Я би не вживала слово «маститі» стосовно наших письменників, – тернопільська поетеса Наталія Пасічник

До кінця осені у видавництві «Джура» має вийти друком збірка есеїстики «Артиклі» Наталі Пасічник. Книга складається з двох розділів – літературознавчого та автобіографічного. Наразі авторка працює над новою поетичною збіркою і розмірковує над життям восени.
– Емоційно я – доволі стримана людина, а з віком взагалі перетворилася на меланхолійного флегматика. – розповідає Наталя. – Тому пора року на мене майже не впливає, за винятком зниження температури. Дуже важко переношу холод.

– Тобі відомо, що таке осіння хандра? Вона чимсь потрібна, корисна може навіть? І як її подолати?
– Осінь люблю, але найкраще мені працюється влітку. Мабуть, тому що я – педагог за фахом і літо співпадає з канікулами в університеті. Щодо всяких депресій, то як писала Марина Цвєтаєва: «А меня голова не болит и никогда не болела». Це й про мене також.

– Пробувала свої сили очолити спілку письменників? Що хотіла тоді змінити?
– Так, минулого року я висувалася на пост голови ТОО НСПУ, але вибори програла. Правда, після смерті Євгена Безкоровайного мені, як заступнику голови, довелося місяць трохи «поголовувати». Я навіть встигла провести за цей час Інтернет у спілці, чим пишаюся.

– Багато людей у цих спробах підтримали?
– Ні, сили були тоді нерівними. За мене проголосувало, здається, чотири людини.

– Як тебе тоді сприймало закостеніле покоління маститих?
– Чесно кажучи, я би не вживала слово «маститі» стосовно наших письменників. На жаль, у нас немає ні тернопільської традиції, ні такого ж феномену. Є люди менш, або більш обдаровані. Як сприймають? Очевидно, теж по-різному.

– Чоловік – відомий поет. Ви обговорюєте літературу, вірші? Чи вдома переважають елементарні, політичні, побутові балачки?
– Роман Скиба – мій літературний наставник та консультант. Я дуже довіряю його смакові і досвіду.

– Критикуєте один одного?
– Так, буває. Правда, я, звісно, в рази менше.

– Які ви обоє в побуті? Чи полюбляєте пити каву, читати якісь улюблені книжки тощо…
– Мабуть, традиційно, що ми – кавомани, любимо разом подорожувати. А ще в нас недавно завівся звичай читати вголос якісь хрестоматійні книги, які самому читати було би нудно.

– Як звати улюблену собаку? І чому саме вона надихає на написання книжок?
– Таксу звати Сюзанна і завдяки їй в моєму доробку з’явилася прозова книга «Терезка з Медової печери». Важко повірити, але Сюзі народилася в нашому домі в Теребовлі. Цього року їй виповниться одинадцять.

Довідка: Наталя Пасічник народилася у Теребовлі.
За освітою – філолог-германіст. Закінчила бакалаврат Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка, магістратуру Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, аспірантуру Львівського національного університету ім. Івана Франка. Кандидат філологічних наук.

Автор поетичних збірок «Елегія печалі», «Портрети доби Ренесансу», «Гра в три руки», «Пастух бджіл», «Зимові канікули», а також повісті для дітей «Терезка з Медової Печери».

Нагороджена преміями численних конкурсів. Стипендіат Міжнародного дому письменника і перекладача «Ventspilshouse».

Викладач кафедри теорії і практики перекладу Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка.

Вірші Наталі Пасічник
****
за стільки часу тільки й віри
що у будиночку зі скла
і павутини нитка сіра
обох би втримати могла

здавалося що трохи вліво –
знайдемося – і я і ти
та зникли назавжди з архіву
і фотокартки і листи

що слід проступить на папері
і сили більшої нема
за ту з якою знову двері
я відчиню тобі сама

за чорних букв осінню зграю
не знищ її і не примнож
за те що я тебе впізнаю
за те що ти мене також

****
з якої радості мені
сидіти вдома
якщо неправда у вині
давно відома

заопівнічний телефон
завиє – «хто ще»?
а потім звідкілясь циклон –
по мертвій площі

по звалищах і пустках теж
твого району
де ти освячений живеш
ім’ям закону

де на льоту таксі зітре
зірки й будинки
немов трикрапку і тире
внизу сторінки

а золотий столичний смог
що сліпить очі
такий святий як ми удвох
цієї ночі

****
цю скляночку з чаїнками на дні
ковтай усю і не розхлюпуй душу –
хай пам’ять відімкне тобі й мені
як тільки поїзд обережно рушить

за сірістю закутих в пальта спин
понурих від похмілля чи безсоння
побачиш – сніг посипався з ялин
а потім зник поміж брудних вагонів

і на пероні де сміття руде
і запах поїздової закуски
лиш серце раптом випаде з грудей
і розіб’ється на маленькі друзки

а те що буде завтра і завжди –
непевне як попутниці-сусідки
як подорож з квитком хтозна-куди
і паспортом уже не знати звідки

****
ТЕРНОПІЛЬ

ти майже навчилась не мати потреби
у місті що тоне в озерній безодні
і байдуже хто ще торкався крім тебе
до каменю у каламуті холодній

застиглі рибалки сидять тут від ранку
але не помітять відбитків на глеї
лиш вітер минаючи синю альтанку
зненацька обійме тебе з усієї

і в мить коли зникне у тілі напруга
і страх для якого не знатимеш слова
ти видихнеш вперше і видихнеш вдруге
і пустишся берега пустишся знову

****
ти встигла витерти сліди
та їх на світлі видно досі
немов холодна рання осінь
захоче ними йти сюди

і за хвилину або п’ять
долаючи найменший спротив
нестерпно і безповоротно
слова на вітер полетять

але врятується усе ж
зненацька вихоплена з літа
остання буква алфавіту
з якої ти себе почнеш