Методом побоїв і катувань до втрати свідомості вербували в агенти МДБ на Тернопільщині. Протокол допиту Петра Сухоцького. Частина третя

Протокол допиту Петра Васильовича Сохацького

 Р 31. Справа ч.: 12/48 Р-н В. Дедеркали Сохацький Петро а/в РО МГБ – “Мартинюк – Дуб”.

Місто  Крем’янець. Дня 15.8.1948 р.

«Сорокін сказав мені сісти і нічого не питаючи, щось писав з 10 хв. Опісля спитав, якої я національності, якої надіональності батько,  мати, дід по батькові і по матері. Я відповів, що батьків батько був поляк, а матері українець, батьки українці. Тоді питав, чи я був суджений. Я відповів, що ні. Це саме питав про батька. Я дав таку саму відповідь, бо батько не був суджений. Про батька татового також питав, але я відповів, що не знаю. Про молодшого братка (маминого батька), але я сказав, що не був суджений. Тут він спитав, як я знаю про батька материного, а не знаю про батька татового. Я відповів, що мама розказувала, що це за цара можна було держати рушниці тільки не судженим, і мій дід по матері держав рушницю. Опісля спитав, з котрого року, відповів, що з 1925, з якого батько – 1893, мати – 1897 рр. Скільки землі – 2,70 га, а 0,50 га наділили радвлада, яка забудова – хата і обора  оббита досками, що є з худоби – кінь, корова, ялівка, 5 овець, свиня, чи є плуг і віз – плуга і воза нема, а є борони і 2 колка, питав куди хата дверима обернена, я відповів, що на схід, питав, чим покрита, – я відповів, що черепицею, питав чи руда чи побілена черепиця, я відповів, що побілена, опісля вписав ще 8 вуликів пасіки, списав дерева (5 дубів, яблуні, груші, вишні), питав, яка площа під забудовою, чи рівна, чи горбчата – я відповів, що рівна. Це все він списав правдоподібно в якомусь зошиті (були лінійки) і сказав підписати, що я і зробив. Після того прочитав мені якусь статтю з конституції (здається 54) й сказав, що мене чекає за все це 25 років тюрми. Крім цього сказав, що батьки будуть вивезені на Сибір, а господарство сконфіскують. Я мовчав. По хвилині сказав, що як я погоджусь видати тих повстанців, що в мене скривалися, то простить мені мою провину, буду жити вдома і батьки будуть на місці. Я погодився і підписав підписку псевдом “Дуб”. Крім цього змінив своє прізвище на Мартинюк. Коли погодився, він сказав, що відпустить мене додому, де я повинен показатися першого дня людям і говорити, що втік. Опісля на якийсь час вийти до знайомих людей в дальші села, але не родини, бо в усіх дядьків і тіток буде шукати, щоб люди дійсно подумали, що я втік. Там треба скриватись, бо про мою втечу більше ніхто не буде знати, отже, щоб не зловили більшовики з іншого району, які про цю справу більше нічого не будуть знати. Коли б часом зловили, то тоді вони обов’язково повідомлять цей район, або відставлять мене і тоді справу знову налагодиться, але це вже буде погано, бо другий раз вже втекти не можна, бо люди не повірять. Отже прийти додому, сказати батькам і знакомим, що втік і тоді скриватися. При цьому сказав, щоб нікому не говорити про те, що мене пустили та які завдання дав, бо як розкажу, то тоді мене засудять на 25 років, родину вивезуть і т.п. Спочатку скриватися по дальших  селах, бо на Заваллі будуть крутитися більшовики і шукати за мною, щоб підтвердити все це в очах людей, а опісля перестануть і тоді можна буде крутитися ближче дому та шукати за нач. району і цими повстанцями, що я їх знаю. Коли їх відшукаю, повинен говорити, що втік з тюрми, що тепер скриваюся, що мені дуже біда, бо не маю як скриватися, не маю що їсти, в чому ходити, де перебувати, що боюся, щоб не попасти до рук більшовиків ще раз… словом говорити так, щоб прийняли до себе. А прийняти повинні, бо через них мене арештували. Коли вже приймуть мене до себе, тоді старатися все запримічувати – де найбільше перебувають, де харчі тримають, до кого в яких селах заходять. Тоді треба його про все повідомити запискою. Тоді я спитав, як я повідомлю, коли буду разом з ними, вони мене не відпустять в район. Він тоді відповів, що дасть мені ще до помочі одного працівника. Я дальше мовчав, а він говорив. Казав, що на те, щоб відшукати повстанців і піти до них, дає мені час до нового року, тобто до 1.