Валерій Чоботарь: Світу потрібна дієва Любов, а не словесні декларації догм
Валерія Чоботаря пізнають всі, навіть ті, хто його не знає. Адже це саме той довготелесий і розсудливий Грай із мультсеріалу «Як козаки…» Та навіть якщо забути про дитинство, орлиний ніс, чуб та ексцентрична тернопільська говірка стають родзинкою будь-якого турніру. Так само, як і виступи його учнів – технічні й непередбачувані. Хоча значними спортивними досягненнями Валерій похизуватися не може, переоцінити його вклад у розвиток вітчизняних змішаних єдиноборств просто неможливо. Та й ніякий він не Грай, а справжній Гатило…
FZ: Звідки і чому з’явилось прізвисько «Гатило»? Відразу уявляєш когось на зразок Олександра Карєліна, що не дуже в’яжеться з вашою ектоморфною статурою.
– В 1997 році у патріотичних таборах організації «Тризуб» я був інструктором з рукопашного бою. В таборах брали участь дуже багато людей з різних організацій і навіть країн. В основному це були хлопці з характером і бойовим духом. В програму таборів входили різноманітні екстремальні випробування, а моя статура вочевидь провокувала хлопців – дехто сумнівався в тих вміннях, яким я навчав. Тому іноді доводилося демонструвати їх на практиці. І мабуть, завдяки тим переконливим аргументам один із моїх побратимів дав мені псевдо «Гатило». Це ім’я головного героя роману Івана Білика «Меч Арея». Книгу я прочитав пізніше, але був здивований дуже багатьма схожими рисами і деякими спільними життєвими подіями.
FZ: Якими саме подіями і рисами? До речі, вірите в реінкарнацію?
– В реінкарнацію не вірю, але думаю, що щось подібне у вчинках та їх наслідках може бути.
Мої стосунки зі слабшою половиною людства надзвичайно схожі з тими, які були в житті літературного Гатила. Ну, а любов до авантюризму, мандрів та пригод – і поготів.
FZ: Оселедець з’явився разом із прізвиськом?
– Чуб на голові розпочав рости ще в 96-му році одночасно зі змінами в моїй свідомості. Спочатку це був вияв протесту до українців, які не мали поваги ні до себе, ні до своєї культури та історії. А з часом став зовнішнім виявом мого внутрішнього стану. Я ношу його не для когось, а для себе, як щоденне нагадування собі, своєрідна записка на холодильнику – що я маю сьогодні зробити.
FZ: І про що він Вам нагадує, до чого має спонукати?
– Я вважаю себе чоловіком. За моїми переконаннями Творець сотворив чоловіка як Воїна. Відповідно, моє життя повинно відповідати Божому помислу та планам. Вмиваючи зранку обличчя, я собі постійно нагадую хто я, і як я повинен вчиняти чи діяти.
FZ: Як з ним жилося раніше і зараз? Яким було ставлення оточуючих – рідних, сторонніх, в тому числі і за кордоном?
– Ставлення… Хто мене знав – не здивувався. Близькі зрозуміли, а думка чужих мені байдужа. Я ж нікого не ображаю, носячи таку зачіску. Звичайно, є люди, які негативно реагують, але чи буде психічно здорова і адекватна людина до когось ставитись погано через незвичну зачіску? Думаю що ні. На жаль, негатив зустрічав тільки в Україні і жодного разу за кордоном. Ні в Росії, ні в Америці, ні Австралії. Іноді тільки зацікавлення, що він значить. Мабуть, у здоровому суспільстві здорове сприйняття, і навпаки.
FZ: Заняття бойовим гопаком – це теж був крок до національної самоідентифікації?
– Так. Це було бажання пізнати щось інакше, правдивіше. В результаті я отримав безцінний досвід як не потрібно вчиняти з людьми, які тобі довіряють і вірять. І вважаю, що став набагато краще розуміти внутрішні проблеми в українському середовищі. Також мені не є рідною найвища доброчинність самураїв – віддати життя за свого володаря. Тому шукав які мотиви були у воїнів, нащадками яких ми є.
