Обличчя Тернополя: Найбільше боюся помилитися у виборі коханої людини, – Наталя Шевчук

Продовжуємо знайомити своїх читачів з чудовими та світлими людьми, які живуть на теренах нашої області у проекті “Обличчя Тернопільщини”.

Знайомтесь – Наталя Шевчук.

Мій життєпис почався  26 років тому. На півночі Тернопілля ще досі є село під назвою Вовківці. Тут на Шумщині народилася я – дуже кучерява дівчина з українським ім’ям Наталка.

День мого народження – 17 грудня (за православним календарем на цю дату припадає День Великомучениці Варвари). За переказами моєї бабці Варки, назвати мене хотіли спочатку на честь святої. Проте бабця підійшла до цього питання без фанатизму і охрестила мене Наталкою. За це я їй досі безмежно вдячна. Інакше б про себе зараз розповідала не Наталя, а Варвара Шевчук…

Ще змалку мене привчили до самостійності – саме за цим принципом і відбувся вибір майбутньої професії. Попри бажання родичів бачити мене медиком, я стала журналістом.

–       Ну який з мене лікар? Я ж писати люблю! – це був останній аргумент на мою користь, після якого я за кілька днів повезла документи в Тернопільський педагогічний. Тоді якраз відкрили відділення журналістики при філологічному факультеті. Так я, ще 15 дівчат і один-єдиний хлопець  стали першою в Тернополі групою журналістів «місцевого виробництва».

До фіналу дійшли не всі. Як і не всі стали працювати за спеціальністю. Але з перших днів навчання я зрозуміла, що вибір зроблено і він правильний.

Писали ми тоді, хто куди міг, щоб, як то кажуть, набити руку. Особисто для мене це було: «Вільне життя», студентська газета (яку ми створили) «На сто відсотків», потім були проби телебачення на «ТV-4», робота в «Експресі», коректорство в «20 хвилин» і нарешті міська рада, де я працюю прес-секретарем ось уже другий рік.

Ось так просто…на перший погляд. Насправді ж для того, щоб відчути себе журналістом, довелося багато працювати. Адже мало знати, як писати, вивчити граматику і навчитися збирати інформацію. Для того, щоб бути дійсно журналістом, потрібно виробити чуття тексту відповідне до того, як композитор складає ноти в мелодію.  Журналістикою займаюся уже вісім років. Можна вигадувати і називати масу причин. Насправді пояснення одне: Я ЦЕ ЛЮБЛЮ.

Якщо в особистому житті любов і вірність – це для мене тандем нерозривний, то у своїх захопленнях я непостійна. Ще в школі ходила на танці. Потім займалася аеробікою, тоді занесло аж в такий спорт, як кік-боксінг. Після того, як мої ноги стали схожими на чоловічі, закинула цю ідею. З часом повернулися жіночі ноги і… страх ходити вночі без супроводу. Коли займалася, його не було…

Після того захопилася плаванням – це було ще тоді, коли «Ватра» приймала бідних студентів майже задармо.

Завжди любила співати, писати релігійні пісні і вірші (не лише про нерозділене кохання в 16 – тоді, мені здається, пишуть всі).

Люблю читати. Хоча недавно книги не лише купую і читаю, а й прочитані дарую. Ну дуже приємне, як на мене, заняття.

Коли два місяці сиділа без роботи, щоб не байдикувати, навчилася в’язати шкарпетки. Потім вся родина ходила в різнокольорових шкарпетках і навіть підколінках. Наразі хочу навчитися шити, бо знайома модистка в силу певних життєвих обставин не може втілювати те, що я попридумувала.

Крім того, люблю варити їсти, аби хтось це потім їв, і бавити дітей. Остання риса особливо подобається всім подругам, які вже народили, ну і самим дітям (вони часто так і кажуть: «Ляля» і спершу тягнуться до кучерів, а вже потім пропонують свій сценарій гри).

Найбільше в житті боюся помилитися у виборі коханої людини…
Загалом друзі кажуть, що я мрійниця. Якщо відверто, то у мене дійсно неймовірна кількість мрій, всіх не перерахуєш. Про деякі соромно і говорити – бо вони навіть мені здаються дивними. Ну щось отаке, наприклад: після перегляду «Україна має талант» хочу, щоб у мене було не менше двох дітей – кожен зі своїм талантом.  А ще мрію створити і розвинути власний бізнес – заробити багато грошей, щоб можна було побудувати своєрідне «котеджне містечко» ( не для віпів, звісно).  Багато мрій не вважаю мріями – таке як стати президентом і повалити свавілля, яке сьогодні панує в країні, це ж не мрія, а вимушена необхідність)))).

За що люблю Тернопіль? Хм… А за що його не любити? Це ж місто романтики, незвичайних пригод, чудових краєвидів. Перелік можна складати три доби. Я Люблю Тернопіль, бо такого міста більше ніде нема. Воно моє. І всім бажаю любити Тернопіль, не шукаючи жодних причин.