Лесик з Los Colorados ледве не став жертвою наркоторговців

Тернополянин Лесик Драчук (барабанщик гурту Los Colorados) став учасником програми «Історія одного музиканта», що розповідає про людей, які ходять поруч з нами, їздять у маршрутках, а весь свій вільний час повністю присвячують музиці. Ці люди живуть на середньостатистичні зарплати чи стипендії, харчуються не червоною рибою і фуагрою, а їдять разом із нами у дешевих кнайпах вареники. І ота простота ховає за собою неймовірних людей, чий талант ніхто чомусь не береться розгледіти. Вони тягнуть догори себе самі, самотужки пишуть пісні і шукають своєї точки призначення.

Життя Лесика сповнене драйву і панку: кого він тільки не бачив, де тільки не виступав, в які тільки історії й пригоди не потрапляв. Інколи слухаєш і задумуєшся: а це ж йому всього 22.

Сьогодні Лесик – барабанщик гурту Los Colorados, окрім того, пише свою музику, результат якої – Omodada. Він експериментує, опановує гру на нових інструментах (банджо, тонга), подорожує (об’їздив пів-Європи), але дуже любить рідний Тернопіль.

Ану розкажи, як ви так з «колорадосами» до Німеччини потрапили?

А то німці вирішили, що їм на Євро-2012 потрібно якусь команду, яка б демонструвала культуру України та Польщі. А так як офіційним гімном чемпіонату стала пісня чорношкірої Океани, невідомо яким чином приплетеної до України та Польщі, то центральний німецький канал ZDF захотів зробити альтернативу й знайшли в інтернеті нас. Вони запропонували таку річ, ми, звісно, погодилися, мовляв, «та, чуваки, ми тільки за». І от позаминулого літа зняли під Києвом відеоролик з велетенським бюджетом, вони (знімальна група каналу, «24») ще відзняли Київ і Варшаву. І от ми з тим роликом мали стати обличчям Євро на цьому каналі, щоправда, вони там потім ще щось доміксували, понакручували, в результаті – ніхто до кінця й не зрозумів, що там сталося, бо кадри із Варшави і Києва так і не увійшли до ролика, хоч на них витратили купу грошей.

А в Тернополі і області вас знімали теж для тієї презентації?

Не зовсім, то вже просто від цього каналу приїжджала знімальна група, робила про нас ролик, хоча знімали вони сюжет про стан стадіонів в Україні, а позаяк вони про нас знали, то заїхали ще й до Тернополя. Ми їх тоді відвезли в село, напоїли самогонкою, на човнах по тернопільському ставі каталися, вони потім не хотіли від нас їхати, – доволі класний був сюжет, я навіть згодом від німців чув, що круто зробили і всім дуже сподобалося. Тому то був доволі гарний розголос про Тернопіль, до речі, не тільки в Німеччині, бо транслювали ролик ще й на Австрію та Швейцарію.

Самі коли вже поїхали до Німеччини?

Минулої зими ми поїхали на 2 місяці писати альбом. Ходили там навіть до німецької школи. А наступного разу поїхали ще через рік, у травні, десь на 5 місяців, і вже безпосередньо давати концерти. А я, натомість, за той проміжок встиг завершити інститут, попідтягував усі хвости, от нещодавно диплом забрав.

Концерти давали по всій Німеччині. На півдні класно – Альпи… Круто у Баварії: там такі порції пива велетенські!

А, ще в Люксембург на радіо заїжджали. Оселилися ми в Берліні – дуже таке насичене місто, там купа тусовок різних, не сумно:)

Часто ще з таким в Німеччині стикався?

Трапилося одна дивна історія зі мною у Берліні. Якось вийшов я собі в обідню перерву в парк: думаю, маю годину, то хоч пройдуся. Зліва-справа – кущі, а з тих кущів хлопчики виходять темненькі, махають руками мені, кажуть «C’mon». І вилазить їх все більше і більше з тих кущів, як в кіні. Думаю, все, кінець мені: людей немає взагалі, заліз певно в якийсь «гарлем» їхній. Я тоді пришвидшив ходу і бачу – бабця якась йде, то я одразу за нею, – зробив вигляд, що її вигулюю, то й так вийшов звідти. Але й справді перелякався. Потім мені вже розповіли, що це вони там наркотики продають і борються за клієнтів, а я в ту обідню перерву, очевидно, був єдиний потенційний клієнт.

Бувало, що підбігають до тебе і кажуть «Купі гашиш, купі! Ні пажелєіш! Панюхай, какой вкусний», всякі такі приколи були (сміється). Там в Берліні взагалі все так панково: гнилі велосипеди валяються, всюди графіті. Кажуть, що Берлін – то не Німеччина. Правильно кажуть. Але для таких, хто любить пригоди, клубне життя і хоче зникнути з п’ятниці до понеділка – це те, що треба. Тай й то ж – найдешевша столиця Європи.

Залишилися звідти якісь гарні знайомства?

О, так, я дуже з багатьма людьми класними познайомився. Зокрема, з вуличними музикантами, які виступали по всьому Берліні. Часто з ними катався: в метро пам’ятаю грали. А що заробили – на те купили їжу, пиво. В них вдома часто збиралися, також грали: тоді кілька разів поліцію викликали навіть, але все обійшлося.

Якщо говорити про Україну, то залишатиметеся в Тернополі? Не було, наприклад, думки, перебратися до столиці?

Немає сенсу. Ми собі спокійно живемо в Тернополі, а коли потрібно дати якийсь концерт, то сідаємо в машину-потяг і їдемо.

Нє, не поїдемо жити до Києва, він нам не подобається: ми звикли жити у маленькому місті, де все спокійно, немає заторів.

В мене був прикрий досвід, коли я приїжджав до Києва й зранку не міг в метро сісти. Не одноразово, ще коли я грав у Echo Gardens, то із Ромою (гітарист гурту, – «24») по 5 разів пропускали метро, бо нас з тими інструментами просто виштовхували. Це – дико. Ми тоді брали таксі й добиралися туди, де нам було потрібно, таким способом. Ну й за кілька таких разів виробилася якась антипатія до того міста. Їжджу тепер туди здебільшого тому, що маю у Києві багато родичів, друзів, – заради спілкування і концертів там буваю.