Методом побоїв і катувань до втрати свідомості вербували в агенти МДБ на Тернопільщині. Протокол допиту Петра Сухоцького

Протокол допиту Петра Васильовича Сохацького

 Р 31. Справа ч.: 12/48 Р-н В. Дедеркали Сохацький Петро а/в РО МГБ – “Мартинюк – Дуб”.

Місто  Крем’янець. Дня 15.8.1948 р.

 ПРОТОКОЛ ДОПИТУ. Сохацький Петро, син Василя і Василіни Бадовської, народився  14.10.1925 р. в с. В. Фільварки (хут. Завалля), В. Дедеркальського р-ну, Тернопільської обл., 5 кл. нар. школи, рільник, невійськовий, нежонатий. а/в РО МГБ від серпня 1946 р. під псевдом “Мартинюк – Дуб”.

« Я, Сохацький Петро, син Василя і Василіни Бадовської, ур. 14.10.1925 р. в с. В. Фільварки, В. Дедеркальського р-ну, Тернопільської обл. Змалку жив при батьках, коли почав ходити до школи, пас худобу вдома. В 1936 р. почав ходити до школи в родинному селі й до 1939 р. скінчив 3 кл. нар. школи. З приходом большевиків у 1939 р. знову поступив до школи й став ходити дальше до 3 кл. По двох роках, тобто в 1941 р. скінчив 4 кл. Вибух німецько-більшовицької війни перервав моє навчання. Я став помагати батькам на господарстві. Опісля відчинили школу в Крем’янці і прийняли мене до 5 кл. Однак мені не довелося скінчити того класу, бо німці восени засипали шкільний будинок збіжжям, а науку перервали. Тут я перебував на квартирі у Пилипчука Йосипа з Крем’янця. Вернувшись додому, я став господарити з батьком на власній господарці, яка числила 2,74 га землі і сільськогосподарський реманент. Крім цього з приходом большевиків ще в 1939 р. дали нам  ще 0,50 га землі. На господарстві я був до кінця німецької окупації. До жодних гуртків, ні політичних організацій не належав. Коли в березні 1944 р. моє село окупували більшовики, я жив удома. Однак скоро мій рік почали мобілізувати до ЧА, отже мені треба було йти на фронт. Щоб не йти в ЧА я записався в с/раді з 1927 р. народження й після цього жив вдома на господарстві. Ніхто мене не зачіпав, бо я був дуже малого росту та молодo виглядав. Так жив я до того часу, поки не почали мобілізувати до ЧА 1927 рік. 2 чи 3 травня оголосили, щоб усі з 1927 р. народження голосилися в р-н на воєнкомат. Я з однорічними свого села пішов у район. Всіх нас голова с/ради і з району якісь військові (2-ох) привезли в воєнкомат, де до нас вийшов воєнком капітан Свірідов і сказав, що всі повинні закінчити 5 кл. школи. Після цього нас розвели військові по господарях на квартири. Нас 4-ох Фільварецьких (Шевчук Оксентій з 1924 року народження, Шевчук Альоша з 1922 р. народження, Бондарчук Мішка з 1925 р. народження) завели на квартиру до Сидора (прізвища не пригадую, хата на північ від школи може 20 метрів, здається його звали Гуменюк, там був ще хлопець Коля, здається Сидорової жінки сестри). В цього господаря ми перебували на квартирі около 2 тижні. За цей час ми ходили до школи. Найперш вчили читання та писання. Крім цього приходив Катасоков та розказував історію СССР. Вчили нас 2 учительки (одна з них Гуменюк). Навчання відбувалося в саду. Всіх нас було около 50 осіб з цілого р-ну. По 2-ох тижнях я змінив квартиру. Від Сидора я пішов до зав. гарбарні Стельмащука Петра, який мав у сусідстві моїх батьків господарство й жінку та їздив туди по продукти та заразом привозив і мені. По місяцеві часу навчання в цій школі нас брали під комісію (лікарську), яку перепроваджував воєнкомат. На цій комісії бадали стан здоров’я, міряли ріст та важили. Після комісії відпустили назад на квартири, записавши це все, включно з прізвищем в книзі. Перейшовши комісію я дальше разом зо всіма ходив до школи. Дальше нас вчили те саме – грамоти, бо говорили що неграмотні люди не можуть бути добрими “совєтськими” людьми. Повчивши нас ще два тижні, в тому часі (може 3-4 дні після комісії) видали “Приписное Свидетельство”, в якому зазначувалося, що я маю на рік часу відстрочки (інші не мали, мав таке ще тільки Дзьоба з Шкроботівки, і ще один, але не пригадую його). Відстрочку нам дали на тій підставі, що ми не мали цілковитого зросту та ваги (я мав 144 см висоти, та 45 кг ваги).  Останнього дня перед тим, як мали нас відпускати, прийшов кап. Свірідов і сказав, що відпускає додому, а першого вересня, щоб знову зголосилися на воєнкомат. Ми відійшли додому. Вдома я господарив. Скоро почалися жнива, й я помагав батькам збирати хліб. Так я працював на господарстві аж до 10 вересня. 