І.1947 р. Цього дня повинен повідомити його, як мається справа, а тоді він дальше скаже, що робити. За цей час старатися все запримічувати, щоб опісля повідомити, але записок не писати. Дальше говорив, що як вже буду в рядах повстанців, тоді мені буде їх легко видати. Прослідити, де вони найбільше перебувають, довідатися точно де будуть в даний день, відлучитися по якійсь причині і повідомити його, а він їх зліквідує. За цю роботу обіцяв ще раз подарувати мені мою провину, за яку належиться не менше, як 25 р. тюрми, та дати ще нагороду 5000 карб. Крім цього обіцяв платити кожного місяця по 20 карб., як буду добре робити, то навіть 50 карб. Коли закінчив це все, спитав ще раз чи я погоджуюся на це все. Я відповів, що погоджуюся. Тоді він сказав, щоб заждати тут, а він зараз прийде і вийшов з кабінету. Прийшов назад за 30 хв., але не сам, а зі Стельмащуком Петром. Прийшовши до кабінету, попросив Стельмащука Петра сісти і сказав, що ми будемо разом працювати. Я повинен робити свою роботу, й писати записки та передавати до Стельмащука, коли він буде вдома, а він повинен передавати Сорокіну та привозити від Сорокіна до мене. При цьому зазначив, що першу записку я повинен, чи побачу, чи не побачу повстанців, написати і передати до Сорокіна Стельмащуком після 1.І.1947 р. Тоді він напише, що далі робити. На цьому він закінчив говорити, встав, і сказав, щоб іти за ним. Ми всі разом вийшли з кімнати, Стельмащук пішов уперед, а я зі Сорокіним задержалися, а опісля він відвів мене за браму будинка РО МГБ і сказав, що коли прийду додому, то розказати родичам, що з тюрми мене не звільнили, а втік з двоповерхового дому тюрми. Переліз  через вікно, опісля спустився на землю по рурі для скапу дощу, тут рачки переліз через коридор, на якому якраз в цей момент не було вартового, бо напевно пішов змінятися, зайшов до кльозету, тут роздивився, а тому що не було нікого на подвірю, по дверях виліз на дах, тут переліз через мур і пішов в поле. Полями добився додому. Було вже надранком. Вийшовши з міста я подався полями між Загайцями а Шумбаром додому. Прийшовши додому приблизно о 7 год. дуже змордований та побитий ледве держався на ногах. Вдома я сказав, що втік з тюрми. Крім цього мене бачив сусідній хлопець років 10 Левчук Бора, Шевчук Микола і Голюк Христон, який був в мене. Коли я це розказав батькам, вони полякалися, та рішили втікати з дому, бо коли прийдуть шукати за мною, то можуть знайти криївку і тоді для них буде біда. Я сказав, що хай роблять як знають, а сам сказав мамі, щоб завела мене до Дзвинячої, Вишнівецького р-ну, до свояків, де я перебуду якийсь час. Мама зібралася і по двох годинах ми вибралися туди. Подорозі заїхав у с. Кунинець, Вишнівецький р-н, до тітки Бадовської Ксеньки, щоб її відвідати. Її розказав про своє “горе”, що втік з МГБ й говорив, що їду до Дзвинячої, щоб там у свояків перебути якийсь час. Вона не сказала на це нічого, лише жалувала. В неї я не міг бути, бо вона боялася, щоб не приїхали большевики, бо то свояки. Казала, що може пізніше, як трохи успокоїться, а то зараз можуть дуже товктися за мною. Тут побув з годину часу й дальше подався у с. Дзвиняча. 

