Тюремні муки, – спогади “Троянди” Ольги Горошко

(З спогадів Ольги Горошко у вересні 2007 році записані мною у місті Збаражі)

Мене завели в камеру Львівської тюрми. Невелика, холодна, страшна клітка №44. Слабеньке світло і різкий запах сирості. За мною з скрипом закрили металеві двері. Нарешті я, як рабиня загнана в страшну неволю. Так, мене українку хочуть зробити московською рабинею. Та мій погляд пройшовся по всьому приміщені і я побачила тільки четверо нарів. На двох лежали жінки і одна дивилась на мене , а інша на стіну. Вже було пізно, десь біля першої ночі, а вони не спали. Та, що подивилась на мене, тихо запитала: “Тебе не били? Нічого не болить? Ні, відповіла я. Тоді лягай і спи. Завтра поговоримо. Я тихо лягла, але спати не могла. Перед очима постійно був мій синочок Ігор. Він наче простягав до мене руки і благав щоб я повернулась до нього. Я повернусь до тебе синочку, приласкаю і заспіваю ніжну колискову пісеньку, щоб ти спокійно засинав. Не не дадуть кляті вороги нам українкам мирно ростити наших дітей. Так як колись татари, а тепер комуністично-московська наволоч прийшла на наші землі і хоче поставити наш народ на коліна та перетворити в рабів. Так я довго думала про синочка і чому я не з ним і заснула. А проснулась від шуму в коридорі. Я відкрила очі повернула голову і побачила що жінки також вже не спали. Через декілька хвилин постукали у двері. Це був сигнал, щоб ми вже вставали і більше не лежали. В день заборонено ледарювати. Ми познайомились. Але я так і не запам’ятала, як їх звати. Через дві години, коли ми поснідали, якщо можна так сказати по тюремному, їх з речами забрали від мене і я залишилась сама. Я на одинці і камерна тюрма. Чи находив на мене страх? Від чого? Я вже все пережила, все бачила. І тому головною метою було вижити, побороти страх в собі, біль, не боятися червоного ворога. Адже мене це заставляв мій синочок Ігор, який наче кожної хвилини говорив мені: “Мамо ти мусиш вернутись до мене, я тебе чекаю”. Мені не хотілося лежати, не хотілося сидіти. Я повільно рухалася по камері оглядаючи її. Скільки тут вже побувало людей. Скільки ці стіни вже чули розмов і стогонів, бачили нещасний в’язнів. Коли я почала придивлятись до стін то побачила там кров. Отже і тут в камері били до крові. І не одного, бо по різних куточках були сліди. Ось я побачила і записи, і імена, дати. Хтось хотів залишити про себе звісточку, хтось хотів щось передати, хоч добре знали що ця звісточка тут і залишиться назавжди. Та від роздумів мене відвернув шум дверей які відкрились і увійшла новенька. Вона зло подивилась на двері які зачинялись і спитала де вільно. Вибирай де хочеш, відповіла я. По її вигляду я зрозуміла що це мовчазна, не розмовна, тиха. Сіла і втупилась у стіну. Спочатку я подумала що мені підсунули стукачку, яка почне повільно все випитувати, але ні. Вона мовчала і щось думала. Практично ми нічого і ні про що не говорили. А підсадні провокатори були. Мені підсадили у Рівенській тюрмі. Молода. Побита дівчина прибула в камеру серед ночі. Тихо стогнала і я нахилившись, почала розпитувати чим її допомогти. Мене били відповіла вона і вже знала що це таке. І мене били, так били що страшно згадати. У тюрмах при допитах так було заведено , постійно безкінечні тортури. Дай, Боже, щоб нікого не катували так, як мене, Мене слідчі кидали на підлогу, топтали чобітьми по голові, били нагайками і грубими палицями по ногах, руках. Били так, що аж шмаття летіло, а я в думках проказувала «Отче наш»… так хотіли слідчі щоб все говорила що вони забажають. Згодом забула навіть молитву і проказувала тільки перші два слова з неї. Катували мене без перепочинку, я вже не знала, де день, а де ніч. Я вже хотіла так піти на другий світ. Але син. У мене син Ігор. І це він мене постійно кликав до себе. Після одних допитів я вже була на межі між життям і смертю, лише тоді мене відправили в карцер на двадцять днів. А це гірше тюремної камери. У страшному холоді і голоді я пробула вісім діб. Ні я ніколи не думала про самогубства. Але людина при фізичних і психологічний знущаннях часом втрачає навіть орієнтацію в часі, в просторі, не знає де перебуває і що їй робити. Не усвідомлюючи в своїх діях, я зняла з себе сорочку, зробила з неї мотузку, і коли вже всунула голову в зашморг, раптом… побачила свого синочка. Він так голосно плакав і дивився на мене. Я закричала: «Ігорю, Ігорку!..» Тут прибіг черговий і витяг мене з петлі, та голосно крикнув до мене: «Дура!», а я йому: «Тут був мій син, Ігор. Де він? Де ви його поділи?» А він мені тоді сказав: «Это не Игорь был, но он тебя спас». Я після того вже ніколи не думала про самогубство, хоч як би не було їй важко. Я все терпіла старалась помогти іншим. Незважаючи на жорстокість слідчих, під час катувань я нікого не виказала, нікого не зрадила. Про себе розказувала все, а про інших те що знали вже слідчі, а так щось нове, то ні слова. Тому і вирішила що поможу тій бідній покаліченій дівчині. Мене звати Галя, тихо промовила вона. Мене били, щоб я розказала про свого брата. Але я не знаю де він. А як би знала то не розказала. Я оглянула і побачила синці на тілі, але крові не було. Били легко і я подумала що молоду дівчину хочуть залякати, тому порадила: “Терпи, ти сильна і витерпиш”. А вона мені каже, що хоче втекти, чи можна так. Я подумала що вона з гаряча, після першого допиту, так у всіх буває. Ні і ні. Навіть не думай, звідси не втечеш. З записку передати можна?, знову запитала вона мене і я насторожилась. Передати записку. Чому так відразу?. А кому? – запитала я передати. Брату. Щоб ховався. Ви зможете передати? Тут передають записки. Один день тюремного сидіння і знає вже про передачу записок. На це я відповіла що давай спи а завтра поговоримо. Я довго не могла заснути і була насторожена. А може це не провокатор? А так тяжко на душі і хапається за кожну бадилинку. Так з мене хочуть вибити свідчення і тому придумують різні варіанти. Били, катували, морили голодом, посадили в карцер, доводили до самогубства, а тепер напевне будуть підсаджувати провокаторів. Треба бути дуже пильною і все терпіти. Адже в мене є мій синочок Ігор, який так хоче мене бачити.

