Як СБ ОУН засилало своїх людей в сітку НКДБ Тернопільщини. Частина четверта

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

«Наступив 1946 рік. Майже кожного дня до нас навідувалися як не «стибки» то група з енкаведе чи з райкому партії. Я з Дзвинячі майже кожного тижня навідувався в своє село та зустрічався з Теслюкам. Я жив з жінкою на Дзиняцьких хуторах. Тут не поодалік від хати моєї тещі розміщалася криївка в якій перебували троє повстанців. Я про них не знав. Вони переховувалися вже десь з пів року. Я добре пам’ятаю, а це було на початку лютого 1946 року, прибуло багато енкаведистів і «стрибків» з Вишнівця.  Вони оточили невелику місцевість, прилягли і почали викрикувати, щоб  бандити здалися живими. відповіді не було і вистрілів у відповідь також не було. Тоді один із стрибків почав підповзати по снігу до криївки. В одну мить з схрону пролунав постріл і «стрибок» лишився лежати мертвим. Тоді і почали кидати гранати. Лунали вибухи, солдати підповзали ближче, але добратися не могли,  бо  влучні поодинокі вистріли і вже там було троє лежачих. Так тривало до двох годин.  Тоді один з енкаведистів взяв на руки хлопчика , який проживав на хуторі і почав підходити до криївки прикриваючись малою дитиною. Коли він підійшов майже до входу, пролунав одинокий вистріл і все навкруги замовкло.  Енкаведист опустив хлопчика і зірвав люк. Він туди не заходив, а кинув дві гранати. Через декілька хвилин в схрон послали місцевого жителя, який через деякий час виліз і сказав що там тільки один чоловік лежить мертвій. А де решта запитали енкаведисти? Потім витягнули мертвого повстанця. Це був Бодасюк Василь.

БОДАСЮК ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ псевдо «Кривка», народився в селі Загороддя Вишнівецького району Тернопільської області. Член ОУН, вояка УПА з серпня 1943 року. Перебував у сотні «Чіпа» під керівництвом ройового «Мухи» –  Володимирського Хотія. Загинув під час облави у криївці 23 лютого 1946 року на Дзвиняцьких хуторах коло села Бутин.

Його «стрибки» погрузили на віз і повезли до Вишнівця. Я про цей схрон не знав нічого. Енкаведисти потім цілий вечір ходили по всіх хатах на нашому хуторі і шукали ще двох повстанців. Адже їм напевне була подана інформація про трьох чоловік а вбили одного. І то поплатилися трьома вбитими своїми людьми і двома пораненими. Так і нічого не взнавши, серед ночі поїхали у Вишнівець.  Я через три дні зустрівся з Теслюком і все розказав про побачене. Він також нічого не знав про «Кривку». Напевне він вже давно переховувався і на контакти з ОУН не виходив.  Через місяць я провів зустріч з Маліголовкою Федором «Клепка».

МАЛІГОЛОВКА ФЕДІР МАТВІЙОВИЧ – «Клепка» народився 1921 року в селі Старий Вишнівець Вишнівецького району Тернопільської області. Член ОУН з 1941 року. З липня 1943 року перебував в УПА в сотні «Чіпа». У грудні 1943 року був призначений районовим політінформатором . Загинув 13 січня 1947 року в селі Лози під час облави Вишнівецького РВ енкаведе.

Я з ним зустрівся в хаті Семенюка Пилипа кличка «Ворон», жителя села Дзвиняча. Там ми провели майже всю ніч обговоривши багато важливих питань. Він мені розповідав багато про «Зірку».  Адже «Зірка» десь пропав і на контакти не виходив. Одні говорили що його вбили енкаведисти, а другі казали що розстріляли наші есбісти. «Клепка» казав, що на Бойчука чогось почав тиснути обласний СБ ОУН за  підозру за співпрацю з НКДБ і тому він втік, щоб не бути вбитим. Як я потім через роки взнав, Бойчук справді втік, рік переховався в свого тесця, поміняв прізвище і друге одружився з своєю дружиною та проживав на сході України.  Я з Маліголовкою також обговорили події двадцятого квітня 1944 року, що відбулися у Мишковецькому лісі.  Адже тоді енкаведисти розстріляли 27 молодих хлопців з села Поляни, Кинахівці та Мишківці. Як це сталося? Чому вони так попалися на таку наглу смерть. А відбулося це так. Хтось з місцевих запроданців, за чіткою вказівкою Вишнівецького НКДБ повідомили цим молодим хлопцям, що є приказ вищого керівництва обласного ОУН, щоб всі молоді хлопці зібралися у лісі і будуть йти на Карпати. Була спланована година збору і вказано конкретне місце. Всі тоді зібралися і стали чекати команди. І тут їх кругом оточили та постріляли, а кого не вбили, а тільки поранили, то добивали прикладами. Ці страшні звірства відбувалися серед білого дня.  А половина молодих хлопців що були там навіть не мали відношення до УПА. А пішли на цю зустріч тільки з патріотичних міркувань, бо хотіли відстояти незалежність нашої України»,