FZ: Які мотиви Ви відшукали для себе?
– Головний мотив – це Любов. До батьків, до Батьківщини, до Вчителів – це саме ті цінності, за які, я переконаний, потрібно боротися і не страшно померти. Вони повинні мотивувати будь-яку нормальну людину до життя, до боротьби.
FZ: Як сприймалась техніка і методи тренувань в бойовому гопаку після занять боксом?
– Ілюзії розвіялись на першому ж міжстильовому турнірі. Не можна використовувати ефектні рухи в прагматичному поєдинку. Скажу так: дух і мужність у школі Бойового гопака Володимир Пилат піднімав колосально. Хлопці, які проходили зі мною той гарт – це люди переважно з сильною життєвою позицією і до нині. Методи і методики були дуже цікавими і захоплюючими, багато із них для мене були новиною.
А бокс – це одне з моїх улюблених спортивних єдиноборств. Простота, прагматичність – мабуть, основні його критерії. Мені страшенно пощастило з Тренером. Ним був Володимир Бородулін, людина з Великим серцем. І він завжди говорив: «Боксером можеш ти не стати, а людиною стати зобов’язаний!»
FZ: Вдалося реалізуватися, як спортсмену?
– Найвищим рангом змагань, які мені вдалося виграти, став Кубок України з контактного карате у розділі фул-контакт фрі-стайл. Але якщо порівняти мої досягнення з досягненнями моїх вихованців, то можна сказати, що я, мабуть, взагалі не виступав.
FZ: Існує думка, що з перспективних спортсменів, кар’єра яких з тих чи інших причин не склалася, виростають кращі тренери, ніж просто з успішних спортсменів. А Ви як гадаєте?
– Частково згоден з цим. Дуже часто тренери, які не досягнули висот в спорті, вкладають все в своїх учнів і досягають своїх мрій через них. Хоча є багато тренерів, які мали чудову кар’єру. Мабуть, все залежить від того, наскільки людина любить свою справу.
FZ: Як Ви прийшли до фрі-файту?
– По полях каменистих і дорогах тернистих. Я був знайомий зі спортивним клубом «Пересвіт» ще з турнірів контактного карате. А коли в мене в житті настали не найкращі часи – пролунав телефонний дзвінок. Теперішній виконавчий директор федерації фрі-файту Сергій Антропов запросив мене попити кави на Хрещатику. Ми поспілкувалися дуже щиро, він розумів мої проблеми, пов’язані з перебуванням у Всеукраїнській федерації контактного карате та козацького двобою. Там я зіштовхнувся з неправдою і публікою, яка, на мій погляд, не завжди відповідала моїм критеріям порядності та чесності. Антропов запросив подивитися турнір, при нагоді я поспілкувався з Андрієм Старовойтом. Потім взяли участь і в змаганнях. І ось уже 10 років це моя сім’я.
А вільний бій фрі-файт (ММА – прим. ред.) в плані єдиноборств – це вершина, на мою думку. Також мене вразив колектив, тренери, судді, спортсмени – це були і є якісно інші люди, ніж ті, з якими мені доводилось мати справу. А самі правила мене завжди приваблювали, оскільки в житті мені, нажаль, доводилось частіше битись на вулиці, ніж на змаганнях.
FZ: Свого часу Вас можна було помітити з відеокамерою на різних турнірах, хоча ваші вихованці там не виступали. Це були польові дослідження різних технік чи щось інше?
– Це було бажання вчитись. На щастя воно не пропало і до нині.
FZ: В чому полягають Ваші принципи виховання спортсменів?
– Я маю чітке усвідомлення, що на мені відповідальність за ті переміни, які відбуваються в людях, котрі приходять в мої зали. Якщо хлопець стане нормальним чоловіком, то мені цього буде достатньо, а якщо він ще й доб’ється висот в спорті… ну, то теж не погано. Намагаюсь долучатися своєю діяльністю до виховання людей, в яких у житті присутні рідні мені цінності – Батьки, Україна, Учитель.
