Донька відомого Василя Жданкіна, Анастасія – творче продовження свого батька

Бард, кобзар, бандурист Василь Жданкін вже давно став легендою. Ще 1989 року Василь став переможцем першого фестивалю «Червона рута», і саме тоді він першим після десятиліть забуття публічно виконав гімн «Ще не вмерла Україна». У колі шанувальників української бардівської та кобзарської творчості Жданкін і сьогодні — майже культ…

У Василя Жданкіна була перерва в творчості 6-7 років. В цей час він почав робити ківоти, займався різьблярством, столярував.  А потім він повернувся на сцену, але вже не пішов у шоу-бізнес. І разом з ним на сцену вийшла його донька Анастасія.

Дівчина почала співати відтоді, відколи лишень навчилася розмовляти, а на сцені – з дев’яти років.

Дякуючи матері, вона долучилась до виступів батька та побачила світ. До речі, мама у минулому – теж музикант. Зараз вона працює у бібліотеці, але для пана Василя та Анастасії є найбільшою підтримкою, найдетальнішим критиком і великим натхненням, – розповідає дівчина.
«Ми тепер з татом завжди і всюди разом, а концерти нам організовують люди, небайдужі до сучасного становища культури. Батько – це мій учитель і наставник не лише зі співу, а й по життю. Ми співаємо епос, старовинні духовні твори, козацькі, народні, авторські пісні. Тато також виконує шедеври російський класиків: Єсєніна, Лермонтова, Ахматової та Блока. Особисто я – прихильниця українських романсів та дуже подобається співати пісні із репертуару Квітки Цісик.»

У творчого дуету є декілька пісень, які вони співають на кожному концерті. Це пісні “Ой напливала та й чорна хмара”, “Іванку, Іванку”, “Під облачком”. Також досить часто співають обрядові та колядки.
Анастасія з батьком подорожують, в основному, по Росії.
«Раз чи два в рік відвідуємо Якутію, оскільки там дуже багато українців. Вона вже нам, як рідна. Там просто чудово приймають. Таке враження, що вони не знають таких понять, як хитрощі, зрада, обман… Вони щирі, як діти, і до того ж дуже гостинні.
Перший раз потрапили туди приблизно восени 2006 року. Нас запросив місцевий, уже покійний, єпископ. Було дуже холодно, -40 С, але я просто закохалася в цей край. Батько, мабуть, теж, оскільки він фанатичний рибалка».

Розповіла Анастасія і по те, де найкраща глядацька енергетика.
«Як я помітила, мого батька із захопленням слухає Західна Україна, буває, що він заспіває перший рядок зі своєї “Коляди”, а глядачі уже місця собі від щастя не знаходять і одразу ж буря оплесків. В Росії добре приймають. Нещодавно ми відвідали Луганську область, тобто були вперше на Східній Україні – там теж добре було.»
Як розповідає дівчина, на їх концертах більша частина глядачів – за 35 років.

–       Молодь також відвідує, але, як не крути, в основному це потрібно тим, хто вихований на хорошій музиці і поезії, в кого було вкладено високі моральні якості. На жаль, для молоді ЗМІ пропагує, що провести молоді літа в клубах – це круто, – говорить Анастасія.

Анастасія є студенткою Тернопільського музичного училища.
«Поєднувати гастролі та творчість складно, але я вдячна Богу, що мені попадаються вчителі, які мене розуміють і допомагають. Щоправда, інколи доводиться піднатужитися».
Під час навчання у Тернополі Анастасія знімає квартиру.
«В гуртожитку не пробували жити і боюся пробувати. Люблю спокійне життя.»
Згадала дівчина і про друзів.
«Друзі до моєї творчості ставляться з розумінням, а це найголовніше! Взагалі з однолітками стараюся не обговорювати репертуар, хіба якщо запитають.»
Розповіла також про те, що любить робити, про мрії та страхи.
«На те, що я люблю робити, не завжди вистачає часу. Люблю верхову їзду, книги (ні в якому разі не сучасну літературу). У мене матір – бібліотекар, тому, вона вважала за потрібне показати мені класику – українську, російську, зарубіжну… Із українських письменників мені подобається П. Загребельний, М. Старицький, Іван Франко. Із російських обожнюю М. Булгакова і М. Гоголя. Люблю музику, люблю експериментувати на кухні. Як і всі студенти, люблю проводити час із друзями.
Наразі у мене є все, про що можна мріяти в такому віці. Я вчуся, подорожую, у мене прекрасна родина і кілька вірних друзів.
Про майбутнє трохи боюсь говорити, але дуже хочу бути творчим продовженням свого батька.
Розчарувань боюся і не хочу, щоб близькі мені люди розчаровувалися в мені.
Хочу побажати усім, щоб не втрачали радості від життя, щоб не втрачали дарма свій час. А також не треба слухати, що нам говорять ЗМІ. Потрібно слухати своє серце.»

Розмовляла Юзя Мельник