77-річна Дарія Трофименко залишилася з п’ятьма осиротілими онуками
— У нашої мами сьогодні день народження! Понесемо їй букет… на могилку, — по-дитячому безпосередньо почали розповідати журналістам «НОВОЇ…» про свої справи наймолодші з багатодітної родини Трофименків із села Товстолуг Тернопільського району Юрчик та Вітя. Їхня бабуся, 77-річна Дарія Олексіївна, того жовтневого дня зібрала найкращі жоржини для покійної доньки і передала онуками. Сама
нездужає іти на цвинтар, а наодинці дала волю сльозам і молилася за упокій душі своєї Людочки.
«Живу задля онуків, тому й Бог тримає мене…»
Уже чотири роки, як старенька залишилася сама з п’ятьма онуками. Дарія Олексіївна змушена була замінити їм і маму, і тата. Донька Людмила померла після жорстокого побиття, правди про яке рідні досі не знають. Їй було лише 36. Батько скоро відцурався від дітей, тому опіку над ними взяла на себе бабуся.
— Тато приїжджав, ще коли ми ішли до першого класу, тепер ми у четвертому, — продовжують Юрчик і Вітя. — Обіцяв нам на день народження подарувати велосипед, ми так чекали…
Старші — Павло, Тарас і Василь — уникають розмов про батьків. Їм неприємно згадувати про ті події, але тішить те, що у них зовсім «не сидить» дитяча образа. І у цьому велика заслуга бабусі, адже вона зуміла в неймовірно важкі для родини хвилини обігріти онуків теплом своєї душі й іти з ними вперед.
— Павлові уже 20 років, Тарасові — 17, Василькові — 14, а двійняткам, Юрчику та Віті, — по 10, — каже старенька. — А коли осиротіли, були ще зовсім дрібними. Після смерті Люди я плакала, серце розривалося, але засукала рукави — і до роботи, бо хто, як не я, догляне онуків? Живу лише задля них, мабуть, тому Бог тримає мене на світі. Хлопці люблять мене, бережуть від надмірних хвилювань. Навіть відео з похорону Люди витерли, щоб я не плакала.
У Товстолузі усі знають сумну історію родини Трофименків. Сімейні розбірки, бійки, пиятики — все, чим жила Людмила та її чоловік упродовж десяти років. Від того потерпали маленькі діти, бабуся, не раз доводилося шукати порятунку у сусідів та міліції.
— Людочка була дуже доброю, господарською, але життя так закрутило, що не встигла й опам’ятатися, — каже Дарія Олексіївна. — У першому шлюбі довго не прожила: вийшла заміж у 18 років, згодом чоловік потрапив до в’язниці, так і розійшлися їхні дороги. Люда залишилася з маленьким Павликом на руках. За кілька років зустріла іншого. Спершу він був ніби добрий, масненький на слова, примовляв: «Мамунцю, які ви вареники смачні приготували!», а потім почав пити, бити… Так безжально бив, що навіть чужі люди казали: «Катюго, ти навіщо знущаєшся над Людою?!» Перепадало і дітям, підіймав руку й на мене. Мабуть, донька його любила, бо терпіла. День за днем біля нього втягнулася до плящини. А як могло бути інакше, якщо чоловік силоміць змушував її пити? То було справжнє пекло. Відчай, безпорадність… Діти голодні плачуть, а вони не можуть протверезіти. Зять занедбав господарку, коні стояли по коліна у гноївці, все валилося, руйнувалося… Згодом вони купили хатину на хуторі у Збаразькому районі і переїхали.
