Обличчя Тернополя: Віра Перун до Тернополя звикла, як курець до нікотину, алкоголік до чарки, наркоман до травки, а народ до перманентних виборів

«Погляд» розпочинає проект «Обличчя Тернополя». Ми будемо розповідати про людей, які живуть у файному місті, про їх життя, мрії.

Отож, знайомтесь Віра Перун.

Віра Перун

Рік чи два тому в одній із тернопільських шкіл відбувалося свято вишиванки. На нього запросили журналістів, декількох чиновників із Тернопільської міської ради. І от після дефіляди підходжу за коментарем до одного міськрадівця, представляюся, а він зі здивуванням: «А я думав, що Віра Перун — то псевдонім однієї з журналісток вашої газети»
Так-от, Віра Перун «реально існує». Народилася і мешкаю в одному із сіл поблизу Тернополя. Закінчивши філологічний факультет за спеціальністю «журналістика» Тернопільського національного педуніверситету, працюю вже третю осінь у редакції газети «Вільне життя плюс» оглядачем. Коло професійних обов’язків — власне політика і політична кухня, а також підготовка проблемних публікацій із різних сфер життя, опрацювання листів читачів, слідкування за контентом редакційного сайту, популяризація його в соціальних мережах. Одним ,словом вісім годин робочого часу заповнені вщерть і навіть трохи більше. Головне, що не нудно — на нудьгування часу немає, бо тільки-но закінчиш один проект чи задум, як з’являється інший (а то й інші). Коли роботу характеризують як «треба», а хобі — як «хочу», то наразі для мене професія надійно затрималася в останній категорії.
Щодо інших захоплень, то мало не щороку «западаю» на щось нове. В дитинстві «ковтала» книги без розбору і перебору по кілька разів одні й ті ж. У студентські часи в передвиборчий період збирала політичну макулатуру. До сих пір вона чемно лежить поскладана у ящичках, чекає свого часу. Думаю, у коментарях тижня чи інших «політично стурбованих» публікаціях її можна буде неодмінно використати. Цікаво і для себе з’ясувати, хто що років п’ять і більше обіцяв, які ляпи видавав та ін.
Нині ж маю кілька вибадів. Якщо для когось відеозйомка, аудіо- та відеомонтаж — професійні обов’язки, то наразі для мене вони стали корисними хобі. Дякуючи всезнаючому і всенаправляючому нету, знайшла кілька цікавих програм для задоволення хобі-забаганок. Також і колеги допомогли. Так що тепер бавлюся із аудіо- та відеофайлами. Мало того, що можна пісню чи аудіозапис із прес-конференції порізати, так ще й є можливість написати якийсь жартівливий сценарій і за ним змонтувати з різних аудіо- чи відеоджерел ролик чи все, що фантазія підкаже. Хай це буде не високо професійно з технічної точки зору, зате зі знайомими не соромно поділитися.
Вже тривалий час пишу пародії на тексти відомих пісень. Починалося все зі студентських часів, коли готували із одногрупницями сценарії до новорічних свят чи інших творчих заходів. Навики римування стали в пригоді й нині. Час од часу такі римованки стають у пригоді при написанні матеріалів у газету. Правда, набули вони вже політичного забарвлення.
До чого ще потягнуся найближчим часом — не уявляю. Хочеться навчитися всього потрошку, а те, що вмію, довести до пуття. Такий собі напівперфекціонізм.
Страхи… Для людей по-справжньому творчих, напевно, найбільшим страхом є відчуття непотрібності для соціуму своїх ідей, проектів. Бо через такі банальності як страх темряви, висоти можна переступити. От, у дитинстві я боялася темряви. Начитавшись різноманітних книженцій про привидів, домовиків, девів і різної нечисті в головних ролях, боялася, що вони візьмуть та й вилізуть на світ людський вночі. Нічого, переросла. Принаймні, по нічному, майже безлюдному Тернополі мандрувала кілька разів без особливих острахів. Із страхів своїх соціальних назву боязнь втратити близьких людей. Мало того, що страшно, так ще й боляче. А щодо решти «різновидів»… Думаю, більшість із них є нічим іншим, як психологічним бар’єром. А його при бажанні можна легко подолати, так само, як перелізти через паркан.
Мрії… Ну, можна замок за день звести в тернопільському Межигір’ї, розвести зоопарк, завезти у згаданий замок кілька тисяч книг різної тематики, прихопити відеокамеру, комп’ютер і писати, знімати, монтувати, доглядати… Жарт, звісно, але чом би й не помріяти. Ану мрії візьмуть та й матеріалізуються, чого всім бажаю. Щоб безхатьків не було, від дебошів місто не гуло, щоб начальники підлеглим нерви не псували, хорошу зарплату вчасно по кілька разів на місяць давали, щоб сміттям не тхнуло і все добре було.
Якщо ж серйозно, то якось нині і не мріється. Дитячі мрії вже завершую втілювати в життя, а «дорослих» ще не придумала. Бо що ще хотіти від життя, коли, образно кажучи, є сім захопливих годин хобі, вісім годин цікавої роботи і дев’ять годин кольорових снів? Правда, інколи перших сім годин доводиться розтрачати на не зовсім приємні речі для нервів, але ж не кожен день таке «щастя» мене чекає. Так що живу і дякую Богу за те, що маю.
За майже десять років навчання і роботи я, як в одному анекдоті говорилося, до Тернополя звикла, як курець до нікотину, алкоголік до чарки, наркоман до травки, а народ до перманентних виборів. Мені імпонує відносна безболотність під час злив, чого хотілося б побажати сільській місцевості, вечірнє нічогонероблення, шпаціри довільного маршруту, Театральний майдан і голуби, безліч пам’ятних дошок, від чого будинок через будинок стає мало не історичною пам’яткою, і, звісно ж, озеро. Припадає до душі і заколисуюча атмосфера міста. Хочеться тільки, аби різноманітних прикрощів (дорожніх ям, пробитих дахів, будівельних конфліктів, чиновницьких махінацій і т.д і т.п.) ставало з кожним роком менше. Бо тільки в раю немає непорозумінь. А на землі, як на зло, всякої тварі по парі вистачає. Так що бажаю тернополянам проблем собі не робити, а ті, що вже є, хай перший-ліпший дощ змиє в каналізацію.

Коментарі вимкнені.