Надійка Гербіш: «Ця книжка сама до мене прийшла»

Свою дитячу книжку для дорослих «Мене звати Мар’ям» Надійка Гербіш презентувала цими днями у тернопільскій книгарні «Є». Модерував захід Юрій Матевощук.

 «Мар’ям втратила дім у всіх його сенсах, опинилася в чужій країні, зіткнулася з ворожістю, породженої стереотипами й історіями, зміст яких їй годі збагнути, пережила болючу втрату, однак здобула найкоштовніший дарунок любові й врятованого життя, – йдеться в анотації. – Ця книжка про те, що коли в місто приходить війна, тим, хто зумів вислизнути з-під її полум’яних язиків, залишається небагато: пам’ять, любов і болюче бажання вберегти – найдорожчих. Однак саме з цих трьох насінинок може вирости цілий новий світ – лиш би знайшлося для них трохи сприйнятливого ґрунту й турботи тих, хто поруч».

Надійка Гербіш розповіла, що написання книжки було складним і простим водночас:

– Я створила її майже на одному подихові: приходила з пар і сідала за неї. Мені дуже хотілося написати її якомога швидше. Мій чоловік дуже допоміг, взявши на себе чимало моїх обов’язків на час написання. Тож я думала, що й далі буде так легко. Я надіслала текст у видавництво, мені сказали: «Чудова книжка, попередньо беремо». Але минув час і вони відмовили, бо її формат і тема дисонували з тогочасним видавничим планом. Надіслала іншому видавцеві, у той же день отримала відповідь: «Книжка грандіозна, беремо», минуло два місяці після перемовин, і отримую ту ж відмову – заскладна тема для дітей. У третьому видавництві мені кажуть: «Книжка чудова, але ми видали надто багато сумних книжок цього року….» То було видавництво «Чорні вівці» і його головна редакторка (фантастична жінка, до слова!) порадила надіслати текст у Vivat. Там його одразу взяли, але минув цілий рік, перш ніж книжка вийшла друком. Тобто, насправді було багато перешкод. А з іншого боку, ця книжка сама до мене прийшла – мені не треба було щось вигадувати. Складно пояснити, але коли до мене прийшла ця історія, я прийняла її, прожила, а потім відпустила. Це був складний процес. Потім, коли мені захотілося прочитати її бабці (хоча зазвичай не перечитую свої книжки), а вона сказала: «Я розхвилююся, тиск підніметься». Спробувала заспокоїти: «Ба, та це ж я вигадала». А потім подумала: «Я справді вигадала? Я ж сама в неї вірю».

«Мене звати Мар’ям» Надійка Гербіш написала в час навчання у Польщі. Ця історія вплинула і на наукову роботу – заплановану тему магістерської змінила на освітні практики в інтеграції біженців:

– Я багато спілкувалася з людьми, котрі мали досвід біженців, робила інтерв’ю з тими, хто допомагає їм. Дослідила цю тему. Тішить, що мою магістерську високо оцінили. Тож у книжці частина мого академічного досвіду, а разом з тим — особисті переживання. Хоча я й не була біженкою, мешкаючи в Польщі, відчувала пронизливий брак спільнотного тепла й любові, якими оточена, живучи тут.

У книжці нема конкретних деталей – назви країни, з якої походить Мар’ям, чи тієї, куди вона переселяється.

– Тут є ниточка історії, на яку нанизані образи, а все інше можна додумати й переосмислити. До речі, американська редакторка, котра працювала над твором, сказала, що може вгадати всі ці місця по словах, які я використала. Вона здогадалася, що йдеться про іракських курдів – а з деталями побуту мене насправді знайомив мій одногрупник, іракський курд. Однак це можна трактувати по-різному – історія може бути про біженців із Сирії, Пакистану… Зрештою, коли почала писати книжку, думала передусім про наших переселенців. Але, якби я написала про дівчинку, котра приїжджає в, приміром, Галичину з Донбасу, виникло б багато питань спекулятивного характеру. А так ми абстрагуємось та переносимось в абсолютно інший світ. Легше говорити про те, що відбувається у нас, дивлячись через призму іншості.

Книжка позиціонується як дитяча література, але, каже Надійка Гербіш, нею прагнула достукатися до дорослих.

– Коли робила дослідження для магістерської, побачила закономірності – війни не просто спіральні – одна сіє насіння наступної. Здається, наш світ цивілізований, люди мали б змінитись – побачити, що відбулося і більше не повторювати тих же помилок. Але ми повторюємо. Водночас нас дуже сильно змінюють війни – когось згіршують, когось шліфують. Якось мене запитали, які книжки люблю перечитувати, і я зрозуміла, що це ті, котрі писалися авторами, що пережили воєнні часи. «Володар перснів» Джона Толкіна, восьмий том роману про Енн Люсі-Мод Монтгомері, «Маленькі жінки» Луїзи Мей Олкот, «Хатина дядечка Тома» Гаррієт Бічер-Стоу. Уявіть, якби ці книжки були написані в мирний час, чи було б готове до них суспільство? Чи стали би вони нині класикою?

Варто додати, що «Мене звати Мар’ям» отримала нагороду «Соціальна книжка року» від «Барабуки» — простору української дитячої книги. До речі, переможця у такій номінації визначали вперше.

— У нас книжки на соціальні теми щойно почали з’являтися. На Заході такі вже занепадають – у них нема гострої потреби за щось боротися. Там література стає більш розважальною. А нам ще потрібно все це проговорити.

На Франкфуртському книжковому ярмарку видавництва кількох країн, де нині криза з біженцями, взяли книжку на огляд. Наостанок Юрій Матевощук запитав про плани.

– Незабаром вийде продовження «Мандрівок із чарівним атласом» у ВСЛ. У мене є ідеї та контракти з видавцями, але нема часу на втілення – маленька дитина і її домашнє навчання, робота дім і бажання відновити сили після затяжного періоду вигорання. У мене вже є дитячі книжки про Різдво, а зараз виношую ідею про дорослу. Мені дуже подобається писати нон-фікшн. А ще нині на нашому ринку бракує «живих» книжок для дітей — з яких дізнаєшся щось нове й важливе не тому, що в тебе це вимагають, а тому, що це страшенно цікаво.

Анна Золотнюк.

Фото Світлани Гуменної.

загрузка...

Comments are closed.