одному брешуть. А ще тільки християнину важливо підписуватися власним іменем під своїми текстами. Без жодних «ніків» та псевдонімів. Без намагання захистити себе від ймовірних проблем та цілком конкретних наслідків власної епістолярної і публіцистичної діяльності. А тому я свято переконаний, що майбутнє світової журналістики є не лише в електронних ЗМІ, але в порядних, віруючих авторах. Хочеш бути добрим журналістом? Будь добрим християнином. Хочеш дізнатись, який ти християнин? Подивись, як і про що ти пишеш! Ну, й за скільки.

Нова епоха поступово створює такі умови, за яких потреба в журналістиці відпадає. Кожен цивілізований та достатньо забезпечений мешканець Землі вже дуже скоро матиме змогу не лише моментально дізнатись про подію чи явище, але, при бажанні, побачити це на власні очі з допомогою сучасної техніки, «прокрутити» потрібну кількість разів, «залайкати» чи поділитись з друзями. У цьому сенсі вже тепер можна говорити про те, що «класична» журналістика має невеселе майбутнє. З впровадженням нових технологій, журналісти-новинарі зникнуть, а на їх місце прийдуть нові «колумністи» – аналітики-філософи. І моліться Богу, щоб вам і вашим дітям не випало жити у тоталітарній країні, де можливість бути блогером чи колумністом буде далеко не у всіх. А ще моліться, щоб незалежно від державного устрою, більшість з тих, хто професійно займається творчістю та письменницькою діяльністю, були християнами.

Ми живемо у світі, в якому зникають рамки приватності. Ось мені з супермаркету надсилають рекламні пропозиції, складені з огляду на те, які я робив покупки останні кілька років. Цікаво, що менеджери супермаркету навіть не припускають ймовірності того, що я колись можу змінитись і в один прекрасний день, замість курячої «Мівіни», на зло їм, буду їсти яловичу! Бачите, навіть «Сільпо» не вірить у людське покаяння! Не хочу вас лякати, але тут вони з дияволом однодумці ).

Можна припустити, що вже кінець 21-го – початок 22-го століття стане часом повного контролю за людиною. Причому цей контроль має бути і, безперечно, таки буде узаконеним. Так само, як тепер це є з вашими телефонами і інтернет-логами. Ви ж, напевно, здогадуєтесь, що служби безпеки мають усі можливості для того, щоб читати ваші смс-ки, прослуховувати та записувати ваші приватні розмови. Та що там казати! Навіть Вконтакти і Фейсбуки сьогодні знають найдрібніші відтінки вашого настрою. Напевно, що вже завтра хтось захоче використати це з корисливими цілями. А сьогодні працює в поті чола, щоб підготувати для цього відповідну технічну та законодавчу базу.

Знаючи всі людські слабкості, дуже просто передбачити вчинки людини, а згодом це використати. Якщо ви про це ніколи не думали, то розповім ще й таке. Наука “психологія” існує перш за все завдяки тому, що люди по великому рахунку всі однакові. Їхню поведінку можна в певній мірі передбачити, систематизувати і класифікувати. І хоча кожен думає про себе, що він не як усі, сьогодні по-справжньому оригінальними можна назвати лише порядних і чесних людей. А такі, як відомо, зустрічаються тільки в історичній літературі. Більшість з нас – негідники, які неймовірно щиро радіють власній безкарності та найменшим поразкам ворогів. Гріх робить людей безликою сірою масою.

Але сьогодні я планував розповісти вам не про це. Або принаймні не тільки про це. Я хотів розповісти вам про один міф, зруйнувати який мені дуже важливо. Впевнений, що від цього суттєво залежить духовний добробут країни, в якій нам з вами пощастило жити. Ось послухайте.

Усі ви знаєте, що Янукович колись був злодюжкою, крав у людей шапки та сидів за це у буцегарні. Але переміг він на президентських перегонах саме тому, що хтось повірив у його покаяння. Минуло вже достатньо часу, щоб кожен бажаючий на власному досвіді переконався, що навіть, змінюючи тюремну робу на Луї Віттон, всередині люди майже не змінюються. Зазвичай після такого “преображення” вони стають ще більшими паскудами. Як кажуть про це самі українці : “Не дай Боже з Івана пана”. Переважно в житті у нас немає досвіду змін людей на краще. А той, що є, можна вважати математичною похибкою не вартою уваги.

А ось інший персонаж. Мій улюблений «патріарх» Філарет. Сьогодні вже й неграмотному відомо, що свого часу він був штатним співробітником КГБ, захищав радянську імперію, боровся проти української незалежності і навіть злегковажив власні чернечі обітниці. У той же час у народі нині все нахабніше піариться бренд «націоналіста-Філарета», патріота та русофоба, що у мислячої людини викликає когнітивний дисонанс.

Ну й головне питання цього посту. Чому ті  люди, які так щиро ненавидять Януковича, так цнотливо і віддано люблять Філарета, якщо принципової різниці між ними немає? Відповідь дуже проста. Це всього лиш вправне і цілеспрямоване промивання мізків у “правильному” руслі.

Я ніяк не можу зрозуміти, за яким принципом тепер народ обирає собі лідерів. Скільки разів йому ще потрібно стати на граблі, щоб врешті навчитися приймати розумні рішення? Здається, що з кожним черговим ударом по голові наш народ стає ще тупішим, знову й знову вірить у те, що нові політики будуть кращими за своїх попередників. Вигадувати міфи, щоб потім змушувати себе ж вірити у них, може тільки збоченець-мазохіст. А таким місце зовсім не там, де вони мріють бути. Принаймні їм точно не місце в майбутньому України. А може й дійсно ми отримуємо саме таку Україну і саме тих правителів, яких реально заслуговуємо?