Ранком її викликали на допит. Та я вже все обдумала. Я знала, як поводиться після допиту жінка, яку жорстоко там допитували. Я перейшла через такі катування. Після обіду повернулась Галя. Зайшла і почала розказувати як її допитували. Але я пильно оглядала її і прислухалась до її слів. Ні? Її ніхто не допитував. Вона десь сиділа і добре їла та лежала в теплі на м’якому ліжку. Її енкаведисти проконсультували як їй поводитись і що випитувати у мене. І почала висловлюватися знову що хоче передати вісточку, але як? Порадьте, підкажіть. Може у вас є знайомі. Я різко вимовила, що не знаю і ніколи не передавала. І більше з нею не говорила. Через день її від мене забрали. Напевне пішла вивідувати до других камер. А коли я сиділа в вже у Львівській тюрмі то згадувала Кременецьку тюрму коли там перебувала з серпня по грудень 1943 року за німців. Я була заарештована німецькою владою по обвинуваченню щодо співпраці з ОУН. Там мене викликали на допити, але не били. В камері були крім мене ще дві жінки. Одній німці приписували обвинувачення в тому що вона втекла, коли її мали у 1942 році вивезти на роботи в Німеччину, а другу за крадіжки. У тюрмі я познайомилась з медсестрою Мельничук Надією, яка була медсестрою у тюрмі. Я часто зверталась до неї за медичною допомогою. Так кожен заарештований в Кременецькій тюрмі при німцях міх звернутись до медсестри і вона надавала першу медичну допомогу. А коли мене побили при допитах у Рівенській тюрмі і я почала просити допомоги, то наглядач сказав що медсестра приходить у тюрмі вже до небіжчика, щоб констатувати смерть.

У тюрмі все згадаєш, все передумає, проаналізуєш, хоч тяжко, дуже тяжко, але терпиш. Сидиш після допиту і думаєш, чи не проговорилась від нанесених ударів, чи не сказала якогось слова, чи не зрадила побратимів. А в очах постійно, як мене затримали енкаведисти в селі Курсики Вербського району Рівенської області 15 вересня 1949 року. Схопили, зав’язали руки, замотали в брезент і кинули на машину і повезли в тюрму. А тюрма зустріла мене з побоями і муками. Били кожного дня, мучили, катували. Кричала від болю, плакала, стогнала але не зраджувала. А крик і стогін українців було чути в кожному кабінеті слідчого. Після допиту ведуть назад в камеру, а на зустріч до того ж слідчого йде нова жертва. Так один за другим конвеєром. Я часто бачила, як по коридорі після допиту волочили вже напівживого, покривавленого, без пам’яті. Боже, чого люди терпіли такі муки. За що так жорстоко катували. А коли мене затримали, то навіть не сказали що я заарештована і слідчий на першому допиті відразу почав питати про мого чоловіка та про мою оунівську діяльність. Так будь то я вже була затримана вже тоді, як червоні варвари прийшли на нашу землю України у 1939 році.

Мене допитувало багато слідчих і все на російській мові. За всі часи мого затримання і допитів я не чула ні разу нашої рідної мови. Чужинці нас заарештовували, вони нас судили і вони нас відправляли в тюрми. І як вони себе вели. Це страшно згадати навіть через роки. Вільну, горду жінку намагалися зігнути, скрутити, принизити, побити, мордувати, хотіли поставити на коліна і щоб вона все казала що вони захочуть. Я бачила наших людей після страшних допитів; вибите око, надірване вухо, перебиті руки, ноги, ребра, тіло в суцільних синцях. Допити проводили більше у ночі, чому так? Бо людина так замучена і тоді ослаблена і може зламатися. А як слідчі нецензурно говорили. З перших хвилин груба лайка. Це для залякування, але коли побачать що не залякали переходять на інше приниження, а саме погрози. Я перейшла багато видів випробувань слідчими при допитах. І лампу в ночі світили в очі, і цигарки тушив мені в руку, і били, холодною водою поливав, карцер і голод, нецензурні слова та погрози, не давали спати, блохи і клопи в камері. Все пройшла, все витерпіла, але нічого вони від мене не взяли щось нового. Терпіла і все думала про свого синочка. Я думала в помислах, що всі муки переживу і таки побачу Ігорчика. І перші тюремні муки закінчились судом. Мене засудили і відправили на каторгу.

(Дальше буде)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