 А чи шанують цих вбитих патріотів енкаведистами тепер? Чи кладуть  квіти в день цієї страшної трагедії? Чи 20  квітня вщанували цих вбитих героїв нашого краю?.

 «Я ще  весною мав зустріч з Левенцем Юхимом псевдо «Карпенко».

ЛЕВЕНЕЦЬ ЮХИМ ІВАНОВИЧ народився  в селі Федьківці Вишнівецького району Тернопільської області 1920 року. Член ОУН з 1938 року. Закінчив Вишнівецьку рільничу школу у 1937 році. Вояка УПА з 1943 року. Надрайновий провідник ОУН. Загинув 13 серпня 1946 року під час облави енкаведистів на Лановеччині. Щоб не здатися в полон – застрелився.

Ми мали коротку розмову. Він мене запитав як часто я зустрічаюсь з Квасовим і що мені примушують робити. Я відповів що вже більше як пів року туди не навідуюся. Він мені порадив, щоб я доніс на сільського голову села Дзвинячі та села Бутин у підозрі на співпрацю з повстанцями.  Через тиждень я все написав і заніс у Вишнівець. Я там зустрів Квасова. Він чогось був сердитий і зі мною майже не говорив, але листки забрав. Я ще пройшовся Вишнівцем, пішов випив пива та підсів на віз і поїхав на Бутин. Це було літо 1947 року.

Коли з фронту прийшов мій рідний брат Григорій, то ми рідко з ним зустрічалися. Він до мене сам прийшов на хутір і тоді ми поговорили майже всю ніч. Він розказав як воював, як його енкаведисти під час мобілізації заарештували, вели слідство, хотіли судити, але відправили у штрафну роту. Там в живих з десяти залишалося двоє. Він казав, що в самі гарячі точки фронту, під страшний вогонь ворога, кидали першими їх, але перед атакою давали випити спирту, щоб не мало пам’ятали що робити, а бігли вперед. Він розказував, як його допитували, били, погрожували. він бачив що там були доноси на нього від Чирвінського. Прийшовши з фронту він так і не полишив оунівську діяльнсть і знову налагодив контакти з хлопцями не тільки в Бутині, але і по всіх селах Вишнівеччини. Я був пасивним , а він активізувався у 1948 році.  Він поширював листівки по селах, зустрічався з хлопцями, часто на декілька днів пропадав. донощики постійно за ним стежили. Одного ранку  після Різдва, перед Новим роком, а саме 13 січня 1949 року до нас на хутір на двох санях запраженими кіньми прибуло четверо енкаведистів з Вишнівця. Я побачив через вікно і зрозумів що приїхали за мною. Вони увірвалися в хату і побачивши мене сказали щоб я збирався і їхав з ними у Вишнівець . Моя жінка почала плакати і питати за що? У відповідь почула що «Враг советской власті і отчизни». Вона не могла втямити такого слова як «отчизна» і питала декілька разів: – «А хто це такий?» Я також не знав що це таке. Аж там у тюрмі зрозумів таке поняття як отчизна. І все життя потім для мене «отчизна» це була Росія. Я шанував слово БАТЬКІВЩИНА.

У мене в хаті провели обшук, все перерили і не тільки в хаті, а в стодолі, в льосі, навіть купу гною проколювали вилами. Як я потім зрозумів шукали зброю , криївку і заборонену літературу. нічого не знайшли, бо і нічого в дома не було. У вишнівці я зустрів Квасова, який тоді сказав мені «что плохо я работал, не труділся в поте лица і за ето заслужил». На другий день 14 січня у вишнівецьку тюрму привезли і мого брата Григорія.  Нас разом відправили у Почаївську тюрму, і як потім я зрозумів це нас заарештував Почаївський районний відділ НКДБ.  Допитували, все вимагали щоб когось ще здав, чи винний чи не винний але вимагали підписати документи на декількох людей. Цього я не робив. 01 червня 1949 року Особовою Нарадою при МДБ СРСР був засуджений по ст.ст. 20-54-І а і 54 –ІІ КК УРСР на 10 років позбавлення волі в ВТТ без конфіскації майна. Випустили мене після амністії у 1956 році. Мого брата Григорія засудили також на 10 років. Його також випустили у 1956 році. Після поневолення я став проживати в селі Кинахівці.

