Іван Поліщук з Тернопільщини присвятив свою молодість боротьбі за вільну Україну

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

ПРОТОКОЛ АРЕШТУ

30 квітня 1946 року   місто Кременець.

Я, старший оперуповноважений Кременецького РВ МДБ лейтенант КОМАРОВ переглянув матеріали про злочину діяльність ПОЛІЩУКА ІВАНА ТЕРЕНТІЙОВИЧА 1928 року народження, жителя села Голибіси  (Мирове)  Шумського району Тернопільської області, народжений в селянській сім’ї, українець, освіта 7 класів, студент 2-гого курсу Кременецького медичного училища, не судимий, не одружений, безпартійний.

ПОЛІЩУК ІВАН ТЕРЕНТІЙОВИЧ в період окупації німецькими фашистами території Радянського Союзу, а саме на території Західної України у 1943 році у віці 15-ти років поступив в антирадянську, злочинну організацію ОУН і отримав псевдо «Кандиба». Будучи членом антирадянської організації ОУН, передавав грипси в село Радишівка для членів УПА. В цей час в селі Голибіси постійно відвідував збори членів ОУН, де детально вивчав матеріали про український націоналізм та історію України і ознайомлювався з антирадянською літературою.

У час проходження фронту, активно збирав боєприпаси та зброю, а після проходження фронту у березні 1944 року був призначений станичним села Голибіси,  отримавши нове псевдо «Денис». З приходом радянської влади у селі постійно розповсюджував заборонену антирадянську літературу, яку отримував від обласного проводу ОУН. Також постійно, кожного тижня проводив у селі таємні збори членів ОУН і там виступав з антирадянськими контрреволюційними закликами проти радянської влади і закликав до створення Самостійної незалежної України. У 1945 році поступив у Кременецьке медичне училище, але зв’язок з ОУН –УПА не розірвав, а ще активніше почав працювати проти радянської влади. Постійно проводив зустрічі з членами банди ОУН-УПА та розповсюджував антирадянську літературу та поширював антидержавні листівки.

ПОСТАНОВИВ.

ПОЛІЩУКА ІВАНА ТЕРЕНТІЙОВИЧА, який проживає у селі Голибіси Шумського району Тернопільської області заарештувати.

Старший оперуповноважений Кременецького РВ МДБ лейтенант КОМАРОВ.

30 квітня о 13 00 годин у приміщені Кременецького медичного училища був заарештований при виході з навчального корпусу, а саме на перерві між заняттями ПОЛІЩУК ІВАН ТЕРЕНТІЙОВИЧ. У кабінеті заступника директора медичного училища був проведений обшук у нього, але нічого енкаведисти  не виявили. Там і повідомили йому про причину затримання. Після арешту його доставили у Кременецький РВ МДБ, де заставили  написати повну біографію і склад його родини. Так розпочалися перші допити, залякування, тортури. Напівголодного утримували у переповненій камері, де перебувало коло двадцяти молодих патріотів ОУН-УПА. Коли його розмістили у камері, то перший тиждень не викликали на допити, тим самим демонстрували як допитують других, а саме як катують, б’ють і утримують в нелюдських умовах молодих патріотів нашого краю. На допити викликали у ночі, а потім покалічених, скривавлених закидали в камери. Енкаведити хотіли, щоб молодий юнак, студент злякався і все розповів здавши своїх побратимів. Перший виклик відбувся 10 травня 1946 року. Ласкаво, з усмішкою на устах, з запрошенням присісти, слідчий ще вигукнув,  що майже перед ним молоденький юнак, який ні у чому не винуватий, а зробив невеличку помилку у дитинстві, яку швидко можна виправити і покаятися про те, що більше такого не повториться. І стане вірно служити радянській владі. Хотів таким шляхова завербувати у сексоти, щоб здавав своїх побратимів і потім повернутися у студентські лави та там винюхувати та доповідати в МДБ. Та не на того вони попали. ІВАН свій шлях вибрав ще тоді коли дав клятву на вірність ОУН у 1943 році і від неї не відійшов. Слідчий протоколу не оформляв, а більше двох годин переконував молодого хлопця, що все можна виправити, нічого страшного. головне правдиво признатися, а саме хто керував, хто давав вказівки і де вони знаходяться на даний час. Та не став на шлях зради, не здав свої однодумців. А слідчий не сварився і лагідно сказав щоб подумав у ночі, а завтра в день щоб прийняв правильне рішення і все тоді буде добре і буде вчитися дальше і батьків ніхто чіпати не буде і брата лишать у спокої; «Йди спати Івана, але прийми зважене рішення, таке щоб тоді і твоїм родичам було добре і спокійно».