На Людмилі не було живого місця
Тиждень лікарі боролися за життя Людмили, але її стан був безнадійний. Дарія Олексіївна оповідає, що незадовго до тих страшних подій донька покинула чоловіка і перебралася з дітьми до неї. Але одного дня під’їхало таксі і вона пропала безслідно на цілий місяць. Повернулася до села побита й знесилена…
— Люда ще була в Павла на випускному, наступного дня планувала поїхати до Тернополя, аби здати його документи до інституту. Як поїхала, так і пропала, — згадує старенька. — Через місяць якісь два бритоголові привезли її додому напівживу. Донька була ніби схиблена, навіть не знала, де її домівка. Ще три дні вона просиділа у сусідки-пиячки. Я хотіла її забрати, але сусідка не впускала. Діти кажуть: «Бабусю, мама протверезіє і прийде, не робіть шуму, бо будуть з нас сміятися». «Мамо-мамо! Відчиніть!» — почула я уночі. Вибігаю, а під брамою Люда. «Дитино, де ти була?» — «Не запитуйте… Маєте ліки, бо я така слаба…» На доньці живого місця не було. Я викликала фельдшерку, вона з жахом оглянула Люду і наказала терміново везти до лікарні. «У неї все повідбивано…» — сумно сказав мені завідуючий відділенням. Через два дні донька впала у кому, а за кілька днів померла. Поки вона була при свідомості, з нею розмовляв слідчий. Люда запевняла, що її побив чоловік, та ми донині не знаємо, чи це так. Здається, зятя не притягували до криміналу…
Як розповідає Дарія Олексіївна, зять провідував Люду у лікарні, був на похороні, купив труну, вінок. Коли востаннє приїжджав до дітей, то знову був п’яний і благав тещу налити «сто грам». «Мушу пити, бо Люда ходить за мною…» — виправдовувався. «Сину, припиняй пиятику, бо добра з того не буде…» — лише зітхнула старенька.
— Ніколи й подумати не могла, що така нелегка доля випаде нам, — каже Дарія Олексіївна. — Люда була наймолодшою, четвертою, дитиною, залишилася біля нас, батьків, тому ми покладали на неї усі надії. Вона тримала ідеальну чистоту у хаті, мала бездоганний смак на одяг, любила куховарити. Мене часто кликали господинею на весілля, донька охоче допомагала мені. «Завжди так не буде, підростуть діти, буде легше. Добре, що вас маємо, мамочко», — потішала донька, але…
«У нас ніхто не байдикує»
Обійстя Трофименків нині ошатне й впорядковане, у хаті така чистота, що не в кожній домівці, де є дівчата, так затишно.
— Хоч би одну онучку мала, а то самі хлопці, але дякую Богу за те, що вони добрі й слухняні, — каже бабуся. — Буває всіляко, але я тримаю дисципліну. Хлопці господарюють, знають лад у хаті, вони для мене — золоті. Павло закінчив училище, нині навчається в Тернопільському економічному університеті, він дуже талановитий: на що подивиться — відразу робить. Разом із Тарасом та Васильком провели опалення, зробили євроремонт у кухні, облаштували ванну кімнату, завершують прибудову. Тарас вчиться на муляра-штукатура, тому добре знається на будівництві.
Дарія Олексіївна, переборюючи хвороби, завжди старається наготувати онукам, дбає про одяг, цікавиться їхнім навчанням, але хлопці не хочуть обтяжувати бабусю, тому самі дають собі раду.
— Щосуботи у них розписаний графік прибирання, — усміхається старенька.— Старші пилососять, миють, складають у шафах, менші мають за обов’язок підмітати подвір’я. Та й на кухні добре пораються. На свята допомагають готувати все — від канапок до голубців, накривають на стіл. Якось я пішла на похорон до родички, повертаюсь додому, а Павло намісив тіста, напік піц. Хлопці вміють і борщ зварити, і пельменів наліпити, і млинців насмажити. Навіть Юрчик просить: «Бабцю, покажіть, як пельмені ліпити, хочу допомогти».
Старенька з онуками обробляють 25 сотих городу, тримають порося, курей. У коморі — сотні слоїків із закрутками. Два роки тому тримали аж троє поросят, щоб мати м’ясо.
— Стараюся, щоб у нас все було, як у людей, — каже Дарія Олексіївна. — Ми не дозволяємо собі дармувати, кожен працює. Навіть Юрчик і Вітя не байдикують. Ви б бачили, як вони гарно збирали барабольки на городі. Нам не страшна зима, бо запаслися овочами, у морозильній камері — м’ясо, сало, бочок. А скільки грибів хлопці принесли з лісу! Держава виплачує допомогу на дітей, я отримую пенсію, тож не пропадемо. А ще нам допомагає моя донька з Москви. Маємо дуже добру куму Наталю, яка мешкає у нашому селі і завжди навідується до хлопців, але що там казати, ні я, ні хто інший рідну маму не замінить дітям. Для нас це біль на все життя… До речі, десь півроку тому Люда явилася мені: я лежала на дивані, несподівано ні з того, ні з сього порухалися штори і я побачила образ доньки. Піднялася — все зникло. «Не буду її виганяти…» — подумала і почала мовити «Отче наш…» Раптом двері скрипнули — пішла… Люда пішла від нас… А ми мусимо жити далі, бо як інакше?..