FZ: До речі, що у Вашому розумінні Учитель в житті людини?
– Мене часто запитують, коли приходять в секцію: «Ви вчитель фрі-файту?» Завжди відповідаю, що я тренер з фрі-файту. Для мене Вчитель – це той, хто несе знання, які змінюють життя людини. Мені особисто в житті везе на Вчителів з великої букви, але можливо вони є повсюди, просто потрібно вміти вчитися…
FZ: Коли в пошукових системах набираєш «Валерій Чоботарь», найчастіше зустрічається посилання «Тернополянин Валерій Чоботарь побудував Січ». Червонодібровська Січ – це бажання створити спортивну базу для тренувань, прагнення виправити карму, чи щось інше? Які були мотиви для її створення?
– Прагнення не псувати карму. Мотиви для створення… створити місце, де б людям було затишно на душі, місце для релаксу тих, хто йде шляхом Воїна.
FZ: Звідки взялись кошти на заснування і чого досягли за 13 років існування?
– На заснування коштів не потрібно було. Народилась ідея і почала втілюватись, а кошти прийшлося заробляти. А на рахунок досягнень – це суб’єктивне розуміння. Для когось досягненням є публікація в ЗМІ, для когось щось інше. Мене тішить, що є велика група людей, яка вважає це місце своїм рідним. Одні приїжджають на спортивні збори, інші – на табори, хтось – для можливості спілкування з нормальними людьми, а хтось просто для відпочинку. Я думаю, що досягнення ще попереду.
FZ: Якось в інтерв’ю Ви сказали, що армія – одні з найсвітліших згадувань в житті. Чому і як так сталося? Зараз це звучить досить дивно.
– Для мене армія – це місце, де я із самовпевненого хлопця перетворився на впевненого чоловіка. Раніше армія була засобом ініціації. За її допомоги можна було перейти на інший якісний рівень. А зараз в багатьох людей в житті так і не відбувається подій, які б допомогли їм перейти із хлопчачого в чоловічий стан. Мені пощастило, я ще отримав таку можливість.
FZ: Мабуть мені, як дівчині, важко зрозуміти, як саме там відбувалась ця ініціація. Що саме змушувало переосмислювати себе і своє місце в житті?
– Дуже просто. В армії повністю змінюються обставини, умови, середовище порівняно з тим, як жила до людина до цього. З’являється безліч викликів, на які потрібно давати відповіді. А в нашому сучасному суспільстві якщо щось і міняється у більшості молоді, то це колонка новин в Інтернеті.
FZ: А які події сьогодні змушують хлопців ставати чоловіками (декому це ж, мабуть, вдається)?
– Звичайно, що молоді люди і сьогодні продовжують ставати чоловіками. Допомагають цьому мандри, випробування, суттєві зміни в житті. Але дозволити собі таку розкіш, як радикальні зміни, можуть далеко не всі.
FZ: Ваше духовне підґрунтя – християнська віра. А як ставитеся до неоязичників, які відрікаються від християнства на користь колишніх богів?
– Болюча тема. Я вбачаю проблему, насамперед, у тому, що більшість християн за суттю своєю не відповідають своїй вірі, а просто декларують її. А віри у нашому світі замало. Світу потрібна Любов. Дієва Любов, а не словесні декларації догм, які є на устах, але відсутні в серці.
По вірі вашій воздасться вам! Я б не хотів нікого осуджувати у його виборі, але мене засмучує, коли українці розділяють себе різними псевдовченнями. Проте впевнений, що найбільша вина на нас, тих, хто вважає себе християнами, і які часто забувають про любов до ближніх. На мою думку, є два полюси: добро і зло. А судити, на який із них ми витратили своє життя, можна буде за плодами наших вчинків.
Бесіду вела: Людмила МЕЗЕНЦЕВА
Фото: з особистого архіву Валерія ЧОБОТАРЯ
Коментарі вимкнені.