Для чого заарештували підлітків на Тернопільщині. Частина друга

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

 

ІВАНОВ АНТІН ДМИТРОВИЧ

«Був ранок і я почув як голосно на дворі почав гавкати наш малий собака. Через вікно тоді побачив, як до нас на двір увірвалася група енкаведистів і відразу почали йти до хати. Мені стало дуже цікаво, а кого вони хочуть зловити, адже до нас, до хати ніхто не тікав. Першою їх зустріла мама і запитала чого вони прийшли. Один з енкаведистів витягнув папір і запитав, чи тут проживає Іван Антін Дмитрович. А другий, який стояв коло нього і здивовано запитав читаючого:   «Он что рускій? Ведь Іванов, Петров, Михайлов ето нашиє, рускиє люді. Ведь я Іванов і сам я рускій. І что Іванов – бендеровец.” і на це запитання від старшого по званню отримав відповідь: “ Тут  все кто проживаєт в етом селе — бандеровци ілі бандеровкі”. Тоді я вийшов з кімнати і сказав, що я є Антін. Мама почувши це ще голосніше почала плакати і промовляти: “Він ще мала  дитина”. Та вони нікого не слухали і сказали мені одягнутися і що я заарештований та повинен йти з ними. Два інших енкаведисти сказали мамі, що будуть робити обшук, і чи не має у нас в хаті зброї,  забороненої літератури, листівок, чи не переховуються у нас бандити, чи не має у нас криївки? Все почали перевертати, лазили довго по горі, розвалили там комин, а один ще заліз в курник і там так вимастився в гній, що всі енкаведисти почали сміятися з нього. І що вони могли знайти? У мене нічого не було, ні зброї, ні забороненої  літератури, ні бандитів. Всього навсього у нас була пара книжок українською мовою і дві старі Біблії та стара газета. І ось одну книжку енкаведисти почали переглядати і там знайшли дві фотографії мого двоюрідного брата Петра Фотійовича Іванова ще в період Польської влади 1938 року, коли мені було тоді девять років. Він мене на фотографії тримає за руку, а сам з жовто-блакитною лєнточкою, а на другій, я у вишитій сорочці коло портрета Кобзаря в жовто-блакитній рамочці. Фото розмальоване напевно було  Петром кольоровими фарбами. Він мене дуже любив. Ось і ці дві фотографії і були вилучені. А мама плакала і почала мені в кошик на дорогу щось їсти складати. Та енкаведист сказав, що нічого не можна з собою брати, кроме одежі. Я переодягнувся і коли закінчився обшук, мене повели. Спочатку ми прийшли до сільської ради і там вже були наші хлопці мого віку. Тоді я зрозумів, що буду в  Почаївському енкаведе не сам. Але саме головне, я ніяк не міг зрозуміти чому мене заарештували, адже я зброї на маю, не воюю, від армії не тікав, бо ще малий, нічого не вкрав, не стріляв, проти влади не виступав. І за що? Думав, може перепутали, помилилися, вияснять все і відпустять додому.  Та ні. Відразу мене першого завели в кабінет до слідчого і почалося. Де зброя? Коли поступив в ОУН? Хто мене приймав? Які клички повстанські носив? З ким спілкувався? Кого я знаю з членів ОУН? Що для УПА збирав? Скільки грошей дав? Хліба, масла, зерна? Безліч питань? А відповідь одна, я перший раз про таке чую. І слідчий нічого не писав і коли я глянув на якісь листи, які лежали перед ним, то зрозумів, що це вже було написано все наперід, там вже були і мої відповіді на поставлені питання. Я дуже добре запамятав, як слідчий декілька разів мене запитав про Петлюка  Анатолія Микитовича. Так,  ми однолітки. Разом ми росли в селі Гніздичне, пасли разом корови, ходили в школу, гралися, часто зустрічалися, обмінювалися книгами. А його заарештували минулого року, допитували, катували і вбили. А потім пустили страшні брехливі слухи по селі      що сам себе застрілив. Туди під осінь минулого року в нашому селі була облава і шукали повстанців УПА. Його старший брат Петлюк Микола псевдо “Холодний”, “Червоний” був вбитий енкаведистом 17 березня 1945 року, а ще старший брат Михайло, псевдо “Ігор”, “Дикало”, був заарештований ще раніше 9 травня 1944 року і помер в тюрму. Тому Почаївські енкаведисти вирішили забити третього брата, напевне, щоб не помстився за своїх як виросте, зловили в селі серед білого дня  при людях, побили і кинули на грузову машину та повезли. А потім пустили чутки, що він сам себе забив. Ось і слідчий запитував мене що я спільного з ними мав, з “Пишним”. Так, я добре знав, що він був в ОУН, але зброї він не мав. Та слідчий декілька раз попід ряд запитав мені, а яку він зброю мені давав, коли і для чого? Але його заарештували минулого року, і допитували минулого року, і колиб він щось сказав то мене ще б минулого року заарештували за цю зборою і допитували. Я б вже давно був би засуджений, а так все це видумки слідчого. Адже йому треба шукати брехливим шляхом нові жертви. І вся придумана ця брехня тиждень тому. Я добре знаю, що повстанці мали одну кличку, а тут у мене аж три, виходить що я кожного місяця міняв в своєму селі кличку. Адже я перший раз тут у слідчого почув, що я “Вишня”, “Вірний”, “Сум” та ще зброю мав і патрони до неї. І для повстанців зібрав девять боханок хліба. Та саме головне обріз мені показали 28 квітня 1946 року, який буть то знайшли у мене в хліві.  Адже 25 квітня перерили в дома все і не знайшли нічого, а тепер знайшли і патрони ще знайшли. Напевне на другу ніч, місцеві сексоти-запрданці підкинули і тепер енкаведисти вже мали що вилучати. І слідчий тикав мені документи і кричав, що я тепер не відхрещуся, що я злочинець, і мене судитимуть по повному, що я злочинець ще з зброєю в руках, бандит ОУН-УПА.”

