За підкинуту заржавлену гвинтівку десять років тюрми

(Спогади Романчук Параски Данилівни)

“Я, Романчук Параня Данилівна народилась 1907 року в селі Хатках Золотниківського району Тернопільської області. Дівоча фамілія моя Якимець. Коли мені минуло 19 років, я вийшла заміж за Миколу Романчука і народила доньку Катерину і сина Петра. Я була в невістках і ми жили в селі Сокільники.

За три дні до приходу більшовиків (а вони прийшли в наше село 24 березня 1944 року) до нас приїхав Хмільний з жінкою і дитиною з села Слобідка Струсівського району. Він втік з свого села тому, що в його селі поляки вбивали українців та палили хати. Через декілька днів ми також забралися з дітьми в село Дерехово, а потім у Слобідку. Більшовики мого чоловіка не чіпали, бо він був інвалідом. Коли ми повернулись додому, то застали повалену нашу хату і все там майно було знищене. Тоді я з дітьми почала робити цеглу, а чоловік ходив по людях де він закладав дахи на зруйнованих хатах. В цей час у селі було мало чоловіків. В 1945 році на середині місяця березня в село приїхало багато більшовиків. Чоловіка в дома на було. До нас на двір прийшло четверо більшовиків і почали питати де мій чоловік. Через деякий час прийшов Микола і його повели на цвинтар. Там знайшли заржавлену гвинтівку і сказали що її там заховав мій чоловік. Почали казати, що він знається з бандерівцями і поставляє їм зброю. Вони його заарештували і повезли в район. На другий день я назбирала якихсь харчів і собі пішла в район шукати його. Разом зі мною пішла Романська Домка, бо і її чоловіка вчора забрали більшовики. В районі ми зустріли хлопця з нашого села, який був в “істребках”, він передав нашу передачу чоловікам. На четвертий день мій чоловік прийшов, бо його відпустили. У Великодну суботу приїхало знову четверо більшовиків і знову заарештували Миколу. Його потримали тиждень і знову відпустили. Десь в середині серпня мого чоловіка знову арештували. А на другий день приїхало аж семеро більшовиків і почали на фіру забирати наше майно. Я плакала і почала просити щоб щось лишили мені і дітям. Там був начальник РВ МГБ Фуркало, який сказав, щоб мені дали чоботи, миску, ложку то трохи мого одягу. Мені сказали забиратися, щоб я не дивилася, як вони забирають наше добро. Більшовики після обіду поїхали і забрали мого сина Петра, якому було тоді 14 років. На другий день я взнала, що мій чоловік втік від більшовиків ідесь переховується, тому вони забрали мого сина. Я пішла в район і взяла з собою їсти для Петра. Там взнала, що мій син затриманий у енкаведистів. Я зайшла до канцелярії і застала Фуркала. Він почав до мене кричати, чого втік мій чоловік. Я відповіла, що він боїться, бо ви можете вбити його, а я прийшла до свого сина якого ви забрали, а про чоловіка нічого не знаю. Він мене повів в якусь кімнату, де на кріслі сидів мій Петро. Фуркало своєю рукою зловив його за волосся і сказав: “Твоя мама принесла тобі їсти”. Я віддала харчі і пішла плачучи додому. На другий день відпустили Петра і він мені розповів про своє пережиття в НКГБ. Там більшовики його били і допитували за батька. Через декілька днів у ночі прийшов мій чоловік, переодягнувся і знову пішов. Я з дітьми перейшла в село Дерехово. Там була пуста стара хата поляків і я там почала жити. До мене навідувалися більшовики і переказували, щоб мій чоловік зголосився а то буде біда. У березні 1946 року мого чоловіка енкаведисти зловили і завезли в Чортків.

25 травня 1946 року я пішла в Чортків і занесла передачу. Через деякий час мав бути суд над моїм Миколою. За свідків з села покликали Теслюк Михайла, Паласюк Стаха і його Параню, Кицькай Стаха, Мене допитували у якій банді був Микола, з ким був, яку зброю носив, чи син має зброю. Потім я і син отримали повістки на суд в Чорткові. Коло одинадцятої години розпочався суд, був прокурор віком коло 27-ми років. Він сидів за столом і коло нього по обидва боки сиділо два більшовики. З лівої сторони сидів у військовій формі секретар, а напроти прокурора був мій чоловік. Прокурор запитав чи я впізнала свого чоловіка і що я можу сказати. Я сказала що мій чоловік в банді не був і зброї не мав. Коли покликали Теслюка Михайла, то він сказав що Микола збирав харчі для бандерівців. Кицькай сказав, що мій чоловік ходив разом з повстанцями, і в нього забрав черевики. Суд вирішив засудити Миколу і його вивезли до тюрми в Львів. А в нас в селі постійно більшовики робили облави. Часто навідувалися до нас і питали чи приходять бандити.

Так засудили мого чоловіка який був калікою. Спочатку підкинули стару ржаву зброю, потім його лякали, а він бідний переховувався, потім забрали все майно і після цього ще засудили як зрадника та пришили бандитизм. І послали його на каменоломні, де не маючи сили, здоров’я і рука носив камінь. Така була доля простого українця, каліки над яким познущалися більшовики.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