На початку семидесятих років, мені прийшлося йти пішком з Вишнівця до села Бодаки, щоб відвідати хворого мого добре знайомого. моя дорога пролягала через село Мухавець . Це був десь обідній час. Коло консервного заводу я випадково перший раз коло заводської брами побачив Квасова. Треба так? Через стільки років і лоб в лоб. Я пронизливо подивився на нього і він мене впізнав. Мені його легко було впізнати. Лице не змінилося, а саме головне це папіроса завжди у нього стирчала на губах та пронизливий  його енкаведиський погляд, наче хотів з мене щось витягнути. І перше слова були не вітальні, а «куди ідьош Казновецкій?». Йому непевне в цей час видалося, що він ще сидить у себе в кабінеті Вишнівецької тюремної катівні НКДБ. Я потів в Бодаках взнав, що він не забрався з Вишнівця, а оженився і тепер працює на консервному заводі та проживає в селі Муховець. Ще сказали що на заводі збиває ящики разом з жінкою та старшим сином, але по привичці кожного дня лазить по заводі та старається щось підслухати що говорять люди. У мене постійно в пам’яті була одна подія. Ще літом 1948 року я прийшов до Вишнівця на базар купити жінці матерії на спідницю. довго ходив по базарі зустрічався з знайомими і там почув, що коло польського  костелу енкаведисти посадили на землю і підперли вбитого повстанця. Його привезли чи то з Снігурівки, чи з манева. матерію на базарі купив, ще придбав ґудзики. Ще залишив собі гроші на пиво і вирішив по дорозі до дому навідатися в село Бутин. Ще на базарі зустрів Бутинських людей і в них було вільне місце на возі.  Але вони мали їхати пізніше і я мав час походити по Вишнівці. Тому чогось і вирішив подивитися на вбитого повстанця.  Ось підходжу і бачу сидить бідний підпертий на землі. Видно прострелений з автомата, тіло покривавлене, лице понівечене. А коло нього по обидві сторони, на відстані метрів, три стояли два стрибки. Одного я впізнав, сам він з села Муховець і декілька раз приїздив до нас на хутір та в село Бутин. Дуже прислужувався енкаведистам, до людей відносився дуже погано, обзивав їх і постійно носив коло себе зброю. А тут стояв і пильно дивився на кожного, хто проходив, наче хотів взнати хто йде і куди. Мене він не знав, а я його добре впізнав. Запроданець. Я не показав виду, що цікавлюся вбитим і швидко пішов дальше.  І сам там, на цьому коло костела місці так зненавидів того Мухавецького «стрибка». Потім коли я прийшов з тюрми, через багато років зустрів його на Вишнівецькому ринку. Я розпитав про нього декількох знайомих і взнав хто він є. Вислужився, дали йому відповідну роботу завсклада на консервному заводі.  Хто отримав тюрму, а хто грошовиту посаду.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ  ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

загрузка...

-1 thoughts on “Як СБ ОУН засилало своїх людей в сітку НКДБ Тернопільщини. Частина четверта

  • 16:14 | 30 травня, 2018 at 16:14
    Permalink

    Для чого була та тупа нiкому не потрiбна боротьба. для чого стiльки життiв загублено? Один iдiот придумав тупу iдею. котра не могла бути втiлена, бо нема в цьому нiякого сенсу – не зможе самостiйно iснувати ця мiсцевiсть – нема там для цього коштiв i добути нема де. Невже ви до цих пiр не розумiете цього i не можете дати правильну оцiнку тому. що сталося? Все одно прийшлося б комусь здаватися – Польщi. чи Австрii. чи комусь ще. Для чого було людям нерозумним сiльським хлопцям голови морочити? Чому iхнього керiвника нiхто не спитав як мае iснувати та незалежна Украiна? I чому ви до цих пiр не можете зробити правильнi та чеснi висновки з тiеi iсторii?

Comments are closed.