Прийшовши в камеру тяжко було заснути, тісно, стогони, шепіт, тяжке повітря, голод мучили постійно. Івана не покидали думки. «Я один, а як признаюсь, то багатьох так затягнуть у катівню, і будуть мордувати. А хто тоді лишиться? Хто буде відстоювати нашу Україну. Ми всі вибирали цей шлях і зрадником я ніколи не буду. Нікого не здам, щоб там не було. Тяжко, але я витримаю все. Я хочу, щоб мої діти і внуки жили у Вільній Україні, розмовляли нашою мовою і я все зроблю для перемоги».  При таких думка Іван заснув аж на ранок. А в обід його знову покликали на допит. Ласкава усмішка слідчого і перше що він запитав, це який шлях вибрано. А Іван почав також з далека. Що в ОУН він не перебував, а це видумки чиїсь, бо вже не мають кого здавати, то роблять наклепи на мирних людей, завідують йому що вчиться. Слідчий ще раз усміхнувся і сказав що все знає, коли поступив в ОУН, чим займався, як зброю збирав, агітацією проти радянської влади здійснював, як антирадянські виступи здійснював. І це все правда. Бо таке не один сказав в селі. Так, сексотів в селі багато розвелося, подумав Іван. Вони були і за руського царя, за Польщі, за перших совітів і як німаки прийшли вислужувалися один з перед одного в поліції, і як у березні 1944 року коли знову  більшовики прийшли, тихенько вислужувалися і все доносили іправду і брехню. Це п’ята частина місцевих людей, покидьки і зрадники, а решта зціпивши зуби боролися за свою Волю. Слідчий почав злитися. То де зброя? став погрожувати, а потім декілька разів вдарив в лице і груди.  Так перші удари і перші болі. Але треба терпіти і терпіти.

 В камері майже всі побиті і покалічені. Мене відправили в камеру. Коли я зайшов, то на мене багато подивилося і стали співчувати. Я мовчав, бо знав що і серед нас тут в Кременецькій катівні є сексоти, які сидять тут, щоб щось вивідати  донести слідчому. То краще промовчати. Сил не має, як тяжко на душі. Холод, голод, страшна сирість, тяжке повітря і біль по всьому тілі. За що? І хто так знущається? А в дома батьки і брат так за мене переживають.

Мама Івана взнавши на другий день, що син у тюрмі в Кременці, прийшла з пакуночком їжі. Бідна вистояла під тюремною брамою цілий день  і дарма, навіть говорити черговий не захотів. А вона не одна там була. Таких матусь з сльозами на очах, були там десятками. Тільки у декількох взяли пакунки з їжею та одежею, щоб могли переодягнутися. І пізно у вечері пішла плачучи до свого села і переживаючи за свого синочка Івана.  Так через день навідувався то батько, то брат, і все без успіху. Стояли плакали, а черговий промовляв « що нельзя, приходітє поже». І тільки через дві неділі забрали одежу і їжу. А у вечері відділи старий спідній  одяг. Його мама гіркими сльозами плакала, коли побачила на одежі криваві плями. З тяжкою тугою пішла вона до села.

А Івана почали тягати на допити кожного вечора. Протоколів так і не писали, бо не признавався. А після тяжких, мученицьких допитів постійно перед очима у нього пробігав період визвольної боротьби за Незалежну Україну, спогади і спогади. Чи правильно вибраний шлях? Так, правильний. Я не хочу бути рабом чужинців, і не хочу щоб мої діти і внуки були рабами. Я хочу жити вільно і буду боротися, щоб мої діти і внуки жили у своїй вільній держав.  Він у своїй камері вже знав багатьох. Тут були молоді хлопці з Лановець, Вишнівця, Почаєва, Кременеця. З Почаєва був Василь з яким він зустрічався ще у осінь 1943 року. Він з ним тільки умовно привіталися, але не розмовляли, бо там в камері можливі сексоти. Цих сексотів також викликали на допити навіть по декілька разів на день і вони вже доповідали слідчим про встановлені дані. Вони дуже вміло і артистично грали замучених, побитих і голодних арештантів.

Після довгих допитів слідчим, коли Іван повертався в камеру серед ночі, то довго не міг заснути. Все думки і думки не могли його полишити. Він згадував кожну хвилину свого перебування в ОУН, про які  навіть при тяжких тортурах в Кременецькій катівні слідчому  не розказував.