1-го вересня я не йшов, бо мав відстрочку, але прийшла записка, а за нею ще одна, в яких писалося, щоб обов’язково зголоситися на воєнкомат. 10 вересня я пішов на воєнкомат. Там мене питали, чому не явився 1-го вересня, але я відповів, що маю відстрочку на цілий рік і тому не явився, при цьому показав посвідку. На це вони сказали (нач. Нєгодяєв), що з часом відпустять, а зараз покликаємо всіх. Після цього відвели до клуні, яка була 400 м. в північному напрямі. Там я застав хлопців, які вчилися зі мною і нових, всіх 150 осіб. В цій клуні ми квартирували, властиво ночували два тижні. За цей час учили нас військових вправ та воєнізації (вивчали склад кріса, автомата, боєві позиції). На цьому вишколі нас держали два тижні, а тоді відправляли до армії. Перед тим була ще комісія, яка після провірки оставляла таких, що хворіли, скалічіли або мали відстрочку. Таких оставили 18 осіб, в тому числі і мене. Отже сильніших відставили в армію, а нас слабших держали дальше в районі, та обучали. Тоді я почав старатися, щоб виробити собі безстрочний документ. В цій справі звернувся до Стельмащука. При його помочі мені видали безстрочний документ. За те, я дав йому 2 л. самогонки та трохи – около 2 кг сала). Він добре знався з усіма цими начальниками і вони його послухали. Після одержання цього документу мене відпустили додому. Вдома я пробув до місяця грудня 1944 р. За цей час працював на господарстві і більше нічим не займався. В м-ці грудні я пішов до роботи в район, де вчився в шевській артілі шити чоботи. Пішов я з власної охоти, щоб навчитися шити чоботи. В артілі я пробув до половини березня 1945 р. Там я навчився за цей час тільки дечого, пришивати передки, підбивати золівки і т.п. В цьому часі я звільнився з артілі і знову вернувся додому. Додому вернувся тому, що треба було старому (55 років) батькові помагати в господарстві. Вдома я довго не пробув, бо цієї весни були дуже облави, й більшовики часто забирали молодих хлопців, без огляду на це чи мав документи, чи ні. Щоб цього оминути, я рішив піти в Крем’янець до школи МТС. Наприкінці квітня я знаходився в МТС. Був на квартирі у знакомого Пилипчука Йосипа зі Семеном Захаровичем. Крім цього, я запізнався ще з Ромашевським Петром з Каменщини, Сергієм з  Каменщини (прізвища не знаю), Зубком Кузьмою (Семенів сусід). Всіх нас в цій школі було коло 80 осіб – були з різних районів Тернопільської обл., не пригадую. Вчили нас частини трактора. В цій школі я побув два тижні й виписався та пішов додому. Зі школи пішов тому, що батьки старі, була робота на господарстві і їм треба було помочі. Крім цього, вже більшовики були трохи притихли і я не мав дуже чого так боятися, бо мав документ. За науку не платили нічого. Вернувшись додому, помагав батькові при праці на господарстві. В цей час були досить поширені в нас рухи повстанців. До мене вони не заходили, але я чув, що були бої, вони гинули і били більшовиків – словом кругом були повстанчі рухи. В місяці серпні повстанці прийшли одної ночі до нас. З них я не знав нікого, були самі чужі, але їх познакомив з нашою хатою Вікентій Барановський (сусід). З того часу вони почали приходити до нас частіше. По якомусь часі я довідався про їх псевда, це були: Довгий, Старикашка, Гірняк, комендант (не знаю псевда, молодий, чорнявий), Яворина (правдоподібно походив з Тетильковець). З часом вони познакомилися з нашою хатою добре й тоді по рекомендації Вікентого викопали в нас криївку на подвірю. Вхід був спочатку на середині хліва, а опісля, як прийшов з ними Гонта (нач. району) переробили з порога. В цей час вже Яворини не було, й вони казали, щоб сказати йому, що криївка завалилася. З того часу повстанці перебували в нас частіше. Так було до Спаса 1946 р. За цей час я пізнав ще 3 повстанців: Вороного, Василя і Дем’яна. Був ще один раз якийсь начальник, але я його не знаю, бо він був тільки один раз (низького росту, чорнявий, повний на лиці). В середу перед Спасом, коли я вже спав, недалеко від нас почалася стрілянина. На другий день я довідався, що в саду Шевчука Вас. була більшовицька засідка, на яку попали повстанці, була стрілянина, але жертв не було. Крім цього, по хуторах сильно почали лазити більшовики. Я, щоб не бути їм на очах, пішов пасти коні, а в п’ятницю пішов з дому до тітки в В. Кунинець, Вадовської Ксеньки. Там побув до суботи