Іван Поліщук з Тернопільщини витримав тортури і не став на шлях зради

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

«Осінню 1943 року я розпочав передавати грипси з мого села членам ОУН на інші сусідні села Шумського району. Добирався я по адресу тільки у ночі, щоб ніхто не бачив доставки оунівських документів. Першу доставку я здійснив у село Рахманівка, а потів у Бриків, Садки, Кордишів, Коновиця. Грипси мені  давав СКІБНІЦКИЙ ВОЛОДИМИР МИКОЛАЄВИЧ  – «ЗОРЯНИЙ». У кожному селі я передавав тільки одному зв’язковому. У селі  Рахманівка, я передавав КАСЮТІ ГРИГОРІЮ – «ВИСОКИЙ». Грипси були таємні і я не знав ніколи що там написано. Так я розносив таємні документи до грудня місяця 1943 року. В цей час на Шумщині активно розпочалося формування УПА. В кожному селі створювалися військові сотні. Активно розпочали з молоддю в кожному селі нашого району  проводити військові заняття. У нас в селі Голибіси провели у грудні місяці ще двохнедільні військові зимові заняття. Бо вже всі знали що скоро буде наближатися фронт.   Осінню 1943 року ми проводили різні політичні навчання молодіжної організації «Юнаки» у хаті ТКАЧУКА МИТРОФАНА ГРИГОРОВИЧА  – «ДЕМКО».  В цей час, ми активно допомагали збирати продукти харчування для повстанської армії. У нас були побудовані криївки. В одних зберігали зерно, муку сушені продукти, сало, копчене м’ясо , жири. Були десятники які займалися прийомом продуктів. Дівчата ходили в ліс, збирали різні ягоди і сушили, також збирали лікарські зілля. А коли була дощова чи холодна погода, гуртом в’язали рукавиці, шкарпетки,   светри, шили теплий чоловічий одяг. Це все також зберігалося в схронах. Вже з листопада ми молоді хлопці почали заготовляти зброю. Адже у нас у 1943 році масово через Шумщину почали переходити цілі групи червоних партизан, які вчиняли по селах пограбування, навіть і вбивства мирного населення. Вони часом так напивалися що губили свою зброю, часом п’яні засипали і можна було в них викрасти боєприпаси. Були випадки що патрони міняли на горілку. Крім червоних партизан в село часто заходили мадяри, яких німці заставляли воювати, вони  відкрито віддавали зброю і купляли у людей цивільний одяг. Це ми все збирали і віддавали десятникам у селі які відповідали за збір військової зброї. Де саме заховували цю зброю я не знаю, але з моїх міркувань такі схрони біли і у нас в селі на кладовищі».

В таких спогадах пройшла моя ніч і вже розпочали охоронники  човпти у двері камер і кричати «Падйом». Нам спати не дозволяли, а допитувати і у ночі їм можна було. Так пройшла моя безсонна ніч. Затягують петлю на шиї наших замучених, заарештованих людей, чим раз то сильніше.  Зашморгають ті кляті більшовики нас. Адже добре ми українці бачимо, до чого це йде. Вони хочуть заполонити нашу рідну землю до решти, і злити її з Московщиною в одну перегоравши кордони, останні наші межі, щоб був великий російський лан. Таке вони хотіли зробити сотні років назад, таке роблять тепер і будуть робити ще довго. Але край цьому настане. Вони хочуть нас, українців зробити рабами, щоб ми гнули спини та стояли перед ними на колінах та годували їх своєю пшеницею. Але ще раз заявляю, цього не буде. Я не хочу щоб мої діти родилися і росли в Сибірських бараках.

 Сьогодні 22 травня 1946 року. Ось двері відкрились і увійшов мордатий охоронець з листком в руках. Крикнув П. там у нього на листку були написані прізвища кого викликають на допит, а ті хто в камері на букву П по черзі говорять свої прізвища. Один з старших людей, вже безсилий і побитий, тихо відповів Пастернак і у відповідь ми почули: «Виході» , потім прозвучало П і я зрозумів що моя черга.  «Поліщук» відповів я, «Виході». Моя дорога прямувала в кабінет ката. Коли я зайшов, то мій слідчий молодший лейтенант Абрамов сидів і щось писав.  Я стояв довго, а він не підводив голови. Розмовляв він російською, але українську розумів добре, напевне вже сотнями мордував нас українців, але ще ні одного слова нашою рідною українською мовою до мене не звернувся. Я зрозумів одне, що сильно він ненавидить нас , а ще більше нашу славну материнську мову. Коли він на допитах ставив питання, то я деколи відповідав що не розумію. Він тоді злився і починав кричати, що чому такі тупі ми що не знаємо мови Леніна і Сталіна. А я відповів що знаю мову Шевченка і він мене тоді за ці слова вдарив в лице. Я не відчув  болі, я відчув задоволення що його розізлив. Я відчув себе тоді українцем, що у тяжких умовах відстояв  свою рідну українську мову, хоч і отримав удар в щоку.