НАЗАРУК СТЕПАН МИХАЙЛОВИЧ.

 “Мене заарештували 25 квітня 1946 року. Я не можу забути цієї страшного дня, який змінив все моє життя. Ранок такий сонячний і мені здавалося, що цей день буде дуже чудовий. Я нічого поганого не думав і не передбачав, а любувався, як високо над  нашим селом вже кружляли бузьки. Їх було так багато, і я чум їх шум. І тут коло нашого двору зупинилися чужі озброєні люди, з ними представник з сільської ради. Він тоді голосно сказав: “Це він і є тут в себе на дворі, і шукати нам не треба”. До мене підійшли озброєні, як потім виявилося енкаведисти і запитали, чи я є НАЗАРУК СТЕПАН МИХАЙЛОВИЧ і повідомили мені, що я заарештований. Я нічого не міг зрозуміти і сказав, що я ще молодий, що йти мені в армію ще рано. А вони засміялися і сказали що я є ворог Радянського Союзу і тому я повинен сидіти в тюрмі. Тоді спочатку мене завели до хати і там щось почали писати, а потім все перевертати в хаті та в стодолі. Перевернули все сіно, солому, все в льосі перерили. Я спочатку подумав, що вони шукають батькові документи, бо він був засуджений і рік вже як бідолаха помер у тюрмі в місті Харкові. А засудили його совіти за те, що коли були німці, то він був в цей час старостою села.  НАЗАРУК МОЙСЕЙ МАРКОВИЧ. Мій батько загинув ще осінню 1944 року. Я зрозумів, що тепер прийшли за мною, батька забрали, брата забрала вбили і тепер моя черга. Мама так кричала, що не віддасть свого сина останнього. Ви нелюди, вже вбили мого старшого сина, чоловіка, а тепер все зрозумів. Мама ще два дні тому говорили, що за нами хтось підглядає у вечері, а це був наш сусід через декілька хат. Він тепер був у місцевих стрибках. А слідкував чи до нас хтось ходить, чи я у вечері вдома є, чи часом не втікаю кудись. Мене вже ворогом зробили. А батько і брат вже мертві. Що моя наступила черга сідати в тюрму?  Я справді дуже тоді злякався.”

СТЕЦЮК ГРИГОРІЙ ПАВЛЮК

“Мені тоді було пятнадцять років. Весна, прилетіли бузьки, а шпаки ще в кінці березня. Ще тоді зранку мама мені сказала, що я вже не маленький і повинен більше помагати по господарстві. Я саме починав снідати, а мама пішла до сусідів, як раптом у двері увірвалися озброєні енкаведисти. Однин із них запитів чи я є СТЕЦЮК ГРИГОРІЙ ПАВЛЮК. На його слова я відповів,  так і відразу почув, що мене треба заарештували. А в цей момент прибігла мама і погала кричати і накинулася на них. Один енкаведист вдарив її і вона впала. З носа у неї потекла кров. Тоді я не витерпів і став захищати маму. Та що я міг зробити проти озброєних, вгодованих чужих людей. Вони швидко схопили мене і притиснули до стіни, викрутили руки. Потім  звязали і повели до сільської ради, а мама бігла за мною плачучи Сусіди поховалися і виглядали за плотів та через вікна. Коли привели в сільську раду, то там мені погрожували, що ще буде одна стаття. Потім мені розказували, що тоді мама декілька раз мліла, та не одна вона, всі наші мами, а нас тоді заарештувало шестеро. Плакали вони і мліли. Адже у них забирали їхніх дітей на каторгу і за що? Знайшли ворогів? Не було вже кого судити в селі Гніздичне?”

СУКАЧ МАТВІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

 “Коли прийшли енкаведисти за мною до хати, то мене вдома у цей час не було. Я з самого ранку поїхав в поле і повіз гній разом з батьком. Коли ми поверталися в село, то вже люди нам в селі сказали, що у нас є повно енкаведистів щоб мене заарештувати. Я спочатку хотів тікати в ліс, перелякався, та потів вирішив їхати до дому. Подумав, що коли буду тікати, то почнуть вони стріляти, і ще влучать в мене. А я що, зброю маю, чи в УПА був? Ще малий і в армію мене ще не брали. Адже я мав тільки 16 років. То ні, коли приїхав з батьком до дому, то там вже все перевернули, всюди безлад, все розкидане, приступу немає.  Навіть подушки перевернули, навіть щось у мої ковдрі шукали. Мама казала, що зброю шукали. А я навіть ніколи не стріляв і не знав як стріляти. Почали мені щось питати, але я так і нічого не міг зрозуміти, бо сильно хвилювався. Все думав, за що, чому? А батько сказав, що це донощики все видумали на мене. Набрехали, щоб совіти мали багато роботи. Так мене тоді заарештували і повели в сільську раду, а мама плачучи бігла за метрів пятьдесят від мене і плакала. Тоді у хаті коли мене заарештовували було троє озброїних енкаведистів і черговий з сільської ради та три стрибки.  Я знав всіх, крім чужих енкаведистів. Сам арешт я не зміг тоді усвідомити. Все я  зрозумів аж на другий день, коли мене завели до слідчого.”

(ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