Тут зайшли ми до свояків (прізвища не знаю, дуже далека родина. В хаті є стара мати років около 50, син Трохим около 30 і дочка Тодоська років около 20. Один син ще на Сибірі, а Трохим вернувся по хворобі, обидва скривалися й зловлені в 1944 р.). Отже я залишився в цієї родини, а мама пішла назад додому. В цих свояків я пробув тиждень часу. За цей час не робив нічого. Тут я вдійсності скривався, бо боявся, щоб не зловили мене більшовики з Вишнівецького р-ну. Видер собі діру в соломі в стодолі і там сидів. Часом виходив також на поле, але мало. Більше перебував при хаті. З Дзвинячої пішов у В. Кунинець до згаданої вище тітки Ксеньки. Тут я довідався, що вдома товчуться за мною більшовики, а третього дня приходили також до неї і шукали, але за ким і за чим не говорили. Після цього вже не були. Я залишився в тітки і переховувася в густих корчах ліщини. Вдень не ходив нікуди. Вночі також не ходив нікуди, тільки перебував у хаті тітки і то рідко, бо вона боялася. Так я перебував тиждень часу. По тижневі тітка завела мене до своїх сусідів Мотрі, чоловік її покинув, в хаті є ще дві дочки: Віра – ходила до 2 кл. і  Паранька з 1930 р. Тут я пробув місяць часу. Не бачив мене ніхто. Її я лише засіяв жито (перебірався в жіноче обрання). Від Мотрі не знаю з якої причини я перейшов до маминої двоюрідної сестри Віри (є чоловік Олександер і троє дітей: Маруся – около 10 років, Мішка років 5-6, і одне в колисці). В цього Олександра я пробув два тижні. Був я в нього за рекомендацією тітки Ксеньки. Тут я також скривався. Весь час сидів вдень на горі. Від Олександра я пішов до свого свояка (мамин двоюрідний брат) Бадовський Петро на Горанському хуторі (живе на фільварку панському). Там я жив також з тиждень часу. Туди ніхто так не заходив, а як заходив, то сходив з очей. Від Бадовського я перейшов до Панчука Трохима на Корчунок (до Горанки), в якого вже не скривався стисло. Йому я вже помагав робити дещо на господарстві. З ними я був знакомий по цьому, що його дочка була замужня в сусідстві мене й добре мене знала. В нього я пробув около 3-ох тижнів. Від Панчука я перейшов у Каменщину. Тут я мав знакомого хлопця з школи МТС й при його помочі скривався в корчах (грабина і ліщина). Харчувався в нього. Тут пробув около тижня часу й тоді пішов на Жолобецький хутір до Маньки здається Бондарчук (чоловік вбитий на фронті в ЧА, є ще дочка Ганя – 1 р.). Маньку я знав ще з перебування вдома. Це недалеко від Завалля (2 кілометри). Від Маньки я перейшов до Сашка на цьому самому хуторі (прізвища не знаю). З ним я познакомився через Маньку краще, а крім цього був знакомий ще з дому, бо гнав один раз в нього самогонку. Тут вже не скривався. Помагав їм робити дещо на господарстві і за це вони мене держали. Перебуваючи тут, я заходив вже до деяких сусідів і між іншим до Гриця Ласюка, який перебував вдома (він взагалі не скривався). До нього я заходив, як до свого давнього товариша (він з 1930 р.). Був тут приблизно з місяць часу. З Жолобецьких хуторів я перейшов на Фільварецький хутір до Левчука Степана. З ним я був добре знакомий тому, що брат його Петро жив на Заваллі, а Степан часто до нього приходив і я з ним стрічався. В Степана я конспірувався, перебував найбільше в стодолі та помагав йому молотити. В нього я вже був аж до 20 січня 1947 р. В нього я був настільки зайнятий роботою, а до того ніде не стрічався з повстанцями, що спізнився з написанням записки до Сорокіна. Першу записку я написав 20 січня 1947 р., перебуваючи на горі, бо хтось тоді був прийшов з чужих людей, а чужим не показувався. Записка була такого змісту: 