«В ОУН, а саме в молодіжне товариство «Юнаки» я поступив у п’ятнадцятилітньому віці, в літку 1943 року.  Саме тоді в нашому селі було організоване це товариство, яке підпорядковувалося районному проводу ОУН. перші зібрання проводилися у хаті СКІБНІЦКОГО АНАТОЛІЯ. Це мій товариш, однокласник. Ми з ним навчалися  у школі в Шумську. Він ще у школі любив читати історичні книги про Україну і дуже цікаво нам розповідав. Я часто у нього брав ці книжки про козацтво, про те як російські солдати  та польська влада намагалися сотнями років загарбати нашу землю. Одного вечора він прийшов до мене в хату і запитав чи не хочу я ходити до нього і вивчати історію України. Він сказав що там будуть хлопці і дівчата нашого віку. Я погодився і в неділю під вечір прийшов до нього. Там вже було коло десяти моїх однолітків. Тоді АНАТОЛІЙ почав голосно читати нам і коментувати історію України. Нам було дуже цікаво це слухати. Так ми займалися майже три години. Після закінчення він сказав що наступний раз буде знову у неділю, а мені сказав залишитись. Він підійшов до мене, усміхнувся і запитав чи сподобалося мені і що тут збираються члени молодіжної організації «Юнаки», і якщо я хочу, то можу поступити в цю організацію.  Ще сказав що при вступі в «Юнаки» всі стають членами ОУН.  Я не задумуючись дав згоду і вважав що вже сьогодні буду членом ОУН. Але АНАТОЛІЙ повідомив, що мені треба підготуватися, вивчити статут організації і урочисто дати клятву. А приймати мене будуть урочисто. Через дві неділі я став членом молодіжного товариства «Юнаки» і отримав кличку «Кандиба».  Так розпочалася моя діяльність в ОУН з п’ятнадцятирічного віку. Ми кожної неділі і в святкові дні під вечір постійно збиралися у хаті АНАТОЛІЯ і вивчали історію України, статут ОУН, розглядали різні націоналістичні питання. через місяць нам почали давати різні обов’язки. Я став носити грипси для членів ОУН в сусідні села. У молодіжній організації в нашому селі Голибіси перебували: хлопці – ПОЛІЩУК ОЛЕКСІЙ АФАНАСІЙОВИЧ – «ХМУРИЙ», РУДЮК ЛЕОНІД ІВАНОВИЧ –  «НІЧНИЙ», ШВЕЦЬ ІВАН МЕФОДІЙОВИЧ – «ЛІСНИЙ», ТКАЧУК АНАТОЛІЙ СТЕПАНОВИЧ – «МУДРИЙ», БАБІЙ АФАНАСІЙ ПАВЛОВИЧ – « ГОСТРИЙ», СКІБНІЦКИЙ АНАТОЛІЙ ПАВЛОВИЧ – «ЧАЙЧЕНКО», ПОЛІЩУК ФАТІМ АФАНАСІЙОВИЧ – «БЕРЕЗА» ТКАЧУК КІНДРАТ ТРОХИМОВИЧ – «ГРІМ», ТКАЧУК МИТРОФАН ГРИГОРОВИЧ – «ДЕМКО», МАТВІЙЧКУ ПЕТРО ГРИГОРОВИЧ – «КРИГА».  І дівчата: СКІБНІЦЬКА НАТАЛЯ ЙОСИПІВНА – «ЧЕРЕМШИНА», СКІБНІЦКА НІНА ТИМОФІЇВНА –  « ХОЛОДНА», БАБВЙ ЛЮБА МИКОЛАЇВНА – «ОЛЯ», СЕМЕНЮК НАТАЛЯ ЙОСИПІВНА – « БУЙНА», СКІБНІЦКА КАЛИНА ЛУКІВНА – МИЛА».

Так ми навчалися два місяці а у серпні у нас розпочалися військові заняття. Нас розпочав навчати ФЕДОРЧУК ЯКІВ ІВАНОВИЧ – «ДУБ». Він на початку літа проходив військовий вишкіл у Дубинських лісах цілий місяць. А тепер почав вчити нас.  В нашому селі «ДУБ» навчав коло двадцяти  молодих хлопців з нашого села. Ми вчилися марширувати, володіти зброєю, вміти маскуватися, повзти, займати вигідні військові позиції, а саме головне вчилися вести рукопашний бій.

(Продовження буде).

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