Абрамов пильно на мене подивився і показав рукою на табуретку, що стояла коло стола і я зрозумів що треба сісти. Коли сів то Абрамов підсунув мені декілька листків вже готового допиту і промовив щоб я прочинав та підписав і буду вільний від мордувань. Це не означало що мене відпустять. Ні, я буду чекати суду,  а тоді і дорога в Сибір.  Я уважно почав читати протокол і побачив там страшні речі. десятки прізвищ, половина яких я навіть не знав, клички повстанців і це означало, що підписавши документ, я здаю їх. Ні цього не буде. Ще раніше нас попереджали про можливі арешти, про страшні допити. Це тяжко витримати, але треба намагатися перебороти болі і травми які наносили кати. А якщо вже дуже тяжко, то подавати прізвища тих повстанців, які вже вбиті або померли і тих яких вже відправили в Сибірські тюрми. А тут мої побратими. Я уважно читав і ще раз перечитав. Виходить що я підписую приговор на дванадцять мені відомих односельців, з них на трьох які ніякого відношення до УПА не мали, і на десять мені невідомих людей з інших сіл Шумщини. Я зрозумів що це з дописів сексотів, а щоб вони не засвічувалися то підсувають цю гидку писанину мені. Абрамов знову почав вимагати в мене підпису, а я відсунув ці листки і сказав йому,  що підписувати не буду, бо тут одна брехня. Він взяв листки і пильно почав дивитися на мене, тоді витягнув якусь папку і положив на столі. Відкрив  перший аркуш де були матеріали на СКІБНІЦКОГО ВОЛОДИМИРА МИКОЛАЄВИЧА – ЗОРЯНИЙ, там були написані листки, а я зрозумів що це папка доносів сексотів по днях. І він почав мені говорити що тут написано що «ЗОРЯНИЙ» передавав мені грипси у село Бриків. А там не написано кому я їх мав передати. Ось і сьогодні він займеться мною і я все признаюся кому носив і кого я знаю в Брикові з повстанців. Якщо чесно, так я носив разів шість туди грипси і передавав я «Климу», молодому хлопцю мого віку, але справжнє прізвище я не знаю. З села Бриків, я знав МЕЛЬНИКА СЕРГІЯ «ХВИЛЯ» та МАЗУРЕНКА ВАСИЛЯ «ПАВЛО».  Я подивився на стіл і бачу що у слідчий ще не збирається писати протокол.  Я йому сказав що так, грипси я носив декілька раз у ночі і коло церкви в селі мене чекав зв’язковий і йому передавав документи. Я почав брехати, що у нас був пароль, а саме як пройти на Коновицю, Відповідь сорок вісім метрів до Шумська і в ліво п’ять метрів до стежки. Він почав питати чи знаю я цього чоловіка і як його звати на описати його вигляд. Знову придумав, що це віком тридцять-тридцять два роки, мого росту, світле волосся, і це було у ночі, темно так що я не оглядав його лиця, от якби це була дівчина то обов’язково  детально розглянув її красу. Абрамов мені повірив і сказав добре. Тоді мене почав питати про ТКАЧУКА МИТРОФАНА ГРИГОРОВИЧА «ДЕМКО» родом з мого села одноліток. Він також навчався у Кременецькому медичному    училищі і був заарештований та вже засуджений. Я сказав  слідчому що про нього я мало знаю бо з ним не стикався. Він навчався тоді на першому курсі і жив в своїх родичів у Кременці. І справді, я майже з ним не спілкувався у училищі. В цей момент в кабінет зайшов якійсь лейтенант і сказав що Абрамова кличе начальник. Мене відпустили і охоронець повів в камеру. Прийшовши в камеру я полинув у спогади своєї повстанської діяльності.

« У перші дні березня 1944 року в наше село прибули військові більшовики і відразу розпочали наводити порядок. На другий день вже мали наших місцевих прислужників які вертілися коло них. В першу чергу розпочали в селі викликати молодих хлопців і чоловіків для відправки на фронт. Викликали мене, але у церковні книзі було написано коли я народився  і відпустили. Через тиждень розпочалися облави і підчас перестрілки загинув мій побратим, однокласник СКІБНІЦКИЙ АНАТОЛІЙ, станичний нашого села. Через тиждень мене призначили на його місце. Я ніяких його документів не мав, тому з самого початку мені прийшлося скласти облік членів нашої сільської організації ОУН. На кінець місяця квітня 1944 року було 37 членів ОУН, серед них вісім дівчат. Мені районний провід ОУН адресував грипси, а я робив свої і   хлопці розносили по селах».

Продовження буде.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

Comments are closed.