 “ – Листівка – Листівка, числа 20 січня 1947 р. одержати нач. НКГБ. Ті всі накази, що ви мені давали, і те все, що ви казали досліджувати не виконано, бо переховувався на дальших хуторах й нікого з бандерівців не бачив. За той час я був в селах: Дзвиняча, В. Кунинець, Горанський хутір, на хут. Корчунку, Каменщині, і на Жолобецьких хуторах коло Вишнівецької шосе. Я старався виконати ваші завдання й дальше буду старатися виконувати, але нічого не помітив, і тому не виконав. Мартинюк – Дуб”.

 Ці записки писав на будь-якому куску паперу, який завивав в інший кусок і заклеював (бараболею, тістом, а часом і так). Адреси не давав жодної, бо Стельмащук знав для кого це і від кого. Цю записку я особисто заніс до Стельмащука Петра ще цього дня й вручив йому. Це було якесь свято чи неділя і він був вдома. При зустрічі Стельмащук питав, по яких я хуторах ходив, чи був у кого свояків у Кунинці, питав як мені живеться, чи стрічався з повстанцями, чи не бачив до кого вони заходять і т.п. Я відповідав, як було. Я також розпитував його про новини й довідався, що Свірідов, про якого я свого часу говорив у цьому протоколі, дістав підвищення військового чину – з капітана його піднесли до майора. Більше не пригадую нічого цікавого. Крім цього я тоді питався ще Стельмащука коли до нього довідатися, але він відповів, що сам не знає коли буде, отже треба довідуватися кожної неділі. На цьому ми розійшлися. Залишивши записку в Стельмащука, я пішов на Кушлинський хутір до Вітенка Івана. З ним я був знакомий з того, що як був у районі в 44 р. в школі допризовників, то його син Степан (пішов тоді в ЧА) був там також, і батько приїжджав часто до нього та привозив харчі. До нього я пішов з ціллю дещо довідатися, бо уважав, що до нього повинні приходити повстанці. Живе на хуторі, багатий, а до того ще й на такому доброму місці. До нього я прийшов, як такий що скривається від більшовиків і просився, щоб перебути в нього деякий час, а при цьому обіцяв помагати дещо йому робити. Він погодився й я в нього перебував як східняк, протягом тижня часу, а то й більше. Під час цього одного вечора, коли в хаті ще світилося, до нього до хати зайшло 4-ох озброєних людей. Вони говорили по-руськи. Розпитували, яка сім’я, хто такий я і т.п., а опісля викликали господаря надвір і щось з ним говорили. Коли він вернувся, я, щоб його підійти сказав, що дуже злякався, думав, що вже може заберуть мене і т.п. Він тоді сказав мені, що не було чого боятися, бо це були не більшовики, а повстанці, при цьому просив, щоб нікому не казати.  Більше він про них не говорив нічого, а я не допитувався, щоб не кинути на себе підозріння. Куди вони пішли, я також не бачив, бо в хаті була сім’я і я не міг дивитися через вікно. Від Вітенка я пішов до Бадовського П., в якого пробув до другої неділі. Від нього пішов до Стельмащука, бо сподівався записки від Сорокіна.»

Продовження буде.

СТАТТЮ ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ  КРИВОКУЛЬСЬКИЙ