Ви шо, сказилися? Або Ода тернопільським вихователям

– Ви шо, сказилися, чи шо? Ану будьте тихо! Курча ваша мать! – отаке я почула, спускаючись сходами з другого поверху дитсадка.

То було добряче по дев’ятій ранку, коли вже завершився прийом дітей, батьки порозбігалися на роботу, а двері в одну з груп залишили відчиненими. Няня вийшла до дверей, аби їх зачинити, весь цей час бурмочучи під ніс усе те, що вона в даний момент думає про своїх вихованців. А ті й дійсно були некеровані, збуджені та неслухняні – кілька хлопчаків вибігли за нею і поводилися так, що мені вистачило п’яти секунд (саме стільки часу я могла підглядати крізь прочинені двері), аби зробити висновки – діти мають ту няню «глибоко десь».

Відверто кажучи, така, хай ще й доволі м’яка лайка, в стінах цього закладу, мені була, як холодний душ зранку. Одразу подумала – добре, що мої діти не в цю групу ходять. Але подивилася на тих дітей, котрі вибігали за нянею зачиняти двері – мабуть тому вони такі неслухняні, що просто вже звикли до цього «курчавашаматівського» відношення до них.

Проводжу паралель з вихователями та нянечкою, котрі опікувалися моєю старшою донею, а тепер – і молодшим синочком. Ніколи в житті я не чула від них крику. Завжди спокійно, врівноважено, аргументовано вміли все пояснити, зауважити, насварити. Ніколи дітей не треба було ловити в коридорі, жодного лайливого слова, більше того – мої діти добре знають українську мову саме завдяки вихователям, котрі й самі намагаються розмовляти чисто, і ще й дітей цьому навчають.

Згадую ще й період, коли після літніх канікул та відпусток, діти повертаються (чи хтось і вперше іде) до дитсадка. Як з першою дитиною, так і з другою, віддаючи своїх чад в руки «перевіреним» вихователям, була впевнена, що все буде добре, і навіть якщо хтось плакав, то я знала – це не надовго: няня візьме на руки мало що не трьох вихованців одразу, вихователь знайде підхід, аби заспокоїти, діти вміють підтримувати один одного, мають свої правила, власне, яких мусять дотримуватися і батьки. Так, ми чітко знаємо, що солодощі в шафках не залишаємо та не приносимо «домашніх» іграшок в садок, аби діти не дразнили один одного. Пам’ятаю, завжди дивувалася, як цим педагогам вдається так швидко і легко заспокоювати таку кількість дітей. Ще й чужих, спочатку зовсім незнайомих, які мають свої такі різні характери, звички, виховання… Мені інколи вдома важко знайти підхід до двох, а тут – тридцять двоє…

Щоправда, як показали мої чотирирічні спостереження (за час, коли я водила спочатку старшу, а потім і молодшого, до одних і тих же вихователів) – вони у нас, мабуть, такі одні на весь садок, а то – й на ціле місто. Йдучи додому попри вікна інших груп, часто чула, що «новенькі» дітки аж заходяться, впадають в істерику, плачучи за мамою, а старші діти просто галасують, як тільки можуть. При цьому вихователі, або кричать на них, або просто займаються своїми справами, заповнюючи потрібні журнали, незважаючи на обстановку в групі.

Ви можете легко і самі переконатися, що я не вигадую – варто пройтися навколо будь-якого дитсадка Тернополя і послухати, що в якій групі відбувається. Адже вікна в наших «совєцкіх» дошкільних закладах – величезні, через них і добряче чути кожне слово, особливо, якшо це крик, і добре видно, що в любий час дня роблять працівники дитсадка та іхні вихованці.

Люба Вовк, новини Тернопля “Погляд”

-1 thoughts on “Ви шо, сказилися? Або Ода тернопільським вихователям

  • 13:02 | 12.03.2013 о 13:02
    Permalink

    Любцю, слово “вистачає” має корінь “стач” і є однокореневим зі словами нестача, недостача. І тому пишеться без букви “р”, і вимовляється також без…

    • 15:22 | 12.03.2013 о 15:22
      Permalink

      Дякую, МАріє Я все життя пишу без Р його))) А тут – буває. Не вчиталася. Дякую. Правлю 😉

Коментарі вимкнені.