83-річна Стефанія Новацька з Тернопілля творить ексклюзивний народний одяг

Стефанію Новацьку можна побачити на різних фестивалях, що відбуваються на Тернопіллі. І завжди її шати вирізняють серед інших. Бо це не просто вбрання, а ціла композиція. Самобутній не лише її одяг, неординарна і сама Стефанія Антонівна.

Доля підготувала їй чимало полинової гіркоти. Юність випала на тяжке повоєння. Родинним селом була Бібрка в Надсянні. Але з нього всі українські сім’ї насильно переселили. Пані Стефанія разом з найріднішими їй людьми опинилася на Тернопільщині. Ці та інші події власного життя знайшли відбиток, зокрема, у «Недописаній книжці», яку вона видала у співавторстві із сестрою, зараз готує нову — «Молюсь за тебе, Україно».

Осідком для Стефанії Антонівни стало село Слобідка Козівського району. Тут народила й виростила четвірко дітей, до виходу на пенсію працювала в колгоспній ланці.

Руки, каже, їй розв’язав, власне, заслужений відпочинок. Більше часу стала приділяти своїм захопленням, уподобанням. Дуже любить співати і створила фольклорний ансамбль. «Не можемо ж ми виступати в звичайному одязі», — сказала і взялася за вишивання спідниць. Дванадцять їх тоді скроїла, вишила. Зізнається, марудною видалася ця робота, насамперед  тому, що доводилося викладати на тканині ті ж самі візерунки.

Шити й вишивати Стефанія Антонівна навчилася ще в дитинстві. Її мати, Анастасія Василівна, на всю округу мала славу доброї кравчині та швачки.

Уже чверть століття Стефанія Антонівна сама собі й дизайнер одягу, й кутюр’є. Кроїть, шиє, часто використовує шматки тканин із старої речі. Адже зі своєї колгоспної пенсії не в змозі купити щось вишукане з матерії. Тим більше, що чимало коштів треба витратити на оздоблювальні матеріали. Лише варто їй приїхати на ринок чи зайти в промтоварну крамницю, одразу шукає оригінальну фурнітуру. Відтак всі ці коралики (бісер), блискітки, тасьми, кольорові нитки, гудзики прикрашають творіння рук майстрині.

Стефанія Новацька створила вже 25 оригінальних костюмів. Кожна з її костюмних робіт має свою назву, свою композицію. Насамперед прагла, щоб у власній колекції була народна ноша десятьох українських етнографічних земель. Щоправда, не стала дотримуватися традицій або канонів, притаманних давньому одягу того чи іншого краю. Шукала потрактування, стилізацію, вивчала символіку. Тож буковинський, скажімо, костюм прикрасила листям бука та дуба, на гуцульському постали смереки й Говерла, а на подільському заколосилася рясна пшениця й зацвів цілий віночок польових квітів. Для галицького вбрання використала багато чорної барви, як пам’ять про тих, хто поліг у борні за Україну, для волинського — білої, як знак невинності. Мамину спідницю, в якій вона співала в церковному хорі, блузку, що збереглися ще з 1935 року, Стефанія Антонівна теж органічно ввела до костюмного ансамблю.

«Цвіт весни», «Цвіт літа» — назви ексклюзивних костюмів сільської майстрині із Слобідки. У першій за основу використала зображення тюльпанів і стокроток, на іншому буйно розквітли її улюблені братчики. Останніми роками вишивати хрестиком стало їй важко, то тепер більше художню гладь використовує.

Цікаво, що Стефанія Новацька творить костюми в народному стилі не лише для жінок зрілого віку, а й дівчат. У навколишніх селах повертають до життя весільні традиції, коли молода зі своїми двома дружками одягають національні костюми. Дехто з них позичає такі наряди в Стефанії Антонівни. Взагалі майстриня жоден з костюмів, які створила, не продала, хоча не раз знаходилися охочі їх купити. «Не можна таку красу віддавати в будь-які руки», — твердить. Тим часом діти пообіцяли, що прямо вдома відкриють колись музей українського народного костюму, де й виставлять мамині роботи.

Микола ШОТ, Урядовий кур’єр