й пішов до Шпиколос до Голюка Хрестона, який держить замужем мою двоюрідну сестру. До нього я пішов тому, бо в нього були мої коні, а в нього не було де пасти, отже я хотів забрати їх додому. В Хрестона я задержався до неділі й у неділю около 10 год. вечора туди приїхали з батьком більшовики й арештували мене. Від Хрестона мене відправили в Тетильківці, де стояв гарнізон і посадили в льох. В льоху я застав арештованих зі Завалля: Шевчук Маньку, Шевчук Ксенька, і Шевчук Тодоська та Жураковського Івана. Коли мене кинули  туди, Тодоська розпитувала, як я сюди попав. Я сказав її все, як було. Більше жодних розмов не було й ми ждали ранку. Рано о 7 год. мене викликали надвір. Викликав якийсь солдат і завів до комори цього будинку, де стояв гарнізон. Там я застав того начальника, що мене арештував, який сидів за столом, та ще 5-7 чоловік незнакомих військових. Коли я прийшов туди, цей спитав, як моє прізвище, ім’я та по-батькові, а опісля став питати, чи в мене є автомат. Я відповів, що в мене автомата нема (в дійсності в мене автомата не було). Тоді він підійшов до мене й вдарив кулаком у голову. Після цього, мене взяли між себе ці, що тут були й так перекидаючи штовхали мене кулаками так довго, поки я не впав на землю. Коли я впав на землю, тоді вони почали підкидати мене нісками один до одного, як м’ячем так довго, поки був при пам’яті. Коли вже стратив пам’ять, відлили мене водою, й ці, що били порозходилися, а я залишився лише з тим начальником (мол. Л-т, без шапки) і він почав мене питати дальше, чи маю автомат та чи признаюся. Я дальше твердив, що в мене автомата не було і нема. Тоді він сказав, що Іван йому говорив, що бачив як я ще з трьома озброєними біг у ту ніч, як була засідка, коло його хати з автоматом в напрямі с. Горянки й він ще навіть говорив зі мною. Я сказав, щоб привів Івана, бо він говорить неправду. Цей сказав дижурному, щоб привів Івана. Коли дижурний привів Івана Жураковського, мол. Л-т сказав до нього, щоб він розказав, як це було. Іван опустивши голову до низу, сказав, що коли началася вночі стрілянина і почали кидати ракети, він вийшов з хати, щоб не загорілася, і сів на порозі й бачив як долиною в напрямі Горянки втікало 4-ох озброєних. Як прилетіли до нього, він пізнав мене з автоматом, Сапігу Лукіяна зі Завалля і Романюка Володьку та одного чужого. Тоді спитав: “Ти куди, Петька?”, а я будьто відповів: “Дамой!”. Коли Іван це сказав, відпровадили його назад у льох, а мене почали допитувати дальше. Зараз сказав, щоб стати на долівці на руках і так держав мене около 2-ох годин і питав, чи признаюся, що в мене є автомат. Я за цей час кілька разів зімлів, після чого він відливав мене водою, й дальше держав в такій позиції та питав чи признаюся де автомат. Десь около 8-8,30 хв. мені сказав, що прийшов батько по коня, але тому, що я не признаюсь не віддадуть йому коня. Я відповів, що не маю до чого признаватися, бо Іван бреше, що в мене є автомат. (Але батькові коня віддали – 12 год.). Тоді прийшов якийсь солдат (дуже катував) і за те, що я добре не лежав, вдарив мене чоботом у спину та так сильно, що я стратив притомність. Після цього мене відлили водою, але вже не питали і відвели в льох. Тоді по черзі покликали цих жінок на допит. Були коротко. Питали їх, чи бачили тих повстанців. Стара говорила, що давала їм їсти, а дочки про це нічого не знали. Тут я, стогнучи, спитав Івана, навіщо він на мене брехню говорить. Він на це не обізвався, а Тодоська сказала, щоб я мовчав і не зачіпав його (бо щоб не було гірше). Десь після години мене знову викликали надвір. Разом зі мною викликали також Івана. Тим разом вже не брали на допити, а посадили за стіл на подвірю (там був), вгощали чаєм, сухою рибою та булкою. Там були тільки солдати. При цьому заскакували мене різними словами, та агітували, щоб признатися, бо за це мені нічого не буде. Там питали також Івана ще, чи в мене дійсно є автомат. Він сказав, що бачив дійсно, отже мусить бути. Однак я не признався, бо не мав до чого. Також не хотів нічого їсти, бо був дуже змордований. Тоді вони стали насміхатися з мене та штурхати. Так тягнулося около години часу, після цього мене відправили в льох, а Івана оставили біля себе. Цього дня на допит більше не кликали.»

Продовження буде.

СТАТТЮ ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ  КРИВОКУЛЬСЬКИЙ