Десять деталей на вулиці Гнатюка, котрі варто побачити

Серед улюблених вулиць – Академіка Гнатюка. Певний час я мешкала на Новому світі, тому повсякденний маршрут пролягав цієї вулицею. І щоразу мені відкривалося щось нове, хоча, й на бачене десятки разів я теж люблю дивитися.

Новий світ – дуже цікава територія. Вона схожа на своєрідну резервацію — якимось дивом тут вціліло дуже багато всього гарного. Давня назва — Заруддя. Офіційно цю територію приєднали до Тернополя 11 квітня 1937 року. Назва виникла в той час, коли у всіх на слуху була еміграція в Америку.

На вулиці є шість пам’яток архітектури місцевого значення, датованих початком ХХ століття. Цікаво, що частина будинків тут розміщуються пліч-о-пліч. Прикметно, бо вони ще не встигли наростити других-третіх поверхів, а частина ще не вкрилася утепленням. Тож на цю вулицю варто йти саме за автентикою.

Тут завжди буяє зеленина — вона намагається прорватися крізь паркани, а восени, знекровлена й висушена, чіпляється за них. До речі, саме осінь найбільше підкреслює принади тутешніх будинків – вона ніби заспокоює кожного подорожнього, налаштовує на споглядання (опціонально – замилування), на те, щоби зауважити те, як відшаровується фарба (достоту тобі річні кільця на дереві), як листя дикого винограду міняють колір (мені більше до душі латинська назва – Parthenocissus, котра своєю незайманістю викликає асоціацію з гобеленами, де до дівочих колін тулиться єдиноріг – «лагідний звір. І тонка в нього шкіра», як писав Патріарх).

Тож ось спроба дуже узагальненої декалогії.

1. Вікна. Дуже інтимна частина будинків, бо ж то їхні очі, а зазираючи в очі іншого, бачиш себе. Як писав Прохасько: «Вікна продовжуються надвір, виходячи з площин в об’ємність. Бо вікно – це ще і той паралелепіпед жовтизни, яка випучується у вечір».
   
2. Вітражі. Так, саме тут, заховані від стороннього ока, замотані у незворушність та теплість, ці вітражі. Гнатюка, 18. Але цей будинок – окрема тема. Про нього варто говорити. Він має свою ауру. Зранку на першому поверсі (то буває влітку) відкриті вікна, з них чути радіо, і медитативно рухаються фіранки. А ще росте там бузок, жасмин і трохи троянди. Тож, проходячи повз, зазираючи всередину, отримуєш ні з чим не порівняне задоволення.
   
3. Гратки. Гратки на підвальних вікнах – то моя пасія. І тут вони є. Не надто примітні, у них не надто складні візерунки. Але вбирають око й заманюють приглянутися, розглянути.
   
4. Двері. Вони й портал будинку номер один для мене колись стали одкровенням, та й весь будинок – ніби казковий – ну бо гляньте на ці щипці, один з яких увінчаний вазою.
   
5. Замок. Поїдений та знищений іржею. І в тому його особливість. Він завмер десь між існуванням й небуттям. І цей його крок між нині й вчора, як на картині Далі, розтягнувся у власну епоху.
   
6. Квітки. Металеві квітки, якщо бути точним, бо вистачає тут і справжніх. Але ці – напівзредуковарні, які відчитуєш за їхніми відбитками, для мене особливі. Вони ніби є, і ніби їх нема. Вони трохи примарні, й то робить їх принадливими. Бо ж то нецікаво, як щось нове та на глянц. Ліпше, коли напівпримарне, напівіснуюче. І тоді придумуєш собі історії.
   
7. Колір. Ніжно-рожевий, всіяний тріщинами. Те, як він змінюється, робить його схожим на шкіру. Приглядаючись до нього, думаєш, скільки всього він бачив. Це я до чого? До того, що покриття сучасними фарбами, схоже на хірургічне втручання – стирає все, монополізує минуле, робить безликим.
   
8. Огорожі. Це – окрема тема, бо любов до них розпочиналася саме з цієї вулиці. І мені досі перехоплює подих – своїм мереживом вони міцно затаврувалися у серці.
   
9. Слухові вікна. Котре б то вибрати. Тут їх внаправду багато. і кожні – красиві й особливі. Хай буде оце, будинку одинадцятого.
   
10. Сходи. Якщо вони, то ось ці, будинку номер вісім – надто ж красиві.
    

Анна Золотнюк.