«Живу задля онуків, тому й Бог тримає мене…»
Уже чотири роки, як старенька залишилася сама з п’ятьма онуками. Дарія Олексіївна змушена була замінити їм і маму, і тата. Донька Людмила померла після жорстокого побиття, правди про яке рідні досі не знають. Їй було лише 36. Батько скоро відцурався від дітей, тому опіку над ними взяла на себе бабуся.
— Тато приїжджав, ще коли ми ішли до першого класу, тепер ми у четвертому, — продовжують Юрчик і Вітя. — Обіцяв нам на день народження подарувати велосипед, ми так чекали…
Старші — Павло, Тарас і Василь — уникають розмов про батьків. Їм неприємно згадувати про ті події, але тішить те, що у них зовсім «не сидить» дитяча образа. І у цьому велика заслуга бабусі, адже вона зуміла в неймовірно важкі для родини хвилини обігріти онуків теплом своєї душі й іти з ними вперед.
— Павлові уже 20 років, Тарасові — 17, Василькові — 14, а двійняткам, Юрчику та Віті, — по 10, — каже старенька. — А коли осиротіли, були ще зовсім дрібними. Після смерті Люди я плакала, серце розривалося, але засукала рукави — і до роботи, бо хто, як не я, догляне онуків? Живу лише задля них, мабуть, тому Бог тримає мене на світі. Хлопці люблять мене, бережуть від надмірних хвилювань. Навіть відео з похорону Люди витерли, щоб я не плакала.
У Товстолузі усі знають сумну історію родини Трофименків. Сімейні розбірки, бійки, пиятики — все, чим жила Людмила та її чоловік упродовж десяти років. Від того потерпали маленькі діти, бабуся, не раз доводилося шукати порятунку у сусідів та міліції.
— Людочка була дуже доброю, господарською, але життя так закрутило, що не встигла й опам’ятатися, — каже Дарія Олексіївна. — У першому шлюбі довго не прожила: вийшла заміж у 18 років, згодом чоловік потрапив до в’язниці, так і розійшлися їхні дороги. Люда залишилася з маленьким Павликом на руках. За кілька років зустріла іншого. Спершу він був ніби добрий, масненький на слова, примовляв: «Мамунцю, які ви вареники смачні приготували!», а потім почав пити, бити… Так безжально бив, що навіть чужі люди казали: «Катюго, ти навіщо знущаєшся над Людою?!» Перепадало і дітям, підіймав руку й на мене. Мабуть, донька його любила, бо терпіла. День за днем біля нього втягнулася до плящини. А як могло бути інакше, якщо чоловік силоміць змушував її пити? То було справжнє пекло. Відчай, безпорадність… Діти голодні плачуть, а вони не можуть протверезіти. Зять занедбав господарку, коні стояли по коліна у гноївці, все валилося, руйнувалося… Згодом вони купили хатину на хуторі у Збаразькому районі і переїхали.
На Людмилі не було живого місця
Тиждень лікарі боролися за життя Людмили, але її стан був безнадійний. Дарія Олексіївна оповідає, що незадовго до тих страшних подій донька покинула чоловіка і перебралася з дітьми до неї. Але одного дня під’їхало таксі і вона пропала безслідно на цілий місяць. Повернулася до села побита й знесилена…
— Люда ще була в Павла на випускному, наступного дня планувала поїхати до Тернополя, аби здати його документи до інституту. Як поїхала, так і пропала, — згадує старенька. — Через місяць якісь два бритоголові привезли її додому напівживу. Донька була ніби схиблена, навіть не знала, де її домівка. Ще три дні вона просиділа у сусідки-пиячки. Я хотіла її забрати, але сусідка не впускала. Діти кажуть: «Бабусю, мама протверезіє і прийде, не робіть шуму, бо будуть з нас сміятися». «Мамо-мамо! Відчиніть!» — почула я уночі. Вибігаю, а під брамою Люда. «Дитино, де ти була?» — «Не запитуйте… Маєте ліки, бо я така слаба…» На доньці живого місця не було. Я викликала фельдшерку, вона з жахом оглянула Люду і наказала терміново везти до лікарні. «У неї все повідбивано…» — сумно сказав мені завідуючий відділенням. Через два дні донька впала у кому, а за кілька днів померла. Поки вона була при свідомості, з нею розмовляв слідчий. Люда запевняла, що її побив чоловік, та ми донині не знаємо, чи це так. Здається, зятя не притягували до криміналу…
Як розповідає Дарія Олексіївна, зять провідував Люду у лікарні, був на похороні, купив труну, вінок. Коли востаннє приїжджав до дітей, то знову був п’яний і благав тещу налити «сто грам». «Мушу пити, бо Люда ходить за мною…» — виправдовувався. «Сину, припиняй пиятику, бо добра з того не буде…» — лише зітхнула старенька.
— Ніколи й подумати не могла, що така нелегка доля випаде нам, — каже Дарія Олексіївна. — Люда була наймолодшою, четвертою, дитиною, залишилася біля нас, батьків, тому ми покладали на неї усі надії. Вона тримала ідеальну чистоту у хаті, мала бездоганний смак на одяг, любила куховарити. Мене часто кликали господинею на весілля, донька охоче допомагала мені. «Завжди так не буде, підростуть діти, буде легше. Добре, що вас маємо, мамочко», — потішала донька, але…
«У нас ніхто не байдикує»
Обійстя Трофименків нині ошатне й впорядковане, у хаті така чистота, що не в кожній домівці, де є дівчата, так затишно.
— Хоч би одну онучку мала, а то самі хлопці, але дякую Богу за те, що вони добрі й слухняні, — каже бабуся. — Буває всіляко, але я тримаю дисципліну. Хлопці господарюють, знають лад у хаті, вони для мене — золоті. Павло закінчив училище, нині навчається в Тернопільському економічному університеті, він дуже талановитий: на що подивиться — відразу робить. Разом із Тарасом та Васильком провели опалення, зробили євроремонт у кухні, облаштували ванну кімнату, завершують прибудову. Тарас вчиться на муляра-штукатура, тому добре знається на будівництві.
Дарія Олексіївна, переборюючи хвороби, завжди старається наготувати онукам, дбає про одяг, цікавиться їхнім навчанням, але хлопці не хочуть обтяжувати бабусю, тому самі дають собі раду.
— Щосуботи у них розписаний графік прибирання, — усміхається старенька.— Старші пилососять, миють, складають у шафах, менші мають за обов’язок підмітати подвір’я. Та й на кухні добре пораються. На свята допомагають готувати все — від канапок до голубців, накривають на стіл. Якось я пішла на похорон до родички, повертаюсь додому, а Павло намісив тіста, напік піц. Хлопці вміють і борщ зварити, і пельменів наліпити, і млинців насмажити. Навіть Юрчик просить: «Бабцю, покажіть, як пельмені ліпити, хочу допомогти».
Старенька з онуками обробляють 25 сотих городу, тримають порося, курей. У коморі — сотні слоїків із закрутками. Два роки тому тримали аж троє поросят, щоб мати м’ясо.
— Стараюся, щоб у нас все було, як у людей, — каже Дарія Олексіївна. — Ми не дозволяємо собі дармувати, кожен працює. Навіть Юрчик і Вітя не байдикують. Ви б бачили, як вони гарно збирали барабольки на городі. Нам не страшна зима, бо запаслися овочами, у морозильній камері — м’ясо, сало, бочок. А скільки грибів хлопці принесли з лісу! Держава виплачує допомогу на дітей, я отримую пенсію, тож не пропадемо. А ще нам допомагає моя донька з Москви. Маємо дуже добру куму Наталю, яка мешкає у нашому селі і завжди навідується до хлопців, але що там казати, ні я, ні хто інший рідну маму не замінить дітям. Для нас це біль на все життя… До речі, десь півроку тому Люда явилася мені: я лежала на дивані, несподівано ні з того, ні з сього порухалися штори і я побачила образ доньки. Піднялася — все зникло. «Не буду її виганяти…» — подумала і почала мовити «Отче наш…» Раптом двері скрипнули — пішла… Люда пішла від нас… А ми мусимо жити далі, бо як інакше?..
Нова Тернопільська
Коментарі вимкнені.