Богдан Ткачик: «Не було б мене, не було б Дмитра Стецька, якби не було Павулякової поезії»

«З чужини до отчого порога // Голову обмотує дорога», — мабуть, ці слова найчастіше цитують, згадуючи про Ярослава Павуляка. Поета не просто талановитого, а геніального, без жодних перебільшень чи впадань у пафос. У його поезії впліталися й виразно тонко-щемливі настрої, і соціальні, гострі теми, інтимні символи й знаки всезагальні аж до архаїчного. Якось вдавалося йому змішати надособисте й глибинно інтимне. Бути незрозумілим і дотульним. Врізатися вглиб, відрізавши непосутнє. Згадувати своє та водночас промовляти досвідом усезагальним.

Але наразі не стільки про поезію Ярослава Павуляка, скільки про намагання торкнутися до його постаті, пройтися його дорогами.

Цими днями у тернопільському краєзнавчому музеї презентували книжку споминів про Ярослава Павуляка. Упорядкував її доктор мистецтвознавства, професор ТНПУ ім. В. Гнатюка Олег Смоляк. Він не перший рік активно працює для популяризації імені поета та збереження пам’яті про нього. До речі, — обидва з Настасова Тернопільського району.

— «Ярослав Павуляк у спогадах» — книжка, з якою мені було найважче. Я написав досить наукових праць, але то радше планомірна пошукова й аналітична діяльність. Тут же була робота з людьми, підготовка їхніх спогадів, — почав пан Олег.

Але зусилля вартували того, адже на думку пана Олега, Ярослав Павуляк випередив свій час, чи не кожна його поезія містка, насичена художньою органікою, ніби відчеканена із дорогоцінних металів й оздоблена незвичайної краси перлами. До речі, за життя було опубліковано лише три збірки поезій: «Блудний лебідь», «Могили на конях», «Дороги додому».

— Я знав Славка ще з юності, він був на два роки старший. Познайомилися на пасовиську, коли я був у класі шостому–сьомому. Зблизилися, коли я був дев’ятикласником, а він уже закінчив школу, і після невдалого вступу працював лаборантом хімічного кабінету. Я дав Ярославові прочитати свій перший вірш, і він потягнувся до мене як співбесідника. Він часто читав мені свої поезії – деякі я вивчив напам’ять. Славко любив вірші та вмів оцінити їхню глибину. Якось запитав, чи я не маю збірочки «Казка про тебе» Василя Ярмуша. У мене вона була, ще й підписана: «Олегу Смоляку, побратиму по перу. Від автора на згадку Василь Ярмуш». Тоді я був членом літературного об’єднання «Розмай», яке очолював Василь. Ярослав, прочитавши кілька віршів, задумався, а відтак запитав, чи може взяти почитати. Ця збірка до мене так і не повернулася.

 Знала Ярослава Павуляка з дитинства й Ольга Нестерова. Вони разом виросли на одній вулиці, ходили в один клас, разом пасли корови, а ще билися, мирилися, сперечалися.

— У Славка було дуже розвинене почуття справедливості. Іноді, коли робив збитки, ми йому радили – та ж скажи, що то не ти. Але він скорше взяв би чужу вину, ніж вигородив би себе. А збитки часом були, і, пригадую, як його мати сварилася: «Ти жабо зелена, як сі втопиш в ставі, то не приходи».

У спогадах пані Ольги постав Ярослав Павуляк, котрий падає під час лижного спуску, і, відбивши печінку, блідий, як смерть, сміється, зціпивши зуби. Який жартує так, що весь клас сміється, а вчителька, вслід за батьком Шевченка, каже: «з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо». Якось пані Ольга запитала, як Ярослав вдалося зачепитися та закінчити літінститут у Москві. Відказав: «Там не було наших кегебістів». (Нагадаю, що внаслідок переслідування з боку КДБ за те, що 1969 року встановив пам’ятник Т. Шевченкові у Настасові, його відрахували із Чернівецького держуніверситету, а згодом — і з Кам’янець-Подільського педінституту. Відтак за порадою друзів-шістдесятників вступив у Московський літературний інститут ім. Максима Горького й отримав диплом професійного літератора).

Письменник, заслужений діяч мистецтв краєзнавець Богдан Мельничук товаришував із Ярославом Павуляком і був редактором цієї збірки.

 — «Ярослав Павуляк у спогадах» – дуже щира книжка, можливо тому, що її впорядковував Олег Смоляк. А він дібрав тих авторів, котрі були не фальшивими друзями, а справжніми. Йому вдалося охопити широке коло спілкування Павуляка. Цікаво, що у книжці є суперечливі моменти. Скажімо, один автор пригадує подію по-одному, інший — трошки по-іншому. Але то цілком зрозуміло, бо пам’ять має здатність стиратись й деформуватись. Ми принципово залишили такі моменти. Це різні спогади різних людей, різні бачення. І хай читач судить сам. До речі, Олег Смоляк не побоявся та у свідченнях позалишав прізвища тих, котрі свого часу «здавали» Славка відповідним органам. Тому книжка вийшла дуже відвертою. І Павуляк постає з неї не бронзовим пам’ятником на постаменті, а живою людиною зі всіма плюсами та мінусами. І тим її цінність, а все інше – в його віршах.

Ярослав Павуляк збирав навколо себе людей непересічних, спілкувався з багатьма митцями. Будучи в Тернополі, часто ночував у майстерні народного художника України Богдана Ткачика. Там же часто збиралася мистецька еліта, аби поспілкуватися, послухати його вірші.

– Не було б мене, не було б Дмитра Стецька, якби не було Павулякової поезії, бо в багатьох випадках художники відштовхуються від слова. Слово було першим, — наголосив Богдан Ткачик.

А нещодавно у столичному видавництві вийшла збірка віршів Ярослава Павуляка «Сон є сон», яку проілюстрував Іван Марчук. До речі, художник і поет товаришували. А якось мала нагоду послухати, як Іван Марчук читає вірші настасівчанина напам’ять, і то було дуже зворушливо. Варто також згадати й те, що останню прижиттєву збірку «Дороги додому» теж ілюстрував Іван Марчук. Тоді я потрапила на її презентації. Запам’яталися слова художника: «Мені пощастило: я «засвітився» у книжці геніального поета».

Спомини у книзі залишили й товариші Ярослава Павуляка зі Львова. У місті Лева наш краянин певний час навчався в училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша на відділі кераміки, працював у картинній галереї, науково-реставраційних майстернях… Поет, культуролог Богдан Чепурко відзначив:

— То була особистість дуже потужного заряду. Він творив свою легенду. Ярослав — неповторний козак: розсміяний від вуха до вуха й від серця до серця. Славко брав світ щирістю, правдою та справжністю. Воднораз душа його була, «мов квітка на коні» чи «білі флейти дощу на конях». Згодом це модифікувалось у «могили на конях». Інтонації його віршів навідліг били пружною, нервовою енергетикою. Стрижневою була парадоксальність і дивність, ба й дивовижність внутрішнього сюжету, фольклорна символічність поетичних фігур.

Звісно, то аж ніяк не повний перелік того, що звучало на презентації, бо виступило у той день громаддя поважних людей.  А треба було б іще передати важення від декламацій Олега Смоляка й Богдана Ткачика, виступу «Настасівських музик», котрі заграли улюблені мелодії поета… Але обсяг обмежує.

Завершу словами Олега Смоляка: «Про поезію Ярослава Павуляка мало говорити – її треба читати». Додам лише — знайти підказки до неї можна в спогадах.

Анна Золотнюк.

Фото авторки.