Вражаюча історія життя патріота-українця, мученика катівень, уродженця Тернопільщини Якова Данилюка
Історія життя видатного патріота-українця, інтелігента, освічену людину, працелюба, людину з великої букви, мученика катівень сталінського режиму, уродженця Людвищ Якова Данилюка вражає.
Народився 1895 року. Дитинство минуло у рідному селі. Після революції багато односельців емігрували в Америку, у пошуках кращої долі. З ними помандрував і 14-річний Яків. Там влаштувався на корабель юнгою. Час перебування за кордоном невідомий. Згодом, заробивши певний капітал, він повертається у рідне село. Тут купує 50 гектарів землі і стає справжнім господарем. Будує двоповерховий цегляний будинок, площею 200 кв. м, заводить пасіку, створює олійню і молочарню. Хотів побудувати млин, але йому це не вдалося. Обробляє землю, розводить багато худоби.
Яків користувався авторитетом серед односельців, допомагав бідним, вчив їх жити і працювати. Був досить грамотною людиною. Де навчався, невідомо. На той час мав велику бібліотеку, яку конфіскували під час арешту. Доля її невідома.
За часів польської влади висловлювався за вільну, самостійну Україну, за що був арештований.
Покарання відбував у відомій катівні Березі Картузькій. Там довго не був. Про своє звільнення він розповів брату своєї дружини Сергію Командирчику. Легенда це чи правда – невідомо. З його слів, це було так.
У камері перебувало кілька в’язнів. З ними був і гіпнотизер. Одного разу він крейдою на підлозі намалював човен і сказав, щоб всі сіли в нього і попливуть на волю. Ті стали сміятися. Тоді сказав: «Зараз побачите, що буде». Постукав у двері, зайшов вартовий, і той його загіпнотизував і звернувся до друзів: «Ви вільні», «пливіть», хто куди хоче».
У 1939 році, з приходом радянської влади на Західну Україну, був такий епізод. Дізнавшись, що загін «визволителів» прибуде в село, Яків з односельцями приготували їм зустріч: побудували браму, повісили український прапор з тризубом, принесли хліб і сіль. Командир загону прийняв хліб і сіль, а прапор сказав забрати. А через кілька днів у Якова зробили обшук, вилучили політичну літературу і заарештували. Згідно з постановою Народного Комісаріату внутрішніх справ Союзу РСР, з 25 вересня 1940 по 16 лютого 1947 року відбував покарання у місцях ув’язнення МВС. 28 листопада 1989 року його було реабілітовано посмертно.
Після звільнення йому заборонили в’їзд в Україну, тому залишається жити і працювати в Іркутській області. Тут не падає духом і, як справжній господар-українець, знову будує хату, облаштовує пасіку, у тайзі корчує дерева, обробляє землю і навчає інших виживати в чужому і холодному Сибіру.
Пізніше кілька разів приїжджав у рідне село і не забував своєї батьківської землі.
Патріот пишався тим, що його будинок з 1946 року став семирічною школою і центром освітнього життя села. Школа виховала цілу низку поколінь. З її стін вийшло багато освічених людей: вчителів, лікарів, військових, професорів вузів і справжніх працелюбних людей.
Від нього залишився документ, де зображено будинок і здійснено напис власною рукою.
І про сім’ю. З першою дружиною у нього був син Михайло, який емігрував в Америку, де здобув медичну освіту і став доктором медичних наук. Крім того, не забував Україну, вів освітню роботу, періодично виступав на радіо «Свобода». Але, на жаль, його немає вже в живих.
Друга дружина Марина мала трійко дітей – Володю, Мішу та Лесю. Яків Устинович прийняв їх, як рідних.
Спочатку в Сибірі, у Тайшет, де поселився Яків, поїхала дружина, а згодом забрали до себе і дітей.
У них з Мариною був спільний син Яків, який, після закінчення у Людвищах семирічки, поїхав навчатися у Ростов-на-Дону в морехідне училище, яке закінчив за спеціальністю «закордонне плавання». Але оскільки батько був політичнонебезпечним елементом, а брат мешкав в Америці, йому заборонили працювати за фахом. Тоді їде у Владивосток, де викладає у мореходці. Згодом переселяється на Сахалін у м.Холмськ і працює у морській академії.
Внучка Якова Устиновича працює журналістом у Владивостоці, а внучок Сашко трагічно загинув, цього не зміг пережити батько Яків Якович, дуже затужив і помер.
У спогадах патріота були такі слова: «Я вдячний Богу, що після таких тяжких випробувань мені вдалося залишитися в живих». Помер він у 1981р., у віці 86 років.
Ось така доля справжньої людини, яка все життя мріяла про кращу долю для своєї неньки-України.
Матеріали зібрала колишня вчителька історії, пенсіонерка Галина Василівна КОМАНДИРЧИК.
P.S. У матеріалі використані спогади родини, старожилів-односельців та документи, передані сином Якова Устиновича Яковом Яковичем.
Коментарі